Журналістка й редакторка Liga.Life Ірина Андрейців — одна з трьох цьогорічних номінантів на премію «Високі стандарти журналістики» у категорії «За швидкий та якісний розвиток у професії».

Професійний розвиток Ірини і справді досить стрімкий: із моменту випуску у 2016 році зі Школи журналістики УКУ вона встигла попрацювати в редакціях таких солідних видань, як «Детектор медіа» та «Українська правда». Цього року Ірина вперше як редакторка запустила лайфстайловий унісекс-проєкт Liga.Life на порталі Liga.net.

Під час роботи в «УП. Життя» Ірина почала розвиватися як журналістка, що спеціалізується на медичній тематиці, й досягла в цьому рівня фактично експертки. «Це було майже три роки активного занурення в тему, так що тепер кому завгодно можу пояснити, що, як і до чого», — згадує моя співрозмовниця.

З Іриною ми поговорили про принципову відмінність у підходах до навчання на факультеті журналістики ЛНУ імені Франка та в УКУ, її зацікавленість соціальною журналістикою, про якість висвітлення медичної реформи в українських ЗМІ та про її редакторські вимоги до заголовків, а також про те, як редакційний кодекс допомагає в її щоденній роботі.

— Ірино, експерти премії «Високі стандарти журналістики» оголосили короткі списки претендентів на цьогорічну перемогу. У категорії «За швидкий та якісний розвиток у професії» — твоє ім’я. Це може бути перша професійна премія у твоєму житті?

— Так. Я не подавалася на конкурси. Єдиний виняток — остання «Честь професії». Не є прихильницею конкурсів і премій. Важко себе оцінювати, тим паче коли маєш небагато років досвіду.

Плюс я самокритична і, здається, з віком стаю лише самокритичнішою. Ставиш собі вищу планку й ніколи не можеш до неї дострибнути.

— Чи тобі важлива оцінка колег?

— Так, і в цьому плані ця премія («Високі стандарти журналістики». — Ред.) — ідеальний формат, коли не сам автор подає свої роботи із проханням оцінити, а коли цех, люди з ім’ям, досвідом та довірою колег оцінюють. Їхній думці більше довірятиму.

— Експерти цієї премії оцінюють передусім професійну діяльність претендентів на перемогу, але умовою потрапляння до довгого списку є наявність громадянської позиції. Чи допомагає тобі громадянська позиція в повсякденній роботі?

— Безумовно, я маю позицію. Важко бути журналістом без неї.

У мене — чітка позиція по медичній та освітній реформах, це дві мої профільні теми, за якими стежу. За освітньою реформою не так сильно, як за медичною. По медичній знаю законодавство, накази, постанови — речі, які часто здаються нудними, але насправді є важливими, знаю, розумію, навіщо це, переживаю.

З одного боку, позиція допомагає, бо чітко розумію ціль. Коли говоримо про медреформу, не я одна така журналістка захотіла, щоб вона у країні відбулася. До того працював величезний пул експертів, які визначили цей вектор руху, пояснили, чому він такий, чому він підходить саме Україні. Опираюся на позицію досвідчених експертів.

Коли бачиш, що люди, які були фігурантами антикорупційних розслідувань, проти, автоматично схиляєшся в позицію «за».

Але буває, що позиція заважає. Напевне, найскладніше — не закохатися в експертів, яким довіряєш, не закохатися в саму ідею, наслідком чого може стати те, що ти не будеш бачити жодних її вад. Не боятися дискутувати й часом навіть посваритися з людьми з експертної тусовки. А будь-який журналіст, який зараз глибоко аналізує медреформу, є в цій тусовці.

На щастя, у виданні, де зараз працюю, тексти про медреформу вичитує Боря (Борис Давиденко, головний редактор Liga.net. — Ред.), тому я спокійна: якщо в тексті будуть зайві емоції чи перекоси, є точка зору редактора, який не настільки занурений у тему, як я, і який може підказати.

— А ти маєш у своєму досвіді такі прецеденти, коли ти закохувалась, як ти кажеш, у своїх героїв і втрачала збалансованість?

— Наприклад, зараз маю конфлікт інтересів. Так сталося, що в мене дружні стосунки з Олександром Лінчевським, колишнім заступником Уляни Супрун. Він свого часу запросив мене на роботу у приватну клініку «Оберіг». Там я пропрацювала лише місяць, але цього достатньо, щоб був конфлікт інтересів. З мого боку буде неетично йти до нього на інтерв’ю, тому що буду апріорі по-іншому ставити питання в порівнянні з іншим журналістом.

Якщо говорити про закоханість… Була історія, коли закоханість скоріш не заважала, а додала емоційності тексту. У 2015 році Media Development Foundation організували міжредакційний обмін із Білоруссю. Я поїхала туди на два тижні. Там був вечір пам’яті загиблих білорусів, які воювали на сході України.

Туди приїхала мама Михайла Жизневського, одного з перших героїв Небесної сотні. Вона скромно сиділа в кутку. Якби я раніше не бачила її в новинах, навряд чи б упізнала. Наважилася підійти, ми домовилися зустрітися, щоб зробити інтерв’ю про її сина. Наступного дня ми сиділи на крихітній кухні у друзів батьків Жизневського і говорили майже три години. Ми багато плакали.

Це була справді закоханість у героя, виник хороший зв’язок. Потім було дуже важко обробляти це інтерв’ю, певно, розшифровувала його пару тижнів, часто зупинялася, щоб заспокоїтися.

Оскільки це був матеріал не про політику чи реформи, змогла собі дозволити бути в тексті емоційною. Коли з’явилася новина, що мама Жизневського померла, я сильно плакала. Незважаючи на те, що ми фактично лише раз бачилися, відчула біль втрати близької людини.

Насправді дуже залежить, який тип матеріалу пишеш. Якщо це історія про конкретну людину, та ще й таку, як Михайло Жизневський, емпатія допомагає. Коли емпатуєш, викликаєш емпатію в людини, яка потім читатиме твій текст. А коли спілкуєшся з тим, від кого потрібні факти й пояснення, звісно, йдеш на розмову з іншим настроєм. До політика часом ідеш як на війну, бо розумієш, що він буде відбиватися, матиме контраргументи, обмежений час, тобі треба буде перебивати...

Під час роботи в «Українській правді». Перше інтрев'ю Ганни Новосад у статусі міністерки освіти. Фото Дмитра Ларіна

— Поговоримо про твою освіту. Спочатку ти навчалася на журналістському факультеті в ЛНУ імені Франка. Якими були сильні та слабкі сторони цього навчання?

— По-перше, я — дівчинка з маленького містечка, в якому одна районна газета. Журналістику, як і багато хто з мого оточення, де росла, сприймала як сферу, до якої схильні люди, які вміють писати вірші й гарно складати слова в речення. Мала романтичне уявлення про журналістику. Зараз про це згадувати смішно, але коли тобі п’ятнадцять, у тебе яскравий образ журналіста-зірки, який пише про культуру й концерти.

Особливих труднощів зі вступом не було, а вже коли почалося навчання, я та мої однокурсники швидко зрозуміли: якщо не почнемо ходити в редакції і проситися навчити нас, діла не буде.

Нам викладали багато історій: України, літератури, редагування, на одному з предметів ми вивчали будову перших друкарських верстатів. Тобто були предмети, які в реальній роботі не допоможуть.

Звісно, були й хороші предмети та викладачі, але, на жаль, їх меншість. І в студентів досі є страх говорити про проблеми навчання. У нас на парах із радіо викладач вмикав на CD-плеєрі випуск, де він у гостях на радіостанції розказує про українську мову. Це не зовсім про сучасний підхід до викладання, та й це не про викладання, якщо чесно.

Згадую, був залік. Ми мали проштудіювати книжку викладача. Моя черга відповідати, стараюсь, а він нахиляється до мене й каже: «Андрейців, я бачу, з вас можна щось витягнути, але я сьогодні не взяв для вас пльотки». Про яку якість освіти ми можемо далі говорити, про яку повагу до студента?

Під час навчання в Школі журналістики УКУ

— Де ти вперше почала практикуватися під час навчання?

— У 2011 році, на першому курсі, ми з подругою вибрали редакцію міської комунальної газети «Ратуша». Головний редактор Микола Савельєв переплутав наші з подругою бажання. Я з музосвітою хотіла писати про високе й культуру, а подруга більше хотіла соціальні теми. Так я опинилася там, де зараз. (Сміється.)

Почала стажуватися під керівництвом Іри Юзик, писати короткі замітки. Іра сама закінчила журфак ЛНУ, тому добре розуміла, чому ми з’явилися в редакції.

Мій перший гонорар був трохи більше 20 гривень. Здається, ми на нього купили кілограм винограду в гуртожиток.

Потім ми з подругою пішли спробували свої сили на «Радіо 24». Там була чудесна Ольга Боровець, вона багато років на «Люксах» працювала. Вчила ставити голос у студії, сміялася, що маю голос як у сексі по телефону.

На третьому курсі в нас почала викладати Параска Дворянин, вона багато років очолювала регіональні новини на «Люксі», зараз є депутаткою від «Самопомочі» у Львівській облраді. Вона готувала нас до практичного життя на парах, тому ми з подругою просилися до неї на стажування. Рік ми були як стажери, але працювали як повноцінні журналісти.

— Що було для тебе найскладніше в телевізійній практиці й чому ти не захотіла й далі розвиватися як тележурналістка?

— Пам’ятаю перший сюжет, який зробила самостійно. Зима, прорвало теплотрубу. Садочки, школа, купа будинків без тепла. Всі досвідчені колеги пороз’їжджалися по зйомках, тому висвітлювати проблему послали мене. Мовляв, вчили теорії, тепер іди покажи, що можеш, на практиці. Зрозуміло, такий сюжет потрібен не на завтра. Це було важко.

Холодно, тобі треба швидко взяти хоч якісь коментарі, паралельно добиваєшся дозволу начальника, бо комунальники без нього не хочуть говорити. Коментарі записані, але їхати зарано — треба записати стендап. Мусиш зняти шапку, ніс червоний уже, ноги в сніг провалюються, пробуєш записувати стендап, але заважають звуки, бо ж ремонт теплотраси.

Коли ми їхали в машині в редакцію з іншою знімальною групою, досвідченіша колега каже: «Та ти не встигнеш підготувати сюжет до випуску. Просто приїдь у редакцію й чесно скажи». А мене тоді ці її слова так підірвали! Думаю: «А зможу!». Беру флешку в оператора й не йду, а біжу в редакцію. Треба встигнути передивитися відзнятий матеріал, вибрати найголовніше, виписати таймкоди, скласти все докупи, змонтувати, а часу — півтори години. Таки встигла за пару хвилин до випуску підготувати сюжет. Тоді сказали: «Ну, бойове хрещення пройшла, можеш далі працювати». (Сміється.)

Оце відчуття, що мусиш встигнути, наркотичним буває. І тобі з одного боку дуже подобається. А з іншого… Стався Майдан. Ми почали його висвітлювати. Коли могла, ходила на львівський Майдан, а потім не витримала, зібрала маленький рюкзачок, нікому нічого не сказала й поїхала у Київ. Чотири дні жила в Жовтневому як волонтерка, спала на підлозі, накрившись кожухами, які позносили люди, волонтерила на кухні. Просто хотіла побути там, зробити хоча би щось, і цей час волонтерства мене сильно від телебачення відбив.

Коли працюєш на ТБ в новинах, робиш матеріали з нині на нині. Плюс люди набагато краще говорять, коли з ними спілкуєшся без камери, вони тоді набагато глибші, розкутіші, вам комфортніше спілкуватися. Коли ж вмикається камера, ти ще мусиш навчити говорити людину синхронами по 15 секунд.

Попри те, що телебачення подобалося, після повернення з київського Майдану вирішила, що вступатиму в УКУ і що хочу писати тексти.

Під час першої практики в «Телекритиці», 2014 рік. Зліва направо: Катерина Толокольнікова, Світлана Жиляєва, Ірина Андрейців, Світлана Остапа

— Розкажи про своє навчання в УКУ. Чим воно принципово відрізнялося від навчання на журфаці в ЛНУ?

— Якщо я скажу, що всім? (Сміється.) Я не хочу ображати ЛНУ, розумію, що це навчання академічне, має свої багаторічні традиції, там заслужені професори, які досліджують в тому числі тексти Бандери, Шухевича...

Просто в УКУ нас готували до практичного життя. Це два роки суцільної практики. Але були й світоглядні предмети. Викладав Ярослав Грицак, який був одним із моїх улюблених викладачів.

Він змушував нас пізнавати себе. Ми з ним розбирали родинні дерева і як це впливає на нас теперішніх. Якось дав завдання написати есе, щоби краще побачити, ким є кожен із нас. Прочитавши моє, усміхнувся: «Іро, вас Львів асимілював». Він недарма називає себе публічним інтелектуалом, це так і є, він навчав нас думати, і це було мегацікаво.

Отар Довженко вчив нас писати тексти, це саме те, за чим я йшла в УКУ. Зі мною досі, коли пишу свої тексти чи редагую тексти колег, фраза Отара «і шо?». Це найкраще питання, яке редактор може ставити журналісту, працюючи над його текстом. От є факт. І що? Людина щось сказала. І що? Ти дала два факти поруч один з одним. І що?

Згадую свої тексти, червоні від коментарів та уточнень Отара. Він грамотно й поступово відпускав нас у самостійне плавання. На початку ми боялися самі писати редакторам і запропонувати свій текст на розгляд, Отар писав за нас, домовлявся, допомагав із редактурою, щоби згодом ми почали робити це самі.

Чи Марія Титаренко. Завдяки її вправам із творчого письма ми вчилися аналізувати свої тексти. У мене навіть магістерська робота складається з різнокольорових блоків. Я писала текст, а потім за її методикою шукала й  бачила, де в мене штампи, де які факапи по тексту, хоча його до цього могли уже вичитати кілька редакторів. Досі пам’ятаю її фразу про те, що мова є живою й не варто боятися експериментувати і створювати нові слова.

Ігоря Балинського, засновника Школи журналітики УКУ, ми називаємо Шефом. Він казав нам не жаліти себе — в тому сенсі, що ти завжди маєш вимагати від себе більшого. Якби не було цього внутрішнього їхнього голосу зверху, може, б давно зупинилася у розвитку.

— Розкажи, як ти зацікавилася саме соціальною журналістикою.

— Після Майдану я цільово йшла в соціальну журналістику. Мріяла виключно про репортажистику. Коли їдеш кудись і живеш у якомусь середовищі, а потім пишеш про це. Ще під час навчання, поки не мала стаціонарної роботи, вдалося зробити серію таких матеріалів, і це був неймовірний кайф.

Наприклад, репортаж із Бродів, де центр для реабілітації та ресоціалізації колишніх в’язнів. Це фактично колишня військова частина, яку засновник центру перетворив на ферму. Людина, яка виходить із в’язниці, не відразу кидається в соціум, від якого вона відвикла, а живе там і має трудотерапію в колі тих, хто її розуміє. Я випросила, що там поживу кілька днів. Приїхала, але ці чоловіки тобі так одразу не відкриються. Старалася налагодити контакт із ними, спостерігала за роботою, фоткала.

Після кількох днів там повернулася до Львова, розшифрувала всі записи і впала у відчай. Зрозуміла, що весь матеріал поверховий попри те, що ці дні я тільки ними й жила, вставала о 5-й ранку, щоб побачити, як вони починають працювати, і була поруч до моменту, коли вони лягають спати.

За кілька тижнів наважилася подзвонити керівнику цього центру ще раз: «Дуже перепрошую, але можна мені приїхати ще на день?». Пустили ще раз, і цей день виявився вирішальним. Коли приїхала вдруге, мешканці центру раділи зустрічі, відкрилися. Усі найцікавіші розповіді та коментарі змогла записати саме протягом цього дня.

Ось такого формату текстів хотілося би більше в Україні. Розумію, що зараз пандемія, й ти собі цього не дозволиш, але й поза цим це дуже дорого для редакцій відправляти отак журналіста. Бо потрібно, щоб його не чіпали півтора-два тижні, поки він готує один текст. У наших умовах це надто велика розкіш.

— У 2016 році ти працювала в команді «Детектора медіа». Що тобі дала робота в цьому виданні? Чого ти навчилася за цей час?

— Ще під час навчання в УКУ я почала робити моніторинги телевізійних новин. Ти протягом тижня стежиш за новинами центральних телеканалів. Уже снилося про те, що ще хорошого зробив гуманітарний штаб Ріната Ахметова. Я була вичавлена моніторингами.

На все життя запам’ятаю сюжет перед Новим роком, де старенька пенсіонерка потрісканими руками тримає листівку, де нібито Рінат Ахметов вітає її зі святом і дарує продуктовий набір. Мізки плавилися. Не уявляю, наскільки зраненою є психіка людей, особливо стареньких, які щодня дивляться такі новини.

Мені було цікаво з колегами працювати. Звісно, поки навчалася в УКУ, до нас приїжджали з майстер-класами медійники, але це спілкування було обмежене в часі. Тут я спілкувалася більше.

Наприклад, робила репортаж про те, як працював журналіст СТБ Дмитро Литвиненко «у полі». Він робив серію матеріалів про іноземців, що ведуть бізнес в Україні. О четвертій ранку ми поїхали під Київ у село, де один із них має пекарню. Я могла просто на практиці заглянути, як колеги працюють.

Ще подобалося робити матеріали для спецпроєкту «Адмінка редактора», коли розпитувала редакторів про їхню роботу.

Вже згодом, коли сама стала редакторкою, переконалася, що журналісти інколи не розуміють редакторів, а редактори — журналістів. Часто редакторам просто бракує часу, бо щоб дати якісний фідбек по тексту журналісту, потрібно 3-4 години.

«Адмінка редактора» давала зрозуміти, як мислять різні типи редакторів. Якось Отар вичитав мені текст, сказав, що все окей, а потім редакторка медіа, для якого писала цей матеріал, сказала: «Як можна погано писати й навіть структуру не зробити?». Тому було б добре, якби цей проєкт продовжувався, щоб журналісти могли розуміти, чого чекати.

— Ти працювала в редакції «УП. Життя» майже три роки. Розкажи, що тобі довелося робити вперше під час роботи в цьому проєкті?

— Я вперше почала писати про здоров’я. До того не мала справ із медтематикою від слова «взагалі». А це якраз був період, коли почалося активне обговорення медреформи.

Спочатку було дуже складно, але, на щастя, тоді була хороша комунікаційна команда в МОЗі, вони давали багато роз’яснювальних матеріалів.

Я розуміла, що мушу розібратися в темі. У мене в цьому є шкурний інтерес: маю родичів по всій країні, та й сама мала «прекрасні» досвіди з українською медициною, які нікому не бажаю повторити.

Найважче було розібратися із законодавством, з аргументами тих, хто був за і хто проти медреформи. Пам’ятаю першу зустріч з Олегом Петренком, який став першим головою Національної служби здоров’я. Я його тероризувала, щоб дав перше інтерв’ю. Він зрештою сказав: «Я не буду з вами говорити, поки не прочитаєте закон». — «Та я читала. Двічі!».

Це було майже три роки активного занурення у тему, так що тепер кому завгодно можу пояснити, що, як і до чого.

Ну, а коли починаєш писати про медреформу, автоматично захоплюєш й інші теми, пов’язані з медициною. Доказова медицина, вакцинатори та антивакцинатори, з яким лікарем узагалі варто говорити, — в таких питаннях вчилася розбиратися.

Почала знайомитися з науковцями, почала створюватися павутинка контактів. Тому навіть якщо я не знала, до кого саме звернутися з того чи іншого питання, завжди могла порадитись із експертами.

Із власної практики можу сказати, що це найкраща формула, коли в журналістському матеріалі наука поєднується з роботою лікарів.

Під час роботи в «Українській правді». Поруч – головна редакторка «УП. Життя» Ольга Ситник. Фото Галини Титиш

— Чи достатньо, на твою думку, висвітлена на сьогодні медреформа в українських медіа й чи коректно вона висвітлюється?

— Наші колеги-журналісти опинилися в такій ситуації, коли один журналіст, особливо в регіонах, повинен писати про все й дуже швидко. Тому в багатьох немає часу хоч трішки розібратися й тим паче почитати законодавство.

В результаті, й це найгірше, не розуміючи, якому лікарю варто довіряти, часто дають слово не тим. Наприклад, конкретний головний лікар у райлікарні може мати корупційні інтереси й не хотіти змін. І вивернути в інтерв’ю так, що реформа шкідлива.

Або дають слово лікарю, який може бути хорошим медиком, але геть не розумітися на реформі. Або медику, який останній раз вчився в 90-х, хоча наука постійно розвивається.

Навіть зараз, коли вже до послуг журналістів, що пишуть про медреформу, купа інструментів, все одно, за моїми відчуттями, мало хто цим користується.

І виходить, що в лікарнях на рахунках можуть лежати мільйони, але лікарям не підвищують зарплати й на цій підставі журналіст робить висновок, що медреформа погана. Але серед регіональних видань є й винятки. Дуже добре працює «Четверта влада» в Рівному.

Насправді бракує матеріалів, які би просто пояснювали, що відбувається з медреформою. Досі по фейсбуку купа історій, коли людина пише: в мами інсульт, мушу платити за лікування. Чому?

І тут журналісти могли би брати цей кейс і проходити весь шлях із пацієнтом. Це могло б бути корисно, бо знаю історії, коли пацієнти здіймали розголос й добивалися виконання закону у своєму випадку й їм навіть повертали гроші, які медики вимагали «на лапу».

Фото із серії репортажів Ірина Андрейців про сімейних лікарів у медреформі. Посередині – сімейна лікарка Ірина Гнатів

— Із лютого цього року ти працюєш у Liga.net. Яке завдання перед тобою ставили, коли тебе брали на роботу?

— Коли я пішла з «Оберегу», не планувала повертатися в редактуру. Була втомлена редактурою в «УП», вона забирала, за моїми відчуттями, 80–90 % часу, хотілося самій більше писати.

Тому думала, що піду або у фріланс, або буду проситися в якусь редакцію на суто журналістську посаду, нехай з меншими грошима, але щоб писати.

Написала пост на FB. І написав Боря (Борис Давиденко, головний редактор Liga.net. — Ред.), ходімо вип’ємо кави. Ми зустрілись і Боря розказав, що «Ліга» хоче запускати Liga.Life. Ще не було готової концепції, тільки розуміння, що на порталі бракує такого розділу.

Я послухала, здивувалася, бо йшлося не просто про те, щоби підредаговувати інші тексти, а щоби зробити щось своє. Потім пару днів сиділа й виписувала початкову концепцію, шукала якісь референси і приклади. Боря почитав бачення, сказав, що ще сире, але можемо працювати. Тому ми ще кілька разів спілкувалися, щоби проговорити нюанси.

Завдання було просте і зрозуміле: стати хорошим цікавим медіа, яке буде закривати потреби бізнес-орієнтованої аудиторії в питаннях здоров’я, освіти, відпочинку, дітей, сім’ї загалом, дозвілля тощо.

Зараз три місяці, як ми запустилися, й розумію, що тільки налаштовуюся, ще шукаю хвилю, яка дозволить точніше і краще потрапляти в потреби нашої аудиторії, краще розуміти, чим ми можемо бути корисними для неї, чіткіше відсікати теми, які мені здаються цікавими, але які не для наших читачів. Вчимося.

— У чому принципова відмінність Liga.Life від «УП. Життя»?

— Лайфстайлові медіа пишуть, як правило, з наголосом на жіночу аудиторію. Це не критика «УП. Життя», це всесвітній тренд, який підкріплюється статистикою. Тому перше, що сказала Борі, що хочу створити проєкт, який був би однаково цікавим та корисним як для жінок, так і для чоловіків. Досі не знаю, чи вийде.

Намагаємося тримати баланс у публікаціях. Якщо даємо комплекси спортивних вправ для жінок, то потім — для чоловіків.

Стараємося робити матеріали унісекс. Ми сконцентровані на сім’ї і хочемо робити матеріали, які будуть цікаві як татам, так і мамам.

Друге — мрія на перспективу, бо поки що нам не вдається. Хочеться багато говорити про науку як про спосіб мислення, пізнання світу, спосіб розвитку особистості. Щоб ми більше про це писали, потрібна пара додаткових рук, яких поки немає.

І, по-третє, у нас акцент на здоровому способі життя. У нас є партнер SportLife, який допоміг ресурсами, щоб ми могли взяти в команду трьох людей на цю тематику, тому у нас мінімум половина контенту зараз так чи інакше стосується здорового способу життя. За контрактом, наш партнер не втручається у редакційну політику.

Liga.Life, перший повний склад команди: (зліва направо) Яна Міланова, Катерина Амеліна, Альона Низовець, Ліна Криворучко

— Як ви дізнаєтеся, чого від вас чекає ваша аудиторія?

— Це складне питання, це намагається зрозуміти будь-який редактор.

Є тренд на CEO, гугл-аналітику та гугл-тренди, коли ти приблизно бачиш, коли яка тема популярна, і враховуєш це в роботі.

Я регулярно читаю батьківські групи, дивлюся, з якими проблемами стикаються батьки, заглядаю у великі освітянські спільноти на кшталт «Уміти вчити». Дивлюся свою фейсбук-стрічку, але розумію, що це моя «бульбашка», тому не сприймаю її як універсальне джерело інформації.

Звісно, читаю, що пишуть колеги — часом там може бути зачіпка на новий виток якоїсь теми.

Дівчата з нашої команди теж регулярно з цим працюють. Альона Низовець, наприклад, опитує в себе в інстаграмі, які теми хотіла би бачити наша аудиторія, з якими героями були би цікаві інтерв’ю.

Буває, теми підкидають друзі, часом новини. Скажімо, навесні ухвалили перший протокол по ковіду, й експерти-інсайдери допомогли розібратися, що з ним не так.

Продовжуємо експериментувати й шукати вдалі формати. Наприклад, ми зрозуміли, що гарно йде рубрика «Холодильник», коли заглядаємо в холодильники до героїв і говоримо про їхні харчові звички. Люди хочуть це читати.

Пробуємо експериментувати з типажами героїв. Клопотенко як шефкухар пішов зі своїм холодильником прекрасно, а от роздивлятися, що в холодильнику Євгенії Кравчук, політикині та депутатки від «Слуги народу», читачі не дуже захотіли.

Ми сподівалися, що читачів зацікавлять матеріали про різне спортивне спорядження, як обрати килимок для йоги або масажний рол. Виявилося, ні. Або ми ще не достукалися до тієї аудиторії, якій це було би цікаво.

Ми також мали гіпотезу, що люди будуть більш мотивованими покращувати свій спосіб життя, коли будуть читати історії таких же людей, не зірок. Ми написали кілька таких історій, але статистика показала, що ми помилилися.

І отак частину лінійок запланованих статей ми обрубуємо через дані статистики.

— Що для тебе як редакторки Liga.Life зараз є найважчим завданням?

— Балансувати ковід і не ковід. З одного боку, чуєш звідусіль, що вже досить, бо про ковід несеться з кожної праски. А з іншого боку, статистика показує, що там, де слово «ковід» у заголовку, клікають у будь-якому випадку.

Не скотитися в істерію, щоб 99 % твого контенту не було про ковід, — найскладніше завдання для редактора зараз.

— Не так давно Liga.net оприлюднило свій редакційний кодекс. Як цей документ впливає на твою роботу?

— Ми й раніше ним керувалися, зараз він просто став публічним. Для мене наш редакційний статут — це і відповідальність, і свого роду захист перед не дуже обґрунтованими претензіями.

Наприклад, коли ми робили фінальну версію статуту, який став публічним, внесли туди тезу про те, що не будемо публікувати антинаукову інформацію. Для мене цей момент є одним із найважливіших у статуті.

Бо в журналістиці, яка пише про здоров’я, немає класичного балансу думок, як у політичній. Коли ми пишемо про здоров’я, не можна ставити на одну й ту ж шальку терезів, скажімо, вакцинаторів і антивакцинаторів чи гомеопатію й доказову медицину.

Я принципово не даватиму слово людям, які несуть дурню з точки зору сучасної науки. І якщо хтось закидатиме, що в наших матеріалах бракує балансу, бо ми не даємо слово умовним антивакцинаторам, буду спокійно відсилати до нашого статуту, де написано, що антинаукової інформації ми не публікуємо.

— Які твої як редакторки вимоги до заголовків?

— Дуже не люблю клікбейту. Не пропущу. Засмучує, коли журналіст здає текст без заголовку. Це означає, що він чи вона поняття не має, про що текст. Мене як навчили цього в УКУ, так із цим і живу.

Повинен бути нехай поганий, нехай робочий, але заголовок, бо ти маєш знати, якою є основна думка в тексті. Сумно, коли приходять банальні заголовки. Хочеться людських, зрозумілих, не клікбейтних і не «жовтих».

— Які риси твого характеру допомагають чи, навпаки, заважають тобі в роботі?

— Я дуже емоційна. Страшно переживаю, коли моя журналістка гарно попрацювала, написала глибокий текст, а його не читають. Хочеться розвішати його на всіх стовпах і казати: «Ну подивіться, таку роботу проробили, ну камон!».

Коли трапляється важке інтерв’ю, і співрозмовник впадає в емоції, дуже важко самій не почати емоціонувати. Ще можу довго прокручувати в собі якусь робочу історію, тижнями ходити й аналізувати, що так, а що ні.

У нас найближчим часом вийде цікавий текст. Я протягом місяця експериментувала зі своїм психічним здоров’ям. Психотерапевтка дала спеціальні практики, які мали би покращити це моє здоров’я за місяць. Цей досвід показав, що я не ставлю на перше місце себе і свої потреби. Зрештою, це заважає не тільки мені. Такий підхід заважає сказати «ні», бо ти ніби хочеш допомогти, але врешті це вилазить боком. Я досі пам’ятаю всі свої неопубліковані тексти й досі відчуваю за це провину.

Ще заважає невміння дати собі відпочити, це те, чому зараз вчуся. Одна справа — коли ти журналіст і відповідаєш лише за свою роботу. І зовсім інша — коли ти редактор і відповідаєш за весь сайт. Це два абсолютно різних відчуття. Як редактор ти можеш почати відчувати провину в моменти, коли не працюєш. Напевне, це найдивніше відчуття, яке мала в житті.

Також дуже хочу вберегти свою команду. Розумію, наскільки важко працювати в нинішніх умовах, плюс ковід, плюс час, плюс не хочеться, щоб їхня робота перетворилася на рутину, коли треба просто відбути день. Страшно не хочу, щоб у когось із колег-дівчат було таке відчуття. Стараюся всю «нудну» роботу якось самотужки закривати. Але такої багато, вона накопичується горою на плечах і починає на тебе тиснути. У результаті можеш згоріти.

На 2021 рік собі поставлю за мету навчитися казати «ні» і хоча б один день на тиждень взагалі не йти до роботи.

— Чи ти себе почуваєш четвертою владою?

— Та ні. (Сміється.) Мені взагалі дивна історія про журналістику як владу. Я розумію, чому так кажуть, яку силу має інформація й так далі, але скоріше хотіла б бачити журналістику як допомогу.

Влада — це більше про те, що «ми тобі зараз розкажемо, що ти маєш робити». А я би хотіла бачити нас, журналістів, як допомогу людям в ухваленні рішень. Бути фільтром, який би не пропускав істерію. А істерії в наших медіа дуже багато, чимало видань скочуються в емоції.

Хочу, щоб людина знала: якщо зайде на «Лігу», там не буде істерики. Там можуть бути емоції, якщо говоримо про репортаж або історію. Але не буде відчуття, що треба негайно запасатись гречкою чи взагалі залишити Україну.

Відчуваю, що журналістика — це про допомогу і взаємодопомогу, коли читачі можуть підказати щось журналістам. Багато читачів мають експертизу в різних сферах, а ми, журналісти, за допомогою експертів теж щось підказуємо аудиторії. І щоб це усвідомити, тобі самому треба попуститися, а не думати, що можеш розказати людям, як їм жити.

Фото — з особистого архіву Ірини Андрейців