Крістіна Бердинських: «Мої зобов’язання — перед читачами, а не політиками»

Крістіна Бердинських: «Мої зобов’язання — перед читачами, а не політиками»

5 Травня 2020
4506

Крістіна Бердинських: «Мої зобов’язання — перед читачами, а не політиками»

4506
Ведуча та журналістка видання «Новое время» Крістіна Бердинських — про те, що її тримає в професії.
Крістіна Бердинських: «Мої зобов’язання — перед читачами, а не політиками»
Крістіна Бердинських: «Мої зобов’язання — перед читачами, а не політиками»

Бути незалежним журналістом — складна робота. Вона вимагає енергії та постійної залученості, не приносить надприбутків і часто пов’язана з ризиками. Тому нерідко журналісти йдуть із професії швидко, а тяглість поколінь раз по раз переривається.

У межах спільного проєкту «Детектора медіа» та Премії імені Георгія Гонгадзе журналісти й редактори розповідають, що їх надихає в роботі, як долають кризи і труднощі та що приносить найбільше професійне задоволення. Дивіться перше інтерв’ю циклу — з Юрієм Макаровим — тут.

Крістіна Бердинських – українська журналістка, розпочинала журналістську кар'єру в Києві у 2008 році з видання «Кореспондент», де пропрацювала до 2013 року. У 2012 році виграла в конкурсі для журналістів із країн Східного партнерства «Репортери для репортерів». Була ведучою авторської програми «Політична кухня» на 24 каналі. Нині працює журналісткою видання «Новое время». 

Я не мала мрії стати журналісткою і потрапила у професію випадково. Коли навчалася на четвертому курсі факультету політичних наук в університеті Миколаєва, отримала пропозицію писати для рубрики «Політичний вісник» у студентській газеті. Попередній її редактор саме поїхав до Києва. Спершу почувалася розгублено, бо ніколи до того не писала жодної статті. Але спробувала — й мене затягнуло.

Пам’ятаю, була така історія. Тодішній президент Віктор Ющенко проводив студентський телемарафон. І місцева влада зібрала нас у залі кінотеатру, звідки мали організувати телеміст. Але виявилося, що включення з Миколаєва навіть не планувалося, а влада, скориставшись приводом, просто обманула студентів і затягнула на свій захід. Я зрозуміла, що про таке потрібно писати.

Згодом почала співпрацювати з місцевими ЗМІ. Була допитливою і швидко відчула смак і силу професії. Це було майже кохання з першого погляду.

Мої замітки в місцевій пресі читали. Я почала ходити на пресконференції з чиновниками. Але до того, щоб мої тексти почали сприйматися серйозно, йшла ще багато років. Я завжди вважала, що журналістика дає змогу розповідати про несправедливості світу, показувати проблеми — те, що чиновники дуже не хотіли би виставляти чи бачити самі.

Я вже 13 років у професії, й моя спеціалізація — політична журналістика. Але найважливішими для мене були історії, за допомогою яких змогла допомогти конкретним людям. Точно знаю про результати двох таких.

Одна пов’язана з операцією в Дебальцевому. Тоді люди тікали з навколишніх сіл на підконтрольну Україні територію. Найближчі населені пункти були переповнені. Люди знімали житло за шалені кошти або безкоштовно зупинялись у санаторіях. Ніхто не знав, що на них чекає і як довго триватиме така ситуація.

Тоді я поспілкувалася з однією сім’єю, біженцями із селища Чернухіне. Жінка до останнього працювала медсестрою в лікарні, допомагала українським військовим, і ті попередили, що потрібно тікати. Ця родина вразила тим, що вони не нарікали. Втікаючи, привезли продукти й допомагали іншим біженцям. Однак відчувалося, що перебувають у безвиході. Казали, що більше не мають мрії і живуть одним днем.

Коли написала їхню історію, мені подзвонив читач і запропонував родині безкоштовне житло в Київській області. Ті погодилися. Через багато місяців вони дзвонили мені й дякували: обоє знайшли роботу, селищна рада дала землю, запланували будувати свій дім. Ця історія точно не була найбільш резонансною в моїй кар’єрі, але допомогла конкретній сім’ї.

Друга історія теж пов’язана з війною. У 2014-му в Дніпрі я зустріла пару біженців із Луганська. Вони були активістами Євромайдану, через що хлопець навіть потрапив у полон. Вони втекли, але проблема була в тому, що мали заплановане в Луганську весілля, яке, звісно, довелося скасувати. Тоді вони казали мені, що у війну не до весіль, до того ж мають проблеми з документами. Натомість я переконувала, що саме в такій ситуації варто зберегти одне одного. А коли брала інтерв’ю в місцевих чиновників, то розповіла історію цієї пари і про їхню проблему. Ті швидко все організували, пара одружилася.

Нещодавно я зустріла ту дівчину в Києві. Вона працює в організації «Восток SOS», допомагає переселенцям. Розповідала, як відсвяткували чергову річницю шлюбу, й подякувала за допомогу.

Я часто не зберігаю контакти людей, але виявляється, що журналістика може діяти, навіть коли ти про це не здогадуєшся. Хоча 90 % часу присвячую політичній журналістиці, ці дві історії є для мене найважливішими за кар’єру.

Політичний журналіст — передусім громадянин, який хоче, щоб ситуація у країні змінювалася: не було корупції, проводилися реформи, працювали інституції, було сильне громадянське суспільство. Коли постійно висвітлюєш політичний процес в Україні, то бачиш, що будь-яка реформа стикається із шаленим спротивом, займає час. Режим постійної боротьби за будь-яку позитивну для країни зміни виснажує. Ти стежиш за цим і, звісно, вигораєш. Коли реформа зривається й ти розумієш, що суспільство зможе повернутися до цього лише за кілька років, почуваєшся втомленим. Багато людей знаходять вихід у тому, що дистанціюються від політики. Я своїм завданням вважаю детально стежити за тим, що відбувається, аби мати, з чим порівнювати. Відповідно, не можу втекти від цього чи розслабитись. Якщо трапляються великі емоційні кризи, беру відпустку. Можу поїхати кудись, змінити антураж, відключити інтернет і не читати новин. Але знаю на 100 %, що після цього мені захочеться повернутися.

Проблема української журналістики, зокрема, в тому, що люди дуже часто йдуть із професії саме через емоційне вигорання. Вони розуміють, що віддають роботі велику частину життя, можуть стати досить відомим, але великих грошей не зароблять. Починають шукати себе в піарі, бізнесі тощо. Я давно для себе вирішила, що журналістика — це те, чим хочу займатися максимально довго й не піду доти, доки мене не виженуть. Тому питання кинути професію переді мною взагалі не стоїть. Я про це не мріяла, але знайшла своє покликання в журналістиці.

Я приїхала у Київ, не маючи зв’язків, побудувала кар’єру з нуля й можу сказати, що якщо ти любиш професію, гориш нею, то зробити собі ім’я та кар’єру без корупційних зв’язків легко. Коли потрапила 2008-го в журнал «Корреспондент», докладала максимум зусиль, щоб навчитися працювати за високими стандартами. Коли у 2013-му довелося піти, йшла в нікуди, не маючи пропозицій. Вирішила видохнути і зробити емоційну паузу, переосмислити все, щоби працювати потім знову. Тоді до мене звернулося чимало ЗМІ з пропозиціями про роботу, це було приємною несподіванкою. Але я вирішила, що ні. «Корреспондент» був як родина.

Розпочалася революція, я почала ходити на Майдан і розпочала проєкт «Є люди». Я навіть не розуміла одразу, що це якийсь новий проєкт, але він мене затягнув. Коли Янукович втік із країни, мені у фейсбук написав видавець. Я сказала, що не зможу переписати тексти під книжковий формат, бо це була емоція моменту. І вдячна, що той погодився видати тексти в первинному вигляді. Для нього це був ризик, але весь наклад у 5 тис. екземплярів був розпроданий за перший рік.

За цей проєкт я отримала Премію імені Олександр Кривенка. Це найголовніша нагорода, яку я отримувала в журналістиці. Це було важливо, бо показало, що всі зусилля не дарма, їх цінують і читачі, й колеги. Також це стало величезною мотивацією рухатись і розвиватися далі. Бо нагорода — це обов’язок: дуже погано, коли здобуваєш нагороду, а через кілька років твоє ім’я стає токсичним, бо ти зайнявся чимось не тим. Мені було б соромно, якби так сталося.

Мої друзі — це західні журналісти. Я бачу, як вони працюють, і намагаюся вчитися в них. В Україні поважаю дуже багатьох колег із різних видань. Коли нарікають, що в нас погані журналісти, не погоджуюсь. Мій орієнтир — мій редактор Андрій Смірнов. Він не публічний, його не знає широка громадськість, але він докладає багато зусиль, щоб журналісти розвивались. З інших колег поважаю журналістів «Української правди», «Дзеркала тижня», «Ліги», журналістів-розслідувачів із різних проєктів, а також тих, то пише про культуру, скажімо, Ірину Славінську.

Політики постійно шукають підставний інтерес, не вірять, що журналісти можуть працювати чесно, шукають, хто за тобою стоїть. А за тобою стоять твої читачі. Інколи читачі в чомусь звинувачують, бо притримуються певних поглядів, але завдання журналіста — показувати політика, як є, незалежно від фракцій і сфер.

Коли політики починають висловлювати невдоволення, кажу: «Друзі, ви в парламенті будете п’ять років, та й те не факт, що досидите каденцію. Політика для вас — це, можливо, короткий експеримент, замість вас будуть інші. А я нікуди не піду, моє ставлення до наступних буде таким же, як до вас. Моя робота — гра в довгу. Мої зобов’язання — перед читачами, а не політиками».

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
4506
Читайте також
12.05.2020 13:00
Оксана Мамченкова
для «Детектора медіа»
3 802
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду