14:00
Вівторок, 19 Травня 2020

Мирослава Барчук: «Мене мотивують спортивна злість і розуміння історичного процесу»

1 664
Журналістка, телеведуча Мирослава Барчук — про те, що її тримає в професії.
Мирослава Барчук: «Мене мотивують спортивна злість і розуміння історичного процесу»
Мирослава Барчук: «Мене мотивують спортивна злість і розуміння історичного процесу»

Бути незалежним журналістом — складна робота. Вона вимагає енергії та постійної залученості, не приносить надприбутків і часто пов’язана із ризиками. Тому нерідко журналісти йдуть із професії швидко, а тяглість поколінь раз по раз переривається. 

У межах спільного проєкту «Детектор медіа» та Премії імені Георгія Ґонґадзе, журналісти і редактори розповідають, що їх надихає в роботі, як долають кризи і труднощі та що приносить найбільше професійне задоволення. Читайте інтерв'ю з Юрієм Макаровим — тут, з Крістіною Бердинських — тут, з Наталею Лигачовою – тут.

Мироослава Барчук – журналістка, телеведуча. Закінчила факультет журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. У середині 90-х працювала кореспонденткою «Радіо Свобода» у Північній Америці та перекладачкою в Канаді. У 1998–2000 роках працювала на телеканалі «1+1», була редакторкою та ведучою програм «Сніданок з 1+1» та «Проти ночі». У 2001–2005 роках – головна редакторка та авторка публікацій журналу Welcome to Ukraine. У 2005–2012 роках працювала редакторкою і ведучою політичної програми «Новий час» на 5 каналі. Із 2013 року – ведуча програм Homo Sapien, «Окрема думка» на каналі ТВі. З 2016 року – ведуча інформаційно-аналітичної програми «Вечір із Мирославою Барчук» на телеканалі «Еспресо». З 2019-го – ведуча програми «Зворотний відлік» на Суспільному, а від березня 2020-го – програми інтерв'ю «Святі та грішні». Публікувалась у газеті «Дзеркало тижня», журналі «Новое время», на сайті «Радіо Свобода». Членкиня Українського ПЕН.

У професію я потрапила випадково. Я виросла в акторській родині, і, звісно, планувала стати актрисою. Але актрисою кіно. А мама категорично наполягала на театрі, і, чесно кажучи, взагалі не дуже хотіла для мене акторської долі.

Це була довга непримиренна війна, ми з нею так і не домовилися, і якось визрів такий компроміс: було вирішено спробувати філологію чи журналістику. Я з дитинства писала «повісті» в товсті зошити і навіть друкувала статті у пресі. На філфак не пішла лише тому, що ненавиділа школу й боялася, що після випуску мене розподілять (тоді ще були державні розподіли) працювати вчителькою української мови та літератури. Ось це упередження – гіркий досвід радянської школи – завадив отримати набагато ґрунтовнішу освіту, аніж давав журфак.

Я вступила до Державного університету Тараса Шевченка на журналістику. Хоча єдиним, що мене насправді завжди цікавило, була література. Отже, я вибрала журналістику, але бачила своє майбутнє у якомусь літературному журналі, в богемній редакції, де письменники, художники й актори п’ють каву і в сигаретному диму говорять про Джеймса Джойса.

Зрештою більшість із тих дисциплін, які я вивчала на журфаку, були ідеологічним і пропагандистським шлаком і ніколи не знадобилися. Але була література і мови на дуже хорошому рівні. Я мала кількох легендарних викладачів, які дуже вплинули на все наше покоління. Наприклад, викладач античної літератури Вадим Пащенко, Алла Коваль і Марія Каранська, які викладали українську мову, викладач давньоукраїнської літератури Анатолій Погрібний. Ну і  наш прекрасний декан Анатолій Москаленко, звісно.

Як часто буває, те, що ти потім любиш найбільше, трапляється з тобою випадково. Так було в мене з журналістикою.

Наприкінці 1980-х почалося національне відродження. Мітинги, перший синьо-жовтий прапор на акції у парку Шевченка, сутички з ОМОНом, студентські мистецькі акції, перший фестиваль «Червона рута», читання віршів поетів Розстріляного відродження на Хрещатику. Це затягнуло багато студентів із нашого середовища. Мої друзі випускати самвидавівську газету «Вибір». Писали і верстали ми всі разом, друкували в Таллінні, звідки наклад передавали провідницями в мішках. Якось у 1989-му на мітингу у Львові я роздавала цю газетку, стояла величезна черга, і я побачила, як люди з інтересом читають мою статтю про Пакт Молотова-Ріббентропа та інтерв’ю з В’ячеславом Чорноволом. Це було перше в житті ще дитяче відчуття журналістського кайфу. 

Так сталося, що потім я на десять років переїхала до Канади. Єдине, що пов’язувало мене з журналістикою протягом цього часу, – робота кореспонденткою для «Радіо Свобода» в Північній Америці. Але це було про життя і політику саме там. Я повністю випала із українського політичного контексту. Повернувшись до України, фактично анальфабетом в українській політиці, працювала в розважальній програмі на «1+1».

Мій особистий злам відбувся в 1999-2000 роках. Президентські вибори, загибель В’ячеслава Чорновола і вбивство Георгія Ґонґадзе. Це було особисте, ці події втягнули мене, з того часу я перестала сприймати країну як іноземець. І тоді почалася політика. Парламентські вибори 2001 року, Помаранчева революція, 5 канал. Фактично відтоді працюю редактором і ведучою суспільно-політичних програм. 

Мене мотивують і рятують від розчарувань кілька речей. По-перше правильне масштабування, розуміння масштабу історичного процесу. Чітке розуміння, що ми знаходимося в короткому епізоді дуже-дуже довгої історії. Що багато-що було до нас. Величезні самопожертви багатьох поколінь людей, які були твоїми однодумцями і на яких ти можеш спиратися. І багато ще буде після тебе. Отже, твоя задача – не провалити свою ділянку.

Наприклад, мене вражають мемуари учасників перших українофільських гуртків у Російській імперії: як це близько до нас і до того, що ми пережили. Спогади київських старогромадівців, листи і статті Лесі Українки, Олени Пчілки, Драгоманова з деталями про київське культурне середовище кінця ХІХ ст. чи, скажімо, тексти Людмили Старицької-Черняхівської, репресованої НКВС доньки Старицького і племінниці Миколи Лисенка, про україномовних дітей із перших українських інтелігентський родин у Києві 140 років тому. Ти розумієш, що все це одне, ти частина їх, а вони – частина тебе, твоєї історії, ваші історії схожі, як би сильно не була розірвана оця історична зв'язка. Це відчуття дає сили.

Або ж недавно читала книгу Володимира Панченка про Миколу Зерова. Він розповідає про українську групу в Першій київській гімназії (це той самий жовтий корпус Університету Шевченка, де вчилась я). Розмови Зерова із земляками про політичне українство та національну ідентичність – це ті самі розмови, які ми вели студентами в 1988-1989 роках. Це дуже круто відчувати оці зв'язки. Дуже мотивуюче.

Майже 20 років я слухаю політиків і відчуваю, що найтяжче працювати зі спікерами, коли ситуація себе вичерпує, коли все знецінено, а суспільство деморалізоване. Відчуваю такий стан інтуїтивно напередодні великих катаклізмів. Коли вони стаються, з’являються нові люди, ідеї, оновлюються наративи, а я знову намацую замулений технологіями та аморальністю потрібний нерв часу. І стає легше працювати. 

Мене досить часто мотивує спортивна злість, якщо можна так сказати. Я давно в професії, знаю біографію багатьох колег по цеху. Коли бачу, як люди, які називають себе журналістами, в медіагрупі Медведчука реалізують сценарії з демонтажу держави, я працюю з подвійною силою. 

Мені не властиво зневірюватись у роботі – це слово не з мого семантичного поля. Я весь час собі нагадую, що ми всі – політики, медійники – плоть від плоті свого народу. І будь-яка проблема цеху є продовженням проблем суспільства. Проблем з освітою, химерної ідентичності, всотаної з молоком матері недовіри один до одного і до інститутів держави, страху робити морально-етичний вибір, страшні та вічні компроміси заради самозбереження. Час від часу в мене буває втома чи короткочасні спалахи розпачу, скажімо, через результати виборів. Але тоді я знову повертаю себе до масштабування. 

Я не зневірююся, бо розумію, що не маю куди відступати зі своєї країни. Еміграцію я вже пробувала – мені не сподобалося. Внутрішня еміграція теж не для мене – не можу без професії та середовища, яке люблю.

Коли я повернулася в Україну, десять років проживши в Канаді, мене часто питали, чи не шкодую. І я казала, що тричі на день шкодую, а тричі почуваюся щасливою, що повернулася. З професією так само: проклинаєш усе, а потім трапляється ефір, де маєш змогу протиставити розумних експертів частим для ток-шоу «собачим боям», і їдеш додому окриленою. Бо розумієш, що єдиний спосіб, у який можеш і вмієш впливати, – через професію.

Звісно, політичний «Колізей», політичні ток-шоу як розвага, принесені на український медіаринок російськими ведучими, напевне, сьогодні цікавіші глядачеві. Це природній принцип роботи людського мозку, він вибирає легші задачі, це не добре і не погано, це біологічний факт. Але є частина суспільства, яка хоче і має право отримати якісну аналітику в загальнонаціональному ефірі, а не просто в інтернет-проектах. Для мене важливо дати таку аналітику тій невеликій, але мислячій, активній та пасіонарній частині суспільства. 

Журналістика – це така своєрідні гра в довгу. Ти так чи інакше, обираючи теми, гостей, фокус розмови, формуєш майбутній вибір глядача. Або не формуєш. А отруюєш свідомість мільйонів людей. Ми всередині цеху прекрасно бачимо позицію колег і знаємо, хто чого вартий попри всі розмови про дотримання балансу, неупередженість і незаангажованість. 

Тому журналістика для мене це своєрідна довготермінова стратегія. Журналістика – можливість впливати на те, яким може бути суспільство.

І ще один аспект. Один російський колега якось влучно сказав, що журналістика – це місце, де ти можеш дати знак порядним людям, що вони не одні. Це дуже точне визначення, як на мене. 

І ще один важливий досвід. У нашій професії шкідливо терпіти несвободу. Або іти на компроміси щодо підпрацьовування на ворожу державу. Можна знайти для себе купу аргументів і виправдань із українського арсеналу виживання і самозбереження: «всі вони сволочі», «нічого особистого, це просто бізнес» або класичний «кредит в банку» тощо. Але це насправді дуже тяжко, це приниження, яке пожирає, знищує тебе зсередини. У мене був досвід терпіння несвободи на 5-му каналі. Цей досвід стагнації, повної зупинки в професійному розвитку став хорошою школою того, що ніколи не можна терпіти. 

Думаю, кожен журналіст боїться, що настане час, коли не матиме вибору, де працювати, і буде змушений лишитися без роботи. Така вже наша професія, на відміну від пекарів чи лікарів. Я працюю на Суспільному, бо це справді незалежне медіа і команда, яка поділяє мої цінності. 

З Павлом Казаріним

Серед колег по цеху є ті, кому постійно хочеться сказати: «Як добре, що ви є в професії і що ваш голос чути». Серед таких мій дорогий soulmate Юрій Макаров, блискучий Віталій Портников, мій прекрасний, розумний, тонкий співведучий Павло Казарін. І ще багато дуже достойних людей. 

Серед закордонних журналістів уважно стежу за тим, що роблять Андерсон Купер і Вульф Бліцер на CNN. Мені цікава Крістіан Аманпур – подобається те, як вона досліджує тему, веде розмову, тримається в кадрі. Почала стежити за роботою Тіма Себастьяна, коли натрапила на його інтерв’ю з Міхеілом Саакашвілі на Deutsche Welle.

А ще захоплююсь роботою Барбари Волтерс. Свого часу передивалася багато її програм на американському АВС – це глибокі, неспішні, особисті розмови з політиками та іншими відомими людьми. Попри те, що наші медіаменеджери кажуть, ніби це не телевізійний формат, для мене немає нічого цікавішого. Думаю, такі життєві історії, де люди розкривають себе, будуть затребуваними завжди.

Фото надані Мирославою Барчук

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1664
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2020 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
DMCA.com Protection Status
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду