Як журналіст СТБ знімає документальні серіали для «Вікон-новин»

Як журналіст СТБ знімає документальні серіали для «Вікон-новин»

15 Серпня 2016
8241
15 Серпня 2016
13:00

Як журналіст СТБ знімає документальні серіали для «Вікон-новин»

8241
Як журналіст СТБ знімає документальні серіали для «Вікон-новин»
Як журналіст СТБ знімає документальні серіали для «Вікон-новин»

«Вікна» на СТБ – наразі єдиний проект, який запустив документальний серіал прямо в новинах. Щобудня наприкінці випуску «Вікон-новин» в ефір виходять восьми-десятихвилинні серії. Щотижня – нова тема. Кожна з п`яти історій розкриває тему з різних аспектів, будь то Олімпійські ігри, ОСББ чи благодійність.

Над серіалом працюють четверо журналістів: Олена Лунькова, Сергій Стеценко, Ірина Стороженко та Дмитро Литвиненко. Кожен займається окремим сюжетом на «свою» тему.

Документальні цикли відрізняються від класичних сюжетів новин: художні кадри, постановки, музика, драматургія. «Детектор медіа» з’їздив у відрядження разом із Дмитром Литвиненком, щоб побачити його «роботу в полі».

День 1. Перше побачення

– Спілкування з героями потрібно починати з точності. Вони повинні бачити серйозність твоїх намірів, – вистрибує з міні-вена журналіст Дмитро Литвиненко, поглядаючи на годинник: 9:55. Знімальна група «Вікон-новин» приїхала фільмувати п`яту серію документального серіалу про іноземців-бізнесменів в Україні. Останній герой – Джим Хаас, американець, випікає хліб. До призначеного часу зустрічі – п`ять хвилин.

– Де моя шпаргалка? – обертається Литвиненко до операторів Дмитра та Олексія, які розпаковують свої камери.

Шпаргалка – зім’ятий лист А4, на якому дрібним шрифтом розписаний план зйомки. Журналіст працює виключно за встановленим розпорядком, не відходячи від нього.

– За стільки років роботи зрозумів, що це найкращий спосіб не втратити фокус історії, – пояснює він дорогою до Джимової пекарні.

Ще одне правило Дмитра: не знімати основного персонажа у перший день, а дати людині можливість звикнути до камери й розслабитись. Тому сьогодні основної роботи з героєм не буде.

– Це перше побачення, – сміється журналіст, поки Льоша та Дімич (так операторів називають колеги) розглядають локацію: пекарню, територію навколо, шукаючи потенційні кадри. – Доброго дня, Джиме! – приязно гукає до білявого чоловіка в притрушеному борошном фартусі.

– Доброго, – насторожено супить брови американець.

– Ми робимо цикл історій про підприємців-іноземців, про те, як вони ведуть тут бізнес, що їм заважає, і через них хочемо показати, які в нас є проблеми, – активно жестикулює Дмитро. – Ми вже зняли чотири класні історії. Це буде ду-уже красива штука, будете потім клієнтам розсилати. Як на мене, українцям не вистачає вміння працювати.

– Українцям?! – піднімає брови Джим.

– Так. Вони не можуть довго й багато працювати. Я почитав про вас багато, і зрозумів, що вас треба показувати як приклад.

– Підхід до роботи – це одне, але говорити про українців…

– Ні-ні-ні, вам не потрібно… Я читав про те, що вам важко було знайти працівників через те, що робота важка і треба працювати, а не сидіти охоронцем десь і палити… Ми робимо не скандальні сюжети, а історії, що надихають.

Наступні п`ять хвилин Дмитро ще раз повторює Джиму, наскільки йому важливо показати його історію, щоб вказати на проблеми в Україні, й витягає шпаргалку:

– У нас є структура сюжету, – розгортає зім’ятий згорток, розвертаючи його до героя. – Дивіться: спочатку ми йдемо на базар, щоб говорити з людьми про те, чи є в них робота, яка вона і так далі. Не з вами, з ними, – злегка підвищує голос Дмитро, зупиняючи спробу американця його перервати. – Повторюю ще раз план роботи: починаємо на ринку, показуємо їхнє ставлення до роботи, потім вас і ваше ставлення до роботи, далі ця серія про іноземців має візитку. У нас француз говорив: «Я П`єр, поважаю вас, і ви поважайте мене», «Я роблю чесну моцарелу, для цього мені потрібне чесне молоко, не обдурюйте мене і давайте чесне молоко»… Ми хочемо завтра з вами о 4 ранку працювати, але не штучно, а природно, коли ви приїжджаєте на роботу, ми разом з вами, знімаємо, не порушуючи ваш процес.

Про те, що знімальна група максимально не втручатиметься в робочий процес, Дмитро повторить впродовж двох знімальних днів ще з десяток разів:

– Бо я бачу, що йому надважлива його робота. Але при цьому йому страшно, бо він уже колись мав неприємний досвід із журналістами і боїться знову сказати щось не те.

Новини за Фрейдом

Чітку структуру кожного сюжету Дмитро не вигадує щоразу, а використовує усталений шаблон сценаріїв, за якими «знімають як “Матрицю”, так і “Гладіатора”», – розповідає він під час короткої кавової перерви у крихітному кафе біля ринку. Його слова дуже нагадують правила відомого голлівудського сценариста Роберта Маккі: історія повинна відповідати на запитання: «Ким є герой? Чого він хоче? Що йому заважає? Що він робить для досягнення цілі? Що виходить в результаті?»

– Ти читав Маккі? – питаю.

– «Історію на мільйон доларів»? Звісно. На його тренінгу тиждень був. Підходив до Маккі і казав, що ми в новинах так працюємо. Він: «Нема різниці, принцип усюди працює». Трьохактність, кульмінація. Коли сюжет не пішов, ти аналізуєш, що от там ти затягнув з першою зустріччю протагоніста й антагоніста, а такого не можна робити, бо люди не розуміють, де конфлікт. А сюжети без конфлікту в принципі неможливі.

Крім Маккі, Литвиненко вкладає в свої матеріали ще й принцип Зігмунда Фрейда:

– Наприклад, у селі живе дівчинка, яка не може отримати від держави декретні гроші. А в місті на той час є міністр, який всесильний. Міністр – антагоніст, «воно» за Фрейдом. Дівчина – протагоніст, «Я». Я беру її, умовно кажучи, за руку, і через весь сюжет, як «супер Я», показую, як у конкретному випадку можна змінити ситуацію. Таким чином, наближаю дівчину до гармонії. Здавалось би, дурня повна. Який Фрейд у новинах? А він працює.

Ще один приклад Дмитра – документальний серіал його колеги Сергія Стеценка з американської в`язниці Алькатрас. Тюрма – це острів, який роз`єднують із берегом різні течії та крижана вода. У США діє програма, в рамках якої людина реєструється на спеціальному сайті і пропливає Алькатрас заради чогось. Наприклад, українка вирішила проплисти її, щоб зібрати гроші для бездомних українських дітей:

– Це чистої води екшн. У тебе є протагоніст, українка, з якою ти можеш себе асоціювати. Антагоніст – течія, якій вона протистоїть. Чим слабша українка, чим сильніша течія, тим більша до неї емпатія. Ти маєш показати, що вона тренується, як Ван Дамм у фільмах, і як вона долає цю перешкоду. Інакше нічого не вийде. Буде стояти журналіст у кадрі і нудно «вєщать». Якщо факти не структуровані правильно, вони не сприйматимуться.

В історії не може існувати лише зовнішнього конфлікту, має бути внутрішній, розмірковує Дмитро. Герою теж має чогось не вистачати. Він мусить іти, зустріти когось, здобути щось, стати кращим і знайти гармонію.

– А про Маріуша Щигела ти також чув?

– «Готланд» його читав.

– Він говорить, що в текстах завжди повинно бути подвійне дно. Тобто ззовні історія про одне, але насправді в неї є набагато глибший внутрішній підтекст.

– Так-так! От у нас ніби звичайна історія про іноземця-бізнесмена. Немає такого! Це нецікаво. Історія має резонувати. Ти маєш бачити в ній себе. У випадку нашого героя глядач має поставити собі запитання: «А як я ставлюся до роботи?», «Чи викладаюся на всі 100%» тощо. О, пора іти на ринок! – викидає плястянку від кави у смітник.

 

Без відходів

Березанський ринок. 11:00.

– Ну шо за світло? В такій годині уже знімати не можна, – оглядає ринок оператор Льоша.

Камерамени оглядають ринок і шукають хороші кадри, Дмитро паралельно обирає героїв для опитування:

– Доброго дня, – підстрибує до продавчині з хлібом. – Ми кіно знімаємо. СТБ. Знаєте, що у вас тут американець є, Джим? Так? Добре, ми до вас підійдемо ще.

– Доброго дня! Ми знімаємо про бізнесменів, які приїжджають в Україну, і говоримо з місцевими мешканцями, як їм тут, чи є робота…

– Чому ти не підходиш одразу з операторами? – запитую Дмитра, поки він виглядає молодих персонажів, оскільки дам бальзаківського віку уже знайшов.

– А нащо дурно знімати? Ми працюємо так, щоб було майже безвідходне виробництво, без сміття. О, бачиш тих жіночок, – показує на трійцю біля господарських товарів. – Як вони заграють? «Не буду, не хочу», – а самі продовжують щось розказувати. От це хороші герої.

Після п`ятнадцятихвилинної попередньої розмови з героями до Дмитра підходять оператори, чіпляють йому на груди петличку, мікрофони тут не використовують. За канонами телебачення, він сідає навприсядки коло жінок, з якими говорить, щоб бути на рівні їхніх очей. Колінкує, якщо потрібно, сідає «на корти», коли говорить з «пацанами на районі». Кожна дія знята на дві камери, щоб потім історію плавно змонтувати.

Коли Дмитро говорить з героями, то не боїться висловлювати власну думку: «Я переконаний, що українці більше хочуть працювати в охороні, щоб байдикувати, ніж іти на важку роботу, але з хорошим заробітком» тощо.

«Коли знімали цикл про ОСББ, я бігав у футболці з написом «Смерть ЖЕКам, слава ОСББ»

14:00. Ми домовляємось зустрітися з Джимом у Києві, біля крамниці, куди він постачає свій хліб, за декілька годин, і сідаємо в машину.

– Я не є об`єктивним, бо не існує об`єктивності, – Литвиненка не злякати прописаними новинними стандартами. – Але чесно говорю про те, що знаю й бачу. Люди знають і я цього не приховую: я ліберал, який виступає проти пенсійної системи радянського зразка, за приватну власність, енергоефективність і так далі. Глядачі знають: якщо так говорить Литвиненко, значить, він дійсно в цьому переконаний. Правда – коли ти не міняєш свою позицію. Ми не боїмося суб`єктивності. Коли знімали цикл про ОСББ, я бігав у футболці з написом «Смерть ЖЕКам, слава ОСББ». Зараз час, коли журналіст повинен розбиратися в темі й відповідати за кожне слово. Люди дивляться не просто новини, вони слухають людей, яким довіряють.

А щоб ця довіра була, журналіст повинен «вести» одну або декілька «своїх» тем. Дмитрові зацікавлення – енергоефективність, ЖЕКи, комуналка, освіта, міжнародка.

– Коли ти готуєш свої сюжети, спілкуєшся з експертами? Не для ефіру, а для розкриття теми? – питаю, поки оператори смачно дрімають дорогою в машині.

– Я з ними дружу, – сміється. – Наприклад, усі експерти з енергоощадності – у моєму Фейсбуці. Ми з ними іноді зустрічаємось за кавою. Я дружу з ЄБРР, Світовим банком тощо. Якщо ти береш на себе сміливість казати «Ось так правильно!», то сам маєш бути експертом, їздити на тематичні семінари, готуватись «по-дорослому». Бо якщо ти починаєш бути експертом у всіх галузях – як тобі можуть вірити? Коли я їхав у Китай, то зустрічався зі спеціалістами зі Сходу, вони мені купу книжок надавали. А як інакше? Цим мені й подобаються серіали, бо ти добре пропрацьовуєш тему.

Як тільки Дмитро згадує про опрацювання тем, одразу «загоряється» описом недосвідчених стажерів або журналістів. Мовляв, їхня проблема у тому, що вони хочуть розказувати про все, і думають, що можуть. Але їм не вистачає досвіду, тому й «ведуться»: хтось їм щось скаже, вони вірять і переповідають вже в тому ключі, який задали герої:

– Мене коробить від сюжетів, які починаються: «Оце Валентина Миколаївна, в неї зарплата 1200, а їй доведеться платити за комунальні 2000, – сльозливим голосом. – У неї чотирикімнатна квартира». Ну, дурня! Жінка має ТАКИЙ капітал і бідна? Чотирикімнатна квартира! Продай і купи однокімнатну або засели у вільні кімнати квартирантів! Головне правило історії, про яке також говорив Маккі: якщо герой сам винен у своїх проблемах – все, можна ставити на ньому хрест. У людей не буде до нього емпатії. А без цього історія неможлива.

 

День другий. Американські гірки

Київ. 02:00 наступного дня. Оператори Льоша та Дімич забирають фотоапарати (у яких оптика сильніша за великі відеокамери) з СТБ і сідають у міні-вен. 04:30. Під`їжджають до дому Джима, щоб відзняти, як він на світанку їде на роботу. Прохід американця по вулиці знімають, хто де: Дімич – біля проїжджої частини, Льоша – перед сміттєвим баком, щоб зняти кадри знизу. Тут же, скраю проїжджої частини, пишуть візитку: Джим розповідає про те, чому він кайфує від ранкових подорожей на роботу. Оператори роблять декілька дублів, американець помітно нервується.

– Ну, ще третій дубль і все! – делікатно усміхнено просить Льоша.

– Ох…

Відзняли. Джим сідає в машину, хлопці фільмують, як він виїжджає з дому до Березані. Ще година сну в дорозі – і починається активна операторська робота. Тепер Дмитро – на задньому плані:

– Тепер головне – не заважати хлопцям, вони знають своє діло.

Кадр через віконечко печі, проїзд камерою, знизу, зверху, через проекцію. Більше години Льоша з Дімичем шукали точки, ставили штучне світло, пересували столи й бігали довкола пекарів.

– Дивись! – нахиляється до Дімича Льоша. – Кадр на тверду четвірочку! – усміхається.

– Ага! – зацікавлено заглядає Дімич.

Хлопці активно оцінюють кадри власні й один одного, по-товариськи, без жодної їді чи заздрощів, з запалом шукають нові точки зйомки, залазячи в різноманітні закапелки.

– У нас усе має бути естетично. Це вже не новини, а документальне кіно, – гордо визирає з-за шторки Дмитро, слідкуючи за роботою хлопців. – Дуже любимо технічні штуки: коптери, режими, щоб красиво.

– Чого він такий нервовий? – із захмуреними бровами надвір виходить Дімич. – Ми маємо зняти кілька дублів, то повільний процес, а він знервується, я вже не раз мати чув.

– Та-а-а… То найважчий герой з п`ятьох у цьому серіалі, – протягує Литвиненко. – Не хоче нічого робити, що ми йому кажемо. Йому ж ліпше від того, бо від його слухняності залежить якість ролика! Мусимо, хлопці, працювати в такому ритмі, а що робити?!

Вдих. Глибокий видих. Оператори повертаються до роботи. Після короткої мовчанки Дмитро додає:

– Зараз у новинах переважають великі закадрові тексти, статичні синхрони, «говорящі голови», неживі. Але тепер час атракціонів! Ми робимо американські гірки для глядачів. Наше завдання – засунути користь у цей атракціон. Атракціон з енергоощадності людям не тільки цікавий, але й потрібний. Зараз ніхто не хоче слухати серйозного. Якщо показуватимуть новину про нові вставлені зуби якоїсь зірки, всі будуть дивитися, а якщо ти скажеш: «Люди, подивіться на себе, ми живемо, як свині», – все, перемкнуть канал.

Поки оператори продовжують роботу, Дмитро встигає поговорити з двома працівниками пекарні, зрозуміти, які їхні фрази йому потрібні для історії. Під кожного героя хлопці обирають фон і пишуть синхрони не статичні, а динамічні, в русі.

Пекар Іра розповідала про свою роботу, струшуючи щіткою борошно зі свіжоспеченого хліба, а третій працівник пекарні – за формуванням буханок із сирого тіста. Говорять не довго, Литвиненко скеровує їх до конкретних фраз, сказаних раніше, котрі він уже в умі поставив у сценарій історії, який пише сам.

– І я нарешті зрозумів Джима! Фух!

Поки печеться хліб, є півгодини на перерву. Попиваючи каву у крихітному кафе, Дмитро вкотре перераховує, що з потрібних епізодів, кадрів і героїв у нього вже є, чого бракує. Знову повторює, що відходити від структури в документалках не можна, бо тоді сюжет втрачає динаміку й драматургію.

– О, дивись! – обертається до Дімича. – Плитка лежить, а робочі курять, – він знайшов свою метафору, яку шукав: як показати те, що українці хочуть працювати за менші гроші, але «на халяву», однак не готові гарувати за вищу зарплату. Цей аналог потрібен йому. Джим розповідав про те, що не міг знайти на пекарню працівників: місцеві відмовлялись, «бо заважко». – Треба розкадрувати.

Роботяги, як горобці на електричних дротах, сидять у рядочок і палять. Побачили камеру – одразу втекли. І так декілька разів. Однак узяти потрібні коментарі таки вдалося.

Полудень. Повертаємося до пекарні Джима. Він якраз звільняється, щоб мати час на «магістральне» інтерв`ю. Близько 15 хвилин оператори шукають хороше місце, сперечаються, але не злісно:

– ОК, не сваримось, що ти пропонуєш?

Цю фразу можна було часто почути під час суперечок знімальної групи.

Близько двадцяти хвилин розмови – Джим уперше за два дні зйомок почувається відкрито, видає такі глибини своєї філософії, на які й натяку не було при знайомстві. Дмитро ловить хвилю і наприкінці розмови повторює фразу, яку втовкмачував американцю впродовж двох днів зйомок:

– Джим, я знаю, що ви колись катались на байдарках. Нам ду-у-уже потрібно відзняти вас у середовищі, де вам найкомфортніше, з вашою родиною (Дмитро вловив, що Джим – зразковий сім`янин, тому кульмінацією історії може бути саме середовище родини)…

– Я… подумаю, і тоді здзвонимось… – вже не так категорично каже пекар, усміхаючись.

– Фух… Все буде добре, я його відчув, – усміхнувся Дмитро, поки хлопці збирали техніку. Дорогою до Києва потомлені Льоша та Дімич знову спали. За тиждень Дмитро зніматиме Джима на байдарках і писатиме сценарій. А уже в середині вересня документальний фільм про іноземців-підприємців вийде в ефір.

Фото - Ірина Андрейців

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
8241
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду