«Значна частина коштів Центру Довженка, замість утримання і розвитку архівної справи, йде на вечірки»

«Значна частина коштів Центру Довженка, замість утримання і розвитку архівної справи, йде на вечірки»

13 Червня 2020
4464
13 Червня 2020
11:00

«Значна частина коштів Центру Довженка, замість утримання і розвитку архівної справи, йде на вечірки»

4464
Експрацівник Центру Довженка Станіслав Силантьєв закидає керівнику Центру Іванові Козленку обстоювання приватних інтересів.
«Значна частина коштів Центру Довженка, замість утримання і розвитку архівної справи, йде на вечірки»
«Значна частина коштів Центру Довженка, замість утримання і розвитку архівної справи, йде на вечірки»

2 червня «Детектор медіа» опублікував колонку позаштатної авторки Олесі Анастасьєвої «Культурний пінг-понг, або Що відбувається із Центром Довженка?», присвячену останнім подіям у Центрі — оголошенню про неплатоспроможність, обшукам Нацполіції та заяві про звільнення директора Івана Козленка. Матеріал викликав бурхливе обговорення в соцмережах.

5 червня ми отримали лист від пана Козленка з проханням опублікувати його як спростування колонки Олесі Анастасьєвої — «Абсурдно припускати, що бодай якийсь керівник інституції сподівається на обшук у своїй установі».

Після цього до нас звернувся колишній співробітник Центру Довженка Станіслав Силантьєв із проханням вислухати його версію подій навколо Центру. На наші питання він відповідав письмово.

«Детектор медіа» публікує позицію Станіслава Силантьєва без правок. Ми також готові надати майданчик для висловлення всім зацікавленим особам.

Перед тим, як відповісти на запитання, я би хотів донести до відома аудиторії «Детектора медіа» важливу для мене деталь. У своїй відповіді на матеріал журналістки Олесі Анастасьєвої директор Національного центру Олександра Довженка Іван Козленко звинувачує ту в маніпуляціях, перекручуванні, а головне  в так званому конфлікті інтересів. На моє глибоке переконання, матеріал Анастасьєвої «Культурний пінг-понг, або Що відбувається з Центром Довженка»  один із кращих прикладів неупередженого та послідовного аналізу діяльності (у тому числі господарської) адміністрації закладу. Насамперед слід зауважити, що в силу того ж «конфлікту інтересів», про який нижче я скажу більше в персоніфікації самого Козленка, та частина громадськості, яка не є носієм фіктивних «успіхів», які чомусь привели Державне підприємство на межу банкрутства, частіше не отримують такої розкішної привілеї, як висловити свою думку на сторінках українських медіа.

Станіславе, з якого року ви працювали в Центрі Довженка, на якій посаді?

Я був співробітником наукового відділу на посаді кінознавця у період з 2012 по 2015 роки. У цей період Центр Довженка, як і більшість українських державних підприємств, був таким собі пунктом для відмивання грошей, що було пов'язано зокрема з реставрацією фільмофонду. Специфіка реставраційних робіт не передбачає конкретного мірила і алгоритму контролю співвідношення ціна/якість, ціна/обсяг, тому час від часу до Центру навідувалися ревізійні органи, що особливих наслідків, окрім кількох приписів, не знайшло. В цей період, Козленко  як протеже однієї з ексочільниць Держкіно  був призначений на посаду заступника в.о. директора Федорчук В.О. і з часом почав виконувати функції головного управлінця, маючи на руках довіреність із правом підпису генерального директора. Такий стан речей, зрозуміло, також передбачав окрему лояльність по відношенню до вищепоставлених чиновників, від характеристики якої я утримуюсь.

Коли та чому ви припинили співпрацю з Центром?

У першу чергу слід сказати, що в Центрі Довженка ніколи не йшлося і не йдеться зараз про який-небудь реальний розподіл повноважень, відтак реалізація власних ініціатив, як і повноцінна координація роботи між відділами, знову ж таки співпраця, унеможливлюється. Всі проєкти, в яких тим чи іншим чином були задіяні співробітники мого відділу, негайно апропріювалися персональною біографією Козленка. Так сталося і з видавничим проєктом «Український кіноплакат 1920-х. років ВУФКУ», науковим керівником якого я був, в якому директор прийняв ту участь,  що називається, написав передмову. В моєму розумінні інституція  це хоча б місцями колегіальний субстрат, а не кишеньковий лінкор у кишені однієї людини, як це було наприклад в ситуації з Центром. З цим, до речі, були пов’язані одні з перших кадрових чисток після підписання нового колективного договору. Більша частина ініціативних або тих, які не вписувалися в нову політику урядування Центром, були звільнені, на їхнє місце прийшли покірні виконавці або просто лояльні люди з близького оточення директора. Задля забезпечення такої вертикалі влади певні співробітники у вигляді матеріальних стимулів, як це було, наприклад, у ситуації з юристом, отримували дещо більші доплати у порівняні з загалом.

Щодо звільнення, мене звільнили з формулюванням «за відсутність на робочому місці». У 2015 році середня зарплатня наукового співробітника складала в межах 150–200 доларів на місяць, аби вижити в Києві з десяток співробітників паралельно працювали або підробляли на іншій роботі. Відтак на перманентну відсутність на робочому місці десятка співробітників дирекція закладу закривала очі, однак як тільки деякі з них категорично виступали проти чистки штату, зловживанням службовим становищем їх було усунуто. Однак головним лейтмотивом стала інформація, якою володіли деякі з них, яка у разі появи в медіа могла дискредитувати директора.

У ролі куратора великого виставкового, архівного-енциклопедичного проєкту про львівське мистецтво «Червона книга», з Віктором Пінчуком, його дружиною та Бйорном Гельхофом

— Про яку інформацію і зловживання йдеться?

Це один із найцікавіших моментів. «Конфлікт інтересів», про який було згадано вище у його кращій іпостасі. Той, хто в інтерв'ю журналісту Birdinflight Володимиру Коношевичу у відповідь на питання про діяльність Іллі Хржановського вчив режисера «експериментувати з формою, а не з людьми», сам із людьми не рахувався. Відтак Козленко є засновником і фактичним власником комерційного фестивалю «Німі ночі». Щороку, займаючи спочатку посаду заступника, а потім і генерального директора Центру, Іван Васильович вивозив біля десятка співробітників на освоєння, так би мовити, «популяризації українського кінематографа». Звісно, все це виглядало і класифікувалося як робота Центру. На фестиваль, який відбувався в Одесі на території Морського вокзалу, Козленко завжди привозив голову Держкіно, журналістів, кінокритиків, одного разу Міністра культури, і за орендовані квартири, готельні номери з безкоштовними ланчами і квитками заслужив компрадорську лояльність і біле світло на активізацію своїх інтересів в Києві. Кульмінацією цього став феєричний вчинок, коли державний чиновник, управлінець державного підприємства, матеріально відповідальна особа і, головне, розпорядник бюджетних коштів у 2017 році проводить свій же комерційний фестиваль на підприємстві, яким керує. Від такого звичаєвого права і понятійного апарату тхнуло чимось нехорошим.

До речі, принагідно, в контексті ставлення до людей приведу один із численних випадків. У Козленка виник абсолютно безглуздий конфлікт із директором кінофотофоноархіву ім. Г. С. Пшеничного Берковським, (єдиним кіноархівом в Україні, діяльність якого регулюється відповідними актами та законами «Про Національний архівний фонд та архівні установи», Центр Довженка, як відомо, архівом де-юре не є), який стосувався всього-на-всього способу репрезентації матеріалів із архіву Пшеничного. І ось в черговий раз приїжджаю я до Берковського, запрошує він мене в кабінет і каже: «Тут мені дзвонили з Центру Довженка і спитали, чи я впевнений, що Силантьєв є співробітником архіву?!». Я повернувся на підприємство, запитав для чого всі ці підстави? Притомної відповіді не отримав.

— У своєму фейсбуку ви розповідали декілька історій про те, як люди звільнялися з Центру через директора або були доведені ним до відповідного стану…

Насправді великого бажання розповідати все це у мене немає. У першу чергу це пов'язано з риторикою цілої гільдії так званих культурних діячів, які, будучи директорами підприємств, організацій, на угоду власним інтересам чинять із долями людей такі речі, які, м'яко кажучи, не зовсім відповідають яким-небудь адекватним нормам. З підприємства були звільнені або пішли такі співробітники, випускники Могилянки та інших навчальних закладів, як Папаш, Хітсінська, Лесик, Миколишин, Зоря. З молодим активом, у зв'язку з фактичним припиненням діяльності кінокопіювальної справи і дещо недбалого ставлення до архівації матеріалу, пішли й досвідчені працівники зі спеціалізованою освітою, дотичною до архівної справи. Поряд із цим Музей кіно, про який директор згадує в десятках інтерв'ю, створено за чотири роки так і не було, а діяльність Марії Задорожньої і Юлії Ваганової, які опікувалися цим питанням, великого успіху не мала, тому, як ви вже зрозуміли, вони також звільнились.

Ще раз хотів би наголосити: в Центрі Довженка ініціатива не вітається, ваші особисті погляди, розробки і проєкти  це все ваша особиста справа.

— Чому ніхто зі співробітників раніше не намагався оприлюднити цю інформацію?

Насправді деякі намагались, а інші забули про все, перегорнули сторінку та зробили відповідні висновки.

— Чи намагалися ви раніше висвітлювати в медіа правопорушення, які, на вашу думку, відбулися в Центрі Довженка?

Звісно, намагався. У 2015 році я провів одноосібну акцію протесту під стінами Центру. На презентації концепції розвитку підприємства я не був, але, наскільки мені відомо, тема, як завжди, викликає зацікавлення у більшості журналістів лише постфактум або коли це комусь дуже потрібно. Я свою позицію окреслив і послідовно їй слідую. Державний службовець не може і не має законних підстав педалювати свої бізнес-інтереси в галузі й ресурсом закладу, яким керує. Це і є справжній «конфлікт інтересів», в якому Козленко звинуватив Анастасьєву. Також у рік проведення його десятого фестивалю в Центрі Довженка я написав запит в Міністерство і Держкіно з проханням роз'яснити мені ситуацію. Відповіді, які я отримав,  звичайні службові відписки, які інформували мене про те, що органи державного управління не мають права втручатись у ведення господарської діяльності суб'єктів господарювання. Тепер в цю діяльність втрутились інші органи, нехай з'ясовують.

— Ви неодноразово публічно називали передачу 1,8 га землі Центру Довженка приватній компанії рейдерським захопленням. Що ви знаєте про цей процес?

Під рейдерським захопленням у першу чергу я розумію такий феномен як «антикризовий менеджмент» у його сучасній оболонці. У житті це виглядає наступним чином. На державне підприємство, згідно конкретних домовленостей призначають особу, яка представляє інтереси іншої особи і підписує документи, які ведуть до потрібних наслідків. Ці наслідки під прикриттям «популяризації кінематографу» та побудови так званої «інституції» (на моє переконання, інституції за державний кошт в Україні  це утопія) ведуть до втрати залишків державного майна, ліквідації робочих місць і в підсумку  до повної апропріації та монопольного права на використання виділених коштів у своїх приватних цілях. Кому довелося працювати в Центрі Довженка, і тим, хто може відрізнити його від Кіностудії імені Довженка, чудово знають, що значна частина коштів, замість утримання й розвитку архівної справи, йдуть на вечірки, «оупен-спейси», «шоу-руми», «коворкінги», популяризацію дирекції та інші «дуже важливі заходи» зі збереження та популяризації кінематографу. Потім так стається, що замість затребуваних 5 млн грн державного фінансування виділяють 10 млн, а наступного року до тебе приходять із вилученням документів правоохоронні органи і для того, аби не відповідати на незручні запитання, ти активізуєш «служби підтримки», які не завжди поінформовані про справжній стан речей. Це, до речі, стосується не лише Центру, а й інших так би мовити інституцій.

Щодо захоплення самої землі, з її рейдерським присмаком, можна переглянути чудовий сюжет молодих журналістів в програмі «Центр розслідувань України», які намагалися розібратись у справі.

Від себе додам, будівництво житлових комплексів на території державних установ, які доводяться «антикризовими менеджерами» до банкрутства,  це абсолютно стандартна схема і особливого подиву у мене не викликає. Також слід звернути увагу на те, що довкола користування земельною ділянкою Центру, зокрема проїзду по території (йдеться про доступ до єдиного входу із двору, для спецтранспорту), в Козленка до недавнього постійно виникали серйозні непорозуміння з власниками куплених приміщень. По факту співробітникам, аби потрапити на територію, завантажити, вивантажити автомобіль, потрібно було бути готовим до перевірки чужою охоронною структурою, а не своєю, тому чинний директор не може не пам'ятати, як він виборював у приватних структурах право цією землею користуватись.

Також зі слів Козленка слідує, що земля Центру йому ж не належить і такої форми власності законами України не передбачено. Більшість землі міста Києва, за деякими винятками, належить міській громаді, але йдеться про землю, на яку у Центра Довженка був землевідвід, і ця земля знаходилась в земельному кадастрі, відведена установі на правах довічного користування. Звідси маємо наступний висновок: держава надає керівнику установи право оперативного керування своїм майном, а він пише цілу концепцію для того, аби під прикриттям «оптимізації» цього майна позбутися. І давайте будемо відверті: у кожної установи, тим більше тієї, яка претендує бути архівом, є певні господарські норми, правила і порядок, згідно з якими відбувається діяльність архіву, я не уявляю діяльність Центрального державного кінофотофоноархіву ім. Г. С. Пшеничного, перетвореного рішеннями про оренду більшості своїх приміщень на розважальний центр. Цим, власне, і відрізняється державний архів від складських приміщень, створенням і виконанням необхідних умов і відповідник законів для життєдіяльності архіву.

План забудови Центру – ЖК «Білі Лінії»

Післямова: 1 квітня 2015 року Директор Національного центру Олександра Довженка Козленко презентував концепцію розвитку підприємства на наступні кілька років. В концепції йшлося в тому числі про розподіл земельних ділянок Центру. При цьому їх точний розмір, оголошений на презентації, співпадає з рішенням КМДА про передачу однієї з них приватному забудовнику від 26 червня 2017 року. Виходить, що про розподіл адміністрація установи знала задовго до формалізації процедури передачі. У проміжок між презентацією і рішенням КМДА Козленку підписують контракт на управління підприємством терміном на 5 років. В 2019 році, як вказано у матеріалі Анастасьєвої, Центр отримав через Держкіно з держбюджету на свою статутну діяльність 10 млн грн, хоча за паспортом бюджетної програми отримати мав вдвічі менше. У тому ж 2019 році розпочинається будівництво житлового комплексу, а вже у 2020 році ми дізнаємося з уст директора, що Центр перебуває на межі банкрутства.

Фото: з особистого архіву Святослава Силантьєва

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
4464
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду