14:00
Четвер, 21 Січня 2021

Соціальна репортерка «Бабеля» Катерина Коваленко: «У проросійських ЗМІ або в "Стране" мені було би соромно працювати»

3 651
Соціальна репортерка «Бабеля» Катерина Коваленко: «У проросійських ЗМІ або в "Стране" мені було би соромно працювати»
Соціальна репортерка «Бабеля» Катерина Коваленко: «У проросійських ЗМІ або в "Стране" мені було би соромно працювати»

Кореспондентка «Бабеля» Катерина Коваленко родом із Чернігівської області з династії журналістів: її дідусь був головним редактором районної газети «Новини Городнянщини», а мама працювала на радіо. Звісно, це вплинуло на Катеринин вибір майбутньої професії, але свою першу освіту Катя здобувала в Інституті міжнародних відносин і лише після цього у 2015 році вступила до Могилянської школи журналістики.

Ще будучи студенткою, Катя почала працювати у ЗМІ. Перший досвід журналістської роботи здобула в редакції журналу «Сода», працювала в інтернет-журналі «Платформа», а згодом — у редакціях «Криму. Реалій» та «Громадського радіо». На «Громадському» вперше спробувала себе в ролі соціальної репортерки.

З лютого 2019 року Катя працює в редакції «Бабеля»: перші півроку — на стрічці новин, а далі — як соціальна репортерка. «У нас тут такого немає, що тебе просто забирають з новин у інший відділ, бо ти вже наче працюєш і тобі начебто довіряють», — каже Катя. Тож заради того, щоби почати роботу в омріяному відділі «Суспільство», їй довелося чесно пройти всі етапи конкурсного відбору наново.

На сьогодні в Каті попри її молодий вік вже є репутація серйозної соціальної репортерки. Торік її ім’я було в довгому списку премії «Високі стандарти журналістики» у категорії «За швидкий та якісний розвиток у професії». Вона береться за абсолютно різні теми: від наслідків повені в Західній Україні до історії про сумчанина, який приручив двох вовків, від страйку гірників у Кривому Розі до розповіді про переселенця, який бореться за право українських хворих на медичний канабіс. І щоразу виходить по-справжньому цікаво та нетривіально.

Ми поговорили з Катериною про її досвід зростання у професії, про складнощі роботи на стрічці новин у «Бабелі» і про вимоги до текстів у цьому виданні, про те, що мотивує її займатися саме соціальною журналістикою, а також про сором, нахабство і дипломатичність.

Катю, свою першу освіту ви здобували в Інституті міжнародних відносин. Ви бачили себе в дипломатії?

— Так, я вчилася в Інституті міжнародних відносин, але не вивчала дипломатію в чистому вигляді, моєю спеціалізацією була міжнародна інформація, що має більше стосунку до комунікацій, піару. Втім, у нас були курси з письма, тобто щось трошки дотичне до журналістики.

Просто я дуже хотіла вступити на журфак, але з першого разу не пройшла на безкоштовне відділення, а платне я навіть не розглядала, бо це було дуже дорого. До того ж я добре вчилася, мала хороші бали й могла спокійно вступити на бюджет. Так я опинилася в Інституті міжнародних відносин. Я не шкодую, зараз розумію, що все склалося на краще.

Що саме з навчання в Інституті міжнародних відносин допомагає вам зараз у роботі?

— Допомагає в тому плані, що я можу краще орієнтуватися по міжнародних подіях, краще розумію, як працюють дипломати насамперед. Плюс я навчилася трохи переговорних навичок. Не знаю, чи це саме з Інституту, чи я це набула вже в процесі роботи. Мені хочеться вірити, що це саме з Інституту, коли нас вчили, як вести переговори, як це працює на рівні країн. Ці знання й дипломатичні навички корисні й при комунікації з людьми, що є частиною моєї роботи.

Але є така думка, що журналісту варто часом бути зухвалим нахабою…

— Ой, я не нахаба. Я, мабуть, більше дипломат. Я більше схильна до того, щоб якимись обережними вмовляннями домовлятися з людьми. Звісно, інколи треба проявити наполегливість, наприклад, натиснути на пресслужбу, коли вона не відповідає на запит, але я не скажу, що я це дуже добре вмію. З мого досвіду краще виходить, коли акуратно просиш, пояснюєш, мило спілкуєшся. Можливо, це тому, що я не в політиці працюю, мені більше доводиться спілкуватися з людьми, до яких потрібен тонкий підхід.

Як ви вирішили вступити після Інституту міжнародних відносин до Могилянської школи журналістики?

— Я хотіла йти на магістерку й точно знала, що цього разу це має бути журналістська освіта. Обирала між УКУ та Могилянською школою журналістики. Останнім аргументом на користь МШЖ стало те, що це в Києві, а я на той час уже працювала в столиці й хотіла продовжити цю роботу. Хоч їздила й до Львова в УКУ на різні майстер-класи і знала, що мені там буде подобатись, але у Львові я себе на той момент не бачила.

Хто з викладачів МШЖ особливо вам запам’ятався і чим саме?

— Була прекрасна гостьова лекторка американка Шерил Рід, яка у нас викладала сторітелінг та розслідування. За правилами МШЖ, щороку дають одного запрошеного лектора. Це повноцінний курс, просто він щороку змінюється. Вона нас дуже сильно по текстах натаскала. Принаймні мені це точно було корисно, бо я знала, що буду працювати саме з текстами, а не на ТБ. Вона нас вчила, як структурувати, компонувати текст, як розмовляти з героями. Пам’ятаю, вона рекомендувала проводити з героєм якомога більше часу, залишатися з ним на зв’язку. Це такі речі, які ти й сам розумієш, коли починаєш працювати, але нам, студентам, це було корисно почути ще під час навчання. І ще пані Рід прискіпливо вичитувала наші тексти й давала фідбек, це теж було дуже корисно.

У якій редакції ви мали перший досвід журналістської роботи?

— Колись був такий журнал «Сода», який робили 5-6 осіб. Фактично це була безкоштовна волонтерська робота. Я була ще студенткою Інституту міжнародних відносин, коли дописувала туди.

Трохи згодом, у 2015-му, я пішла в інтернет-журнал «Платформа». Там я вела рубрику про реформи, ми робили її спільно з РПР, це був якраз час після Революції гідності. Це вже була оплачувана робота, я мала посаду, обов’язки. Я робила переважно інтерв’ю. Мала здавати по два тексти на тиждень, а ще я вчилася, так що в той період у мене були недоспані ночі. Але я навчилася швидко робити інтерв’ю, навчилася домовлятися з людьми, це увійшло в режим регулярної роботи.

А що ви робили в редакції «Криму. Реалій», куди прийшли в 2015 році?

— Там у мене була більш технічна робота. У редакції — три сайти: російськомовний (основний), а також україномовний та сайт кримськотатарською мовою, які публікують перекладні матеріали з російськомовного сайту. На той час я вступила в Могилянку, зрозуміла, що я не тягну повноцінну роботу в «Платформі», я тоді дуже хотіла вчитися, а це забирало дуже багато часу. Я зрозуміла, що мені потрібна робота з більш фіксованим графіком, щоб можна було планувати свій час. У «Криму. Реаліях» у мене були вечірні зміни або зміни вихідного дня, я працювала редактором україномовного сайту. Відбирала матеріали, які ми будемо перекладати, перекладала, вичитувала, ставила на сайт. В якийсь час трошки допомагала з їхнім телепроєктом.

У 2017 році ви почали працювати на «Громадському радіо». Що вам довелося робити там уперше?

— Це моя улюблена робота. Я ніколи не думала, що працюватиму на радіо, хоча моя мама, як я казала, є радійником. Я потрапила на «Громадське радіо» відразу після закінчення МШЖ. Там уже працювали декілька випускників Могилянки, і вони багато розповідали про те, який там класний колектив. У «Громадське» я швидко влилася і зрозуміла, що мені така робота дуже подобається. Я була польовим репортером, їздила по подіях, робила включення. Це був мій перший досвід саме репортажної роботи.

Мені запам’яталось, як я поїхала висвітлювати один з обмінів полоненими напередодні Нового року. Було страшенно холодно. Нам сказали, що очікується обмін, але було незрозуміло, о котрій годині він може статися. В результаті ми приїхали у Бориспіль на 17:00, а звільнили їх о першій ночі. Весь цей час фактично довелося пробути на морозі. Зрозуміло, що там була купа журналістів, ми там кучкувалися, ходили по черзі грітися на заправку, яка була єдиним теплим місцем.

Але це було важко не лише фізично, але й емоційно, принаймні мені. Полонені прилетіли, журналісти метушаться, переживають, чи встигнуть видати найцікавіше в ефір, родичі переживають за своїх близьких. І ось я стою й розумію: мені потрібні коментарі родичів, завтра на ранок це треба видавати в ефір, а мені так соромно підходити до цих людей, бо зрозуміло, що їх зараз краще не чіпати. Мені досі це важко, коли такі моменти, коли ти розумієш, що людині треба побути самій, але мусиш підійти і щось питати. І таких, як ти, багато. І всім треба ці коментарі зараз вже, і ексклюзив потрібен… цей момент мені не подобається. Я через це більше люблю тексти, тому що я можу не лізти з камерою чи диктофоном прямо так швидко, у мене є можливість більше спостерігати і слухати. Тоді в мене було двояке відчуття: з одного боку, дуже хочеться розпитати, бо ти чекав стільки годин, а з іншого — не хочеться саме в цей момент лізти людям в душу.

Як зробити вдалий радіорепортаж, якщо виходити з вашої практики?

— Чисто з технічної точки зору, я старалася записувати якісь атмосферні звуки, різні інтершуми, щоби слухач міг почути, де відбувається подія, що її супроводжує. Наприклад, якщо є музика там, де відбувається подія, то вона має бути й у радіорепортажі. Атмосферу потрібно вплітати у репортаж, щоб вона передавала загальний настрій події. Ще я завжди виступала за те, щоб репортаж був коротким, у ньому мають бути лише найяскравіші емоційні моменти з тих коментарів, які вдається записати, фактаж я можу переказати й своїми словами. Про дотримання стандартів я не кажу, бо це норма й само собою зрозуміло.

З лютого 2019 року ви працюєте в «Бабелі». Є якась історія вашого приходу сюди?

— Я прийшла в новини і протягом пів року працювала тут саме на стрічці новин. У мене було дві співбесіди. Перед цим я два місяці не працювала, я звільнилася перед Новим роком із «Громадського радіо». Я не хотіла, але так вийшло. На той момент у «Громадського радіо» були проблеми з фінансуванням, і та посада, на якій я працювала (а останні декілька місяців я вже працювала як редакторка сайту), стала на паузу. Я довго думала, чи мені лишатися, але кілька місяців довелося працювати без зарплати і зрештою я зрозуміла, що так довго бути без грошей я не готова, тому довелося піти. Через два місяці я почала шукати роботу, нічого мені не подобалося. Були варіанти, коли медіа було не дуже моє, але пропонувалася хороша посада, або, як в «Бабелі», видання моє, мені воно дуже подобалося від початку, але пропонувалася вакансія на стрічці новин, а у новини мені не дуже хотілося йти. Я прийшла на співбесіду з надією, що, можливо, я поговорю і мені зможуть запропонувати щось іще, окрім стрічки новин. Але виявилося, що більше нічого немає. І я вирішила, що краще піти на новини в хороше медіа, яке мені подобається і в якому мені не соромно буде працювати.

А в якому виданні вам соромно було би працювати?

— Напевно, в якихось проросійських ЗМІ або в «Стране» мені було би соромно працювати. Взагалі я такі варіанти навіть не розглядаю, тому що я там не зможу працювати. Навіщо мені псувати репутацію і йти в якісь місця, щодо яких я відразу знаю, що вони не працюють за стандартами? Я так не хочу працювати, і це для мене принципова позиція. Тобто я можу піти на гіршу посаду й меншу зарплату, але в місце, де я принаймні буду впевнена, що тут усе нормально зі стандартами і редакційною політикою. У всіх бувають проколи, але команда має на них як належить реагувати, команда повинна мати цінності. Це для мене дуже важливо.

Одним словом, я обрала «Бабель». Виявилося, що навіть на новинах тут було дуже складно. Складніше, ніж будь-де до цього для мене. Я була впевнена, що я прийду і для мене не буде проблем із написанням новин, адже я вже мала такий досвід на радіо. Але я прийшла, а мені першу новину переписали, другу… Насправді це був нормальний робочий процес: приходить нова людина і їй потрібен певний час, щоб адаптуватися до певного формату, до того, за яким алгоритмом все працює, як в команді всі взаємодіють.

Мене вразило, що тут були і є літературні редактори, я такого не бачила в жодній редакції, де я працювала раніше. Мені цього не вистачало на «Громадському радіо», бо одруки постійно стаються й чого люди мають читати тексти з помилками? Мене ці помилки завжди дратують як читача. Так само вразило, що в «Бабелі» цілий дизайн-відділ, це був для мене дуже приємний шок.

І все-таки що нового ви дізналися про новинарство, працюючи на стрічці новин у «Бабелі»?

— По-перше, тут все було дуже швидко. Швидше, ніж у нас було на «Громадському радіо». Треба було швидко писати, дзвонити. Плюс тут досить специфічні заголовки, дуже багато міжнародки (а я не так багато з міжнародкою працювала на той момент).

Через місяць-два я наче влилася і мені стало простіше. Я пропрацювала на новинах пів року й нормально прокачала такі якості, як стресостійкість і швидкість роботи.

Як вийшло так, що тепер ви займаєтеся соціальними репортажами на «Бабелі»?

— З’явилося дві вакансії у відділі «Суспільство» і з’явилась нова редакторка Юліанна Скібіцька, вона була моєю першою редакторкою. Вона шукала двох людей якраз у «Суспільство». Я чесно пройшла всі етапи співбесід наново. У нас тут такого немає, що тебе просто забирають з новин в інший відділ, бо ти вже наче працюєш і тобі начебто довіряють. Мені дали тестове завдання так само, як і всім іншим претендентам. Потім була ще одна співбесіда, ми все знову обговорювали, потім говорили з Глібом Гусєвим, який на той момент був головним редактором. Коли я прийшла перший раз на планірку вже не як новинарка, а як репортерка, я зрозуміла, що тепер я зовсім в іншому середовищі, тепер до мене інші вимоги та завдання. У мене реально було відчуття, ніби я прийшла в іншу редакцію.

Пригадуєте свій перший репортаж, який ви зробили для «Бабеля»?

— Перший не пригадую, але перший, який запам’ятався, був про підручник «Основи сім’ї», такий трошки сексистський. Я дуже довго копалася в цій темі, ніхто її не хотів спочатку, думали, що там нічого немає, але я наполягла, почала сама розбиратися і в результаті вона вистрелила дуже добре, було багато цитувань, текст непогано почитали. Після роботи над цим текстом я зрозуміла, що начебто щось виходить у мене.

Тобто можна сказати, що саме в «Бабелі» ви вперше зайнялися соціальною журналістикою?

— На «Громадському радіо» я теж робила матеріали на соціальні теми. Політика, її внутрішня кухня — це мені не дуже подобається і не настільки цікаво.

А що вас мотивує робити саме соціальну журналістику?

— Люди, історії. Розповісти про те, про що ніхто ще не розповідав, а ти знаходиш щось цікаве й нове. Для людей це теж часто важливо, бо здебільшого їх ніхто не слухає, а у них є проблема й вони з нею живуть, не знаючи, кому про неї можна розповісти. Буває так, що ти пишеш про таку проблему — і щось може змінитися. Зрозуміло, що я не даю своїм героям жодних гарантій або порад, але відчуваю, що людям дуже важливо бути почутими, щоб про них написали. Це те, що мені найбільше подобається. Звісно, буває й так, що люди незадоволені тим, як я про них написала, але що поробиш, це життя.

Розкажіть, будь ласка, як ви шукаєте теми для своїх репортажів.

— Джерела — це все: фейсбук, зокрема закриті фейсбучні спільноти, також обожнюю почитати регіональні ЗМІ, там можна знайти багато цікавого. Часто друзі або колеги підкидають теми.

За якими критеріями ви вирішуєте, яку тему брати, а яку — ні?

— Щоранку на планірці ми заявляємо якусь тему, обговорюємо її і вирішуємо, чи вона нам підходить, як її можна подати. Часто тема відпадає просто через те, що її важко зробити. Або ми розуміємо, що важко зв’язатися з людиною чи з нею особисто не вийде поговорити, а задовольнитися телефонним коментарем не вийде. Тобто відставляємо теми, які не можемо реалізувати так, як нам би хотілося. Інколи буває так, що тема класна, але пофоткати не вийде, з’їздити теж не вийде, чим ілюструвати, незрозуміло, тому є небезпека, що матеріал вийде трохи ніяким. Інколи тема може бути занадто вузькою, не для всіх зрозумілою. Тобто кожна тема у нас проходить такий колективний відбір. Мене спочатку це засмучувало, бо мої теми ніхто не приймав. Я приходжу на планірку, у мене п’ять тем і жодна з них не підійшла, і ти можеш просидіти день-два у пошуку нових тем. Такі дні теж важливі, бо ти в цей момент багато читаєш і можеш натрапити на щось дійсно цікаве.

Як готуєтеся до відрядження?

— Роботу над темою, яку ми затвердили, починаю з того, що домовляюся з героєм, прощупую, яка в нас може вийти розмова при зустрічі — чи це буде сухий коментар, чи вийде прийти до героя додому, чи вдасться поговорити по душам і без поспіху. Мені важливо зорієнтуватися, чи стане ця людина головним героєм мого майбутнього матеріалу. По телефону проговорюю основні моменти, щоб коли ми зустрінемось, я вже розуміла, куди мені можна «копати». Я не люблю їхати всліпу, але інколи доводиться.

Моє ідеальне відрядження: я домовилася з героєм, я вже знаю його історію, хоча би коротко, я вже з’ясувала ключові моменти, щоби зрозуміти, на чому я буду будувати історію. Тоді я приїду й буду розпитувати конкретні речі, людина розповідатиме більше і більше. Мені часто мало й цього, тому потім я можу передзвонювати, уточнювати ще якісь моменти. Якщо це не Київ, люблю походити в тому районі, де людина живе, подивитися. Навіть якщо це не увійде в текст, мені важливо зрозуміти, в яких обставинах мій герой живе.

Які вимоги до тексту і, зокрема, до заголовку в «Бабелі»?

— Щодо тексту — повинна бути структура, тобто якась завершена історія, яка має початок і кінець. У нас просто є різні формати. Скажімо, є експлейнери, де ми коротко щось пояснюємо. Я теж таке часто роблю. Тут дуже важливо чітко сформулювати в перших реченнях кожного абзацу якусь ключову ідею і потім розшифровувати, пояснювати. І навіть якщо людина не читатиме весь текст експлейнеру, вона почитає перші речення кожного абзацу, які ми виділяємо жирним, і зрозуміє суть.

Є репортажі, в них просять давати побільше деталей. Важливо, щоб був герой або герої.

Щодо заголовків — я завжди пропоную декілька варіантів, але часто ми їх потім переписуємо, крутимо з одним редактором, потім з іншим. Можемо просити допомоги в інших колег. У нас заголовки специфічні, ми в них вміщаємо коротко суть історії. Наприклад, «такий-то все життя робив те-то, а зараз робить те-то і те-то. Ось як він до цього докотився». Для заголовку стараємося вибрати найцікавіші деталі, щось таке, що може зачепити. І часто виносимо в заголовок ім’я героя, навіть якщо це людина не супервідома.

З яких етапів складається ваша робота над текстом?

— Якщо я у відрядженні й готую репортаж, я записую собі в телефон нотатки, мені так швидше і зручніше, бо потім я можу не згадати всі деталі. Якщо це репортаж, я часто люблю підслуховувати. Інколи підходжу й запитую напряму, але коли це, наприклад, суд і під судом акція, як було у моєму тексті про суд над Стерненком, мені цікавіше не питати вчергове у людей, чому вони сюди прийшли, а просто походити поміж людей і послухати, про що вони говорять. Можна наслухатися дуже цікавого!

Якщо щось дуже термінове, можу і за день написати текст. Але зазвичай я люблю, щоб у мене було хоча б два дні. Перший день — це підготовча робота, мені треба пошифрувати коментарі, переслухати, на чернетці виписати структуру. На другий день я виписую власне текст. Але можу й тиждень писати текст, якщо це щось дуже об’ємне і цьому передувало те, що я протягом місяця у фоновому режимі збирала інформацію. Потім ще день на редактуру. Текст читає спочатку один редактор, потім другий, після цього я вношу правки, потім можемо довго крутити заголовок і лід. Це мій улюблений момент, коли текст вже готовий, і ти лише його дошліфовуєш.

Наскільки легко ви приймаєте зауваження і правки від редакторів?

— Зазвичай нормально. Мені вже зараз менше правок приходить. Залежить, звісно, від тексту, але буває, що правок майже немає. Правки в моєму розумінні — це добре і так має бути, бо я занурилась у тему і знаю набагато більше, ніж я написала. Я можу щось забути пояснити в тексті. Мені здається, що щось є всім зрозумілим, а насправді ні. Або, навпаки, я можу дати забагато деталей, які в принципі не потрібні. І мені дуже важливо, щоб мій текст почитала людина, яка не в темі або дуже поверхово її знає, і сказала, чи все зрозуміло, чи вона не заснула, поки читала, чи можна щось скоротити. Для того в мене і є редактори, щоб вони мені допомогли цей текст докрутити.

У нас у кожному відділі є свій редактор, у моєму відділі «Суспільство» редактором є Мітя Раєвський, це вже мій третій редактор у «Бабелі», до нього мене редагували спочатку Юліанна Скібіцька, а пізніше Алла Кошляк. Тобто читає спочатку Мітя, а потім після його правок читає головний редактор Женя Спірін. Або наш креативний директор Гліб Гусєв чи шефредакторка Катя Коберник, якщо Женя зайнятий.

А буває так, що саме на фінальній стадії вичитки з’ясовується, що з текстом все погано?

— Ой, буває. Бувало, мої тексти не виходили, коли з’ясовувалося, що текст нормальний, але нічого нового не вдалося дізнатися в цій темі. Буває, здається, що тема може бути класною, але не виходить підтвердити якісь штуки, наприклад, якісь твердження героя. Тут дуже важливо вчасно зупинитися, зрозуміти, що тема не виходить. Просто тоді приходжу й кажу: «Мені здається, що нічого не вийде». І тоді я шукаю якусь іншу тему.

Ви багато пишете про ковід. Що для вас найскладніше в цій темі?

— Та я наче не так багато і пишу про ковід. Просто зараз усі пишуть про це. Не знаю… Я не була в ковідних лікарнях, не спілкувалася з тяжкохворими або з їхніми родичами. Ми кілька разів пробували шукати якихось героїв, але щось у нас не виходило або щось нам не подобалося.

Але у вас разом із Євгеном Спіріним був прекрасний антивірусний репортаж із кафедральних соборів ПЦУ та УПЦ МП.

— О, точно! Це було весело. В церкві не люблять людей із фотокамерою, тому було важко. В таких випадках, коли я знаю, що нас можуть виганяти, ми з фотографом домовляємося, що ми не разом. Якщо виженуть фотографа, то я залишуся. Фотографи, з якими ми співпрацюємо, вже звикли до того, що на фотокамеру можуть реагувати не дуже з великою радістю, і примудряються фотографувати навіть у таких умовах. Репортаж у двох церквах знімав тоді Сергій Моргунов.

Це був момент, коли Кабмін уже заборонив масові заходи. Пригадую, мені було смішно й дивно спостерігати за поведінкою людей у церкві. Ми питали, як так: масові заходи заборонені, а у вас тут всі одну ложку облизують? Пам’ятаю, ми ще підходили до Епіфанія і питали в нього теж про цю одну на всіх ложку. На що він нам відповів: «Якщо буде Божа ласка, то не захворіємо». Мовляв, я завжди цю ложку облизував і ніколи не хворів. Він нас розпитував, хто ми і чому ми всякими провокаціями займаємося. Ну які тут провокації? Якщо люди так роблять, це дуже дивно і це ненормально. І ми це покажемо.

Ви їздили до Харкова, коли там ховали Геннадія Кернеса. Розкажіть, що не увійшло в ваш репортаж і що стоїть, на вашу думку, за цим бажанням вшановувати в сталінському стилі харківського мера?

— Чому саме в такому стилі з ним прощалися, я не знаю. Мені це було дуже дивно спостерігати. Ми просто не планували з самого початку робити саме з похорон репортаж. Я запропонувала туди з’їздити, бо розуміла, що збереться купа людей і це в карантинний час. У Харкові специфічне ставлення до Кернеса, його багато людей люблять аж до якогось безумства. Люди стояли годинами на морозі в черзі, плакали, писали вірші. Одна жінка мені зачитувала свої поезії, я це зняла на відео, але вирішила не публікувати, залишила тільки для внутрішньо редакційного користування. Ми порадилися між собою й вирішили, що не будемо робити великий текстовий репортаж із похорону, а дамо лише фоторепортаж.

Я так зрозуміла, що в Харкові ви мали друге редакційне завдання — зустрітися з активістом Сергієм Ряполовим.

— Саме так. Є кримінальна справа проти Кернеса, він був обвинуваченим у викраденні та катуванні з боку двох активістів Майдану, одним із яких є Сергій Ряполов, герой мого репортажу. Ці двоє активістів заявили, що особисто Кернес доклався до того, що їх катували. Ми радилися в редакції, як викрутити цю тему, як її цікавіше подати, хтось із колег згадав про цю кримінальну справу. Подивилися, на якому етапі ця справа (бо її закривали за якоюсь надуманою підставою, а потім поновили). Спочатку був карантин, потім Кернес захворів і судові засідання так і не відбувалися, справа зависла в повітрі. Тепер Кернес помер — і що далі? Сергій Ряполов — активіст, який шість років свого життя поклав на те, щоби їздити на ці суди, по суті стати проти мера міста, щоб намагатися добитися хоча б якогось вироку в цій справі. Чому Сергій вирішив боротися? Він пояснював мені так: або його вб’ють, або він вийде в публічну площину й заявить про те, що він подає до суду проти Кернеса. Так він хотів себе убезпечити.

Ви робили історію про сумчанина, який живе з вовками. Чому ви обрали цю тему?

— Цю історію знайшла моя колега, дизайнерка Кароліна Ускакович, в тіктоку. Вона веде наш бабелівський тікток. А цей сумчанин суперпопулярний в інстаграмі й тіктоку, в нього там дуже багато підписників. Ми подивилися: блін, прикольно, чоловік приручив двох вовків, спеціально побудував будинок для них. Стало дуже цікаво, хто він. Яка людина може 24/7 присвячувати себе вихованню вовків? Ми приїхали, але він відмовився навідріз розповідати, чим він займається. Сказав: ви ж приїхали робити історію про вовків, то й питайте про них, а про мене не треба питати. Єдине що — він пожартував, мовляв, йому приписують зв’язки з місцевою мафією. Я читала в місцевій пресі, що його справді підозрюють у тому, що він ледь не лідер небезпечного угрупування в Сумській області. Він це заперечив, сказав, що місцеві ЗМІ його постійно плутають з іншою людиною. Річ у тім, що перевірити це, може, якось і можна, але це був би вже зовсім інший формат тексту. Я якось не очікувала, що текст про вовків виллється в текст про сумського мафіозі. Ми тут, у редакції, думали, чи варто нам розкручувати цю історію, чи ні. В результаті я просто згадала про цей нюанс у тексті, зокрема в заголовку.

Мені запам’ятався ваш текст про українку Інну Добровольську, яка живе в таборі для жінок-полонених у Сирії.

— Це дуже важка для мене була тема. Текст вийшов у жовтні, а починала я цю тему робити ще влітку. Побачила інформацію про те, що, мовляв, ОПУ нічого не робить для звільнення українських жінок із сирійського табору. Я знала про ці табори дуже віддалено, знала, що там багато іноземців, але не думала, що серед них є українки. Був репортаж Андрія Цаплієнка на «1+1», вони прямо туди, в цей табір, їздили раніше. Я зв’язалася з Андрієм, він дав мені контакт мами дівчини, про яку я написала. Спочатку я не розуміла, як підступитися до цієї теми. А потім я познайомилась із цією мамою та з кількома іншими такими ж жінками, в мене є історії кожної з них, але написати ми вирішили лише про одну, бо інакше вийшов би безкінечний текст. Їхні історії дуже схожі, а історію саме про Інну ми обрали тому, що в ній було найбільше деталей і сама Інна була не проти, щоб ми назвали її ім’я і опублікували її фотографії.

Чи ви продовжуєте стежити за цією історією?

— Так, я на зв’язку з мамою Інни. Перед цим Новим роком звільнили двох дівчат. Про те, що це може статися, ми дізналися 30 грудня, але було незрозуміло, чи всіх звільнять. Так вийшло, що я зі своїх джерел швидше дізнавалась інформацію, ніж мама Інни. 31-го чекали до вечора новин, кого саме звільнять, стало відомо, що лише двох і серед них немає моєї героїні. Я намагаюся підтримати маму Інни як можу, але водночас тримаю дистанцію, щоб вона не сподівалася, що я можу допомогти, бо насправді все, що я можу, — це написати про її доньку. Історія буде розвиватися, я дуже хочу познайомитись з Інною, до неї залишилося багато питань. У мене немає до неї та інших полонянок такого романтизму, що вони стовідсотково якісь жертви. Для тексту я спілкувалася з експертом, який знається на цій темі, щоби збалансувати слова родичів. Експерт схилявся до думки, що ці жінки не могли не знати, куди вони їдуть.

Скажіть, як ви змінилися за цей час, що працюєте в «Бабелі»?

— Якщо з професійної точки зору, я стала чіткіше розуміти, що я роблю і що я хочу робити далі. Зараз мені здається, що я на своєму місці, принаймні те, що я роблю, мені дуже подобається. Мабуть, я так собі й уявляла редакцію, в якій я би хотіла працювати. Ясно, що не все ідеально, щось мене може і дратувати, але це робочі моменти, вони є скрізь. Але якщо взяти загалом, то люди та їхні історії — це моє. Я відчуваю, що я дуже виросла в цій редакції.

Щось для вас змінилося після того, як «Бабель» перезапустився?

— Коли «Бабель» закрився, я зрозуміла, що мені більше нікуди йти працювати. Я тоді вперше задумалася про те, щоби спробувати щось нежурналістське. Я перебирала медіа і зрозуміла, що там, де я хотіла попрацювати, я вже працювала, принаймні спробувала. Або там працюють мої знайомі і я знаю плюси-мінуси цих редакцій. Я була в розпачі. Тому в мене була велика радість, коли з’явився шанс, що ми відновимося, я точно знала, що буду залишатися. І за цей рік, що минув із перезапуску, в мене не було жодного разу бажання звільнитися. А коли втомлююся, просто беру відпустку.

Як ви любите відпочивати? Як знімаєте стрес?

— Цього року дуже важко. Зазвичай я подорожую, бажано кудись за кордон хоча б ненадовго. Мені важливо виїхати, щоб я відволіклася від новин. На час відпустки я все вимикаю, стараюсь нічого не читати. Так, я випадаю на тиждень із порядку денного, може, це не дуже добре, але просто інакше я не відновлюся. Постійне спілкування з людьми виснажує, а якщо немає внутрішньої енергії, ресурсу, то дуже важко. Ти приходиш на інтерв’ю, тобі люди щось розказують, а в тебе навіть немає інтересу до їхніх історій. Ось це дзвіночок, що треба брати відпустку терміново, інакше вийде поганий текст.

Фото: Максим Поліщук



Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
3651
Переглядів
Коментарі
Olena Avel
06:02 / 02 Лютого 2021
Я тут, щоб оцінити роботу доктора Алаби за все життя, він не тільки добре володіє фітотерапією, але й вміє чаклувати на розірвані шлюби, заклинання на щастя, розірвані стосунки тощо. Я боролася зі своїм чоловіком, який мене покинув, після того, як він почав бачити одну даму в своєму кабінеті, і я зіткнувся з ним, чому він мене зраджував, кричав на мене і вийшов з дому, я просив шкодувати, а він відмовлявся пробачити або повернутися додому про те, як доктор алаба допомагав багатьом людям, я сказав, що маю дати доктору алабі випробування, і він справді зробив заклинання, яке повернуло мого прекрасного чоловіка фактично за 2 дні, і це було дивно, і він оголосив подарунок автомобіля-сюрпризу на знак того, що він робив, залишаючи мене весь цей час, і я прощаю його, і сьогодні ми знову щаслива родина. Будь ласка, будь-хто має будь-які труднощі у шлюбі чи стосунках, будь ласка, зв'яжіться з цим чудовим травником, оскільки я впевнений, що для кожної ситуації, в якій ви можете опинитися, є ліки. Електронна пошта: dralaba3000@gmail.com Ви також можете надіслати йому WhatsApp на +2349071995123.
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2021 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
DMCA.com Protection Status
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду