Цього вечора в Молодому театрі, де проходив захід, зібралися медійники та медійниці, які прийшли вшанувати пам’ять колеги, для якого честь і моральні принципи були невіддільні від журналістики, а також долучитися до відзначення тих, хто гідно продовжує його професійний шлях.

Під час церемонії вручення Премії імені Георгія Ґонґадзе

«Цьогоріч ми вирішили фокус-темою нашої події взяти слова Георгія про “цінності, які треба відстоювати”. Тридцятирічний Гія сказав колись, що настане час, коли ми всі підемо з цього життя. І тоді ті, хто прийдуть за нами, пам’ятатимуть нас за нашими вчинками, пригадуватимуть, як ми з вами жили. Чи були ми тими, за кого себе видавали. І головне, чи зробили ми все, аби наші діти жили щасливі», — сказала, розпочинаючи церемонію, ведуча, журналістка та документалістка, лауреатка Премії Георгія Ґонґадзе Мирослава Барчук.

Її співведучий, журналіст і медіаменеджер Зураб Аласанія додав, що Премія Ґонґадзе — про людей, які вибір залишатися чесними, відповідальними та вірними правді роблять щодня.

Мирослава Барчук і Зураб Аласанія

«За роки свого існування Премія стала більше, ніж нагородою. Це спільнота, яка підтримує, підсилює і робить видимими людей, для яких професія — це певна місія людей, які творять, які займаються професійною незалежною відповідальною журналістикою», — додала Мирослава Барчук.

Премія Ґонґадзе — це відзнака за професійний шлях, послідовність і вірність цінностям журналістики протягом років. Її вручають не за окремі матеріали, а за роботу та вплив медійників упродовж часу.

«Історія премії розпочинається влітку 2018 року. Тоді у спільноті PEN були роздуми про те, як можна об’єднати різні правозахисні ініціативи, які спрямовані саме на роботу з темою свободи слова. Я зрозуміла, що доки в Україні немає великої премії, яка носить ім’я Георгія Ґонґадзе, ми не можемо братися за будь-які інші важливі імена, які є в історії української журналістики. Ідея була не просто створити відзнаку, а побудувати інституцію, певну екосистему, яка займе своє місце в медіасередовищі України. Ця думка виникла відразу і з кожним роком вона масштабується у вигляді нових і нових ініціатив», — розповіла у відеоролику, який продовжив церемонію, голова наглядової ради Премії імені Георгія Ґонґадзе Тетяна Терен.

• Читайте також: «Це не просто відзнака, а маркер довіри»: лауреати — про премію Ґонґадзе

Директорка Премії імені Георгія Ґонґадзе Анастасія Абрамець повідомила, що впродовж восьми років існування Премії реалізували низку проєктів, зокрема відеолекторій «Журналістика незалежної України» та серію відеоподкастів «Синхрони війни».

«Зараз команда Премії зосереджена на кількох ключових для нас проєктах. Це, власне, збереження пам’яті про загиблих журналістів — проєкт “Реквієм”. Також це конференція для медійників “Медіадні”, який відбувається в Києві, а також у регіонах України. Також це зустрічі зі студентством, професійні діалоги та збереження пам’яті про самого Георгія Ґонґадзе. Зараз наша команда працює над створенням онлайн-музею пам’яті Георгія та його впливу», — розповіла Анастасія Абрамець.

Один із меценатів Премії Микола Сушко розповів, що з огляду на її важливість і чутливість до теми фінансування, вони вирішили, що меценатами будуть випускники Києво-Могилянської бізнес-школи.

«Для нас Києво-Могилянська бізнес-школа — така певна ціннісна рамка, ціннісний фільтр. Ми чітко розуміли, що такі проєкти як Премія Ґонґадзе — це не проєкт на рік і не на п’ять. Цей проєкт має існувати дуже довго, багато років. І кожного року хтось із меценатів іде до Капітули премії. Це дуже відповідальна роль», — сказав Микола Сушко.

Захід продовжився спогадами про Георгія Ґонґадзе, якими спочатку поділилися ведучі церемонії Мирослава Барчук і Зураб Аласанія.

Під час церемонії вручення Премії імені Георгія Ґонґадзе

«Десь восени 99-го року я вперше був запрошений у Генеральну прокуратуру України. Це мала би бути звичайна пресуха. Принаймні, так планував Михайло Потебенько. Чого генпрокурор не врахував, так це присутності в кабінеті Георгія Ґонґадзе. І почалося… Отак ми з Потебеньком познайомилися з Гією. Але, як з’ясувалося доволі скоро, буквально місяць потому, ця атака на генпрокурора була всього лише розвідкою боєм, бо в жовтні 99-го Гія у програмі “Епіцентр” почав атаку вже на основні сили противника. І завершив він її словами: “Президент Кучма живе в ілюзіях”. І Кучма теж його запам’ятав», — пригадав Зураб Аласанія.

Мирослава Барчук розповіла, що познайомилася з Георгієм Ґонґадзе, коли їм обом було по 20 років. Це сталося у Львові у майстерні знайомого скульптора, де зібралася студентська молодь.

«Я заходжу в цю майстерню і бачу схиленого дуже худого красивого юнака. У вишитій сорочці, на плечі накинутий гуцульський сердак, розшитий красивими червоними шнурами. І біля обличчя три чи чотири кутаси червоні. Це такі невеликі квітки. Хто не жив у радянський час, той не уявляє, наскільки це було скандально для радянського чоловіка — вдягти три великі квітки. Це був виклик, він відчувався одразу. Це був стейтмент. Тобто ти відразу приходив і це тебе осявало. Я заходжу і тихенько, скоріше до себе кажу: “Що ж це за така краса Господня?”. А дівки львівські, які за мною, відразу знають, про кого я кажу. Та й відповідають: “Це Гія Гонгадзе”. Потім мене не було в Україні десять років. Я повертаюся з Америки і вже зустрічаю Гію на “1+1”. Коли його побачила тоді, то перше, що спитала: “Гія, ти пригадуєш оці свої кутаси?”. А він: “Звичайно”. Отакий був Гія», — поділилася спогадом Мирослава Барчук.

Далі присутнім у залі показали невеликий фільм, у якому ті, хто був знайомий із Георгієм Ґонґадзе, поділилися спогадами про нього. Серед спікерів — Вахтанг Кіпіані, Мирослава Гонгадзе, Севгіль Мусаєва, Євген Глібовицький.

«Гія був видимий, тобто його не можна було не зауважити. Він був гучний», — сказав Вахтанг Кіпіані. «Він належав до тих людей, які не мають страху», — поділилася Мирослава Ґонґадзе. «Він недарма себе порівнював із Дон Кіхотом, тому що він відчував себе саме так», — пригадала Севгіль Мусаєва. «Георгій випереджав свій час. Він жив у майбутньому і сприймав як образу, що минуле тягне його назад», — розповів Євген Глібовицький.

Вони пригадали, якою людиною був Георгій Ґонґадзе, його роботу, його цінності, те, що було для нього важливим і яким журналіст залишився в пам’яті тих, хто його знав.

«Я думаю, що Георгій Ґонґадзе показав, що жити можна так, що навіть твоя смерть продовжує твоє життя. Він боровся за ті цінності, які зараз не оспорюються, бо вони в основі ідеї української сучасної держави. Тоді ж вони були викликом, тому що на той момент панівною була пострадянська держава», — розповів Євген Глібовицький.

Георгій Ґонґадзе — один із перших журналістів, який боровся проти російської експансії ще у 90-х. Він створив медіа, яке не боялося писати правду. «Україна могла бути Білоруссю або Росією ще тоді на початку 2000-х. Цього не сталося. Він дав заряд суспільству на зміни», — сказала Мирослава Ґонґадзе.

З початку війни у 2014 році загинуло 138 журналістів. Однією з місій Премії Ґонґадзе є збереження пам’яті про спадщину журналіста й усіх його колег, які віддали своє життя на полі боя або виконуючи професійні обов’язки. Про тих, хто загинув, про ціну, яку сьогодні платить журналіст, розповідає проєкт «RECвієм».

«Ми також пам’ятаємо про тих, хто досі перебуває в неволі, українських журналістів і журналісток, незаконно утримуваних у Росії та на тимчасово окупованих територіях. Нині це щонайменше 26 осіб. Це люди, за яких триває боротьба», — сказала Мирослава Барчук, передаючи слово Максиму Буткевичу.

Максим Буткевич

Журналіст і правозахисник перебував у російському полоні понад два роки.

«Ми маємо право на правду. І це право забезпечують журналісти. Це якраз те, чого в “русскому мірі” не існує. І це саме те, чому наші колеги на окупованих територіях стали однією з пріоритетних мішеней для окупантів. Тому десятки наших колег із 2014 року пройшли через російську неволю і щонайменше 26 дотепер лишаються там. Вони заплатили своєю свободою і своїм здоров’ям за те, щоби люди мали можливість знати, що відбувається насправді, отримували незалежну інформацію, мали право на правду. Ми маємо захистити правду в цій війні! І це буде найкращим меморіалом для всіх наших колег, які поклали голови, щоб ми продовжували отримувати її», — сказав Максим Буткевич.

Далі на великому екрані продемонстрували ролик про загиблих протягом останнього року медійників і медійниць, який підготувала команда Платформи пам’яті «Меморіал». Хвилиною мовчання присутні вшанували пам’ять колег, які віддали життя на війні.

Демонстрація ролика про загиблих протягом останнього року медійників і медійниць

Ушанування хвилиною мовчання пам’яті журналістів, які загинули на війні

Захід продовжився представленням цьогорічних номінантів Премії імені Георгія Ґонґадзе. Їх обирає щороку Капітула — незалежний орган, який складається з дев’яти людей, представників спільноти засновників, лауреата минулого року та запрошених медіаекспертів і інтелектуалів. Вони визначають журналістів, які залишаються вірними професії та її принципам, шукають нові формати, впливають на медіасередовище, допомагають суспільству критично мислити і розуміти події. Премія Ґонґадзе вручається не за окремі матеріали, а оцінює роботу та вплив медійників упродовж часу.

Членами Капітули у 2026 році були: журналістка, громадська діячка, співзасновниця премії Ґонґадзе Мирослава Ґонґадзе; президент українського ПЕН, філософ, письменник журналіст, музикант Володимир Єрмоленко; меценат Премії, співзасновник мережі магазинів «Аврора» Лев Жиденко; лауреат Премії Ґонґадзе 2020-го року, журналіст, головний сержант другого батальйону безпілотних систем 104-ї бригади Павло Казарін; президент Національного університету «Києво-Могилянська академія» Сергій Квіт; офіцер головного управління комунікації  Збройних сил України, журналіст Дмитро Лиховій; лауреат Премії Ґонґадзе 2025-го року, оператор Reuters, кавалер ордену «За заслуги» ІІІ ступеня Іван Любиш-Кірдей; головна редакторка «Української правди» Севгіль Мусаєва; директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк.

Капітула цьогорічної Премії імені Георгія Ґонґадзе

Серед фіналістів цьогорічної Премії Ґонґадзе — воєнний кореспондент Мар’ян Кушнір, головна редакторка та співзасновниця The Kyiv Independent Ольга Руденко та керівник відділу розслідувань видання «Українська правда» Михайло Ткач.

Михайло Ткач, Ольга Руденко та Мар’ян Кушнір

Мар’ян Кушнір — український журналіст і воєнний кореспондент «Радіо Свобода». З 2015 року висвітлює події російсько-української війни на передовій. За свою професійну діяльність нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня. Мар’ян Кушнір є автором документального фільму «Поверніть мені ім’я», присвяченого пошуку зниклих безвісти воїнів та ідентифікації загиблих захисників України. У січні цього року він урятував 4-річну дівчинку з будинку, що загорівся внаслідок влучання російського дрона. За цей вчинок відзначений орденом «За мужність» III ступеня.

Ольга Руденко — головна редакторка та співзасновниця англомовного видання The Kyiv Independent, фіналістка Премії імені Георгія Ґонґадзе у 2024 та 2025 роках. Вона готувала матеріали для низки світових видань і проходила навчання за стипендіальною програмою Chicago Booth School of Business.  У травні 2022 року фото Ольги Руденко розмістили на обкладинці журналу Time у межах проєкту про лідерів наступного покоління, а в грудні того ж року вона отримала нагороду «Жінки Європи» в категорії «Жінка в дії».

У жовтні 2025 року Центр аналізу європейської політики (CEPA) у Вашингтоні відзначив Руденко нагородою Freedom Fighter Award за її відданість розвитку незалежної журналістики під час російського вторгнення.

Михайло Ткач — журналіст-розслідувач, із 2021 року очолює відділ розслідувань видання «Українська правда». Раніше був журналістом і ведучим програми «Схеми» (спільний проєкт «Радіо Свобода» та Першого каналу Суспільного). Спеціалізується на викритті корупційних схем, незаконного збагачення чиновників і порушень у державних структурах.  Нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня за внесок у розвиток журналістики та висвітлення подій під час російського вторгнення в Україну у 2022 році. У 2025-му Михайло Ткач став фіналістом Премії імені Георгія Ґонґадзе. Він також тричі поспіль очолював рейтинг «Журналісти року», сформований Інститутом масової інформації.

Номінантів Премії традиційно оголошували члени капітули. Першим для представлення Мар’яна Кушніра на сцену вийшов торішній лауреат Премії Ґонґадзе Іван Любиш-Кірдей. Він сказав, що усі журналісти, які працюють в Україні під час війни, варті оплесків, поваги та пошани.

«У матеріалах Мар’яна завжди є людина. Журналістика та журналістські цінності у Мар’яна в крові й усю журналістську роботу він робить інстинктивно. Я не був свідком, але думаю, що це сталося і того моменту, коли він рятував дівчинку з охопленого будинку, куди влучив дрон. Я думаю, що Мар’ян працює не заради лайків у соцмережах, він просто фіксує і доносить людям правду», — сказав, представляючи Мар’яна Кушніра, Іван Любиш-Кірдей.

Іван Любиш-Кірдей

Піднявшись на сцену, Мар’ян Кушнір сказав, що організатори заходу попросили номінантів свою промову вмістити у три хвилини, тому він увімкнув секундомір. Проте його виступ став одним із найемоційніших моментів цього вечора, адже свої три хвилини він перетворив на сильну метафору війни.

«За три хвилини можна подивитися середньостатистичний сюжет на телебаченні. Російська балістична ракета “Іскандер” долітає до Києва за 3—4 хвилини. Ракета “Кинджал” — за понад 3 хвилини. Балістична ракета з Криму — майже за три хвилини. За три хвилини людина може стекти кров’ю і це стане критичним для її життя. За три хвилини настає критичне задимлення після удару безпілотника по пасажирському вагону. За три хвилини після влучання дрона в квартиру чи будинок дим може стати смертельним, людина втрачає свідомість і може померти. Наразі немає точної статистики, скількох людей Росія вбила за роки повномасштабної війни. Але це десятки тисяч тих, кому забракло трьох хвилин, аби вижити», — сказав Мар’ян Кушнір.

Мар’ян Кушнір

Він додав, що продовжуватиме показувати війну до її завершення, якщо лише йому самому не забракне тих кількох хвилин, яких уже забракло сотням журналістів, убитих Росією.

«Здавалося б, Росія вкрала наш час. Але це не так. Не зовсім так. Допоки ми з колегами документуємо все це, то ми виграємо час для майбутнього. У наших фото, відео і текстах — свідчення для майбутнього. Я обов’язково продовжу показувати війну, допоки вона не закінчиться», — сказав Мар’ян Кушнір.

Окремо він подякував колегам, які щодня працюють на фронті, та українським військовим, які «ціною власного життя дарують нам ці три хвилини».

Оголошувати наступну номінантку — головну редакторку та співзасновницю The Kyiv Independent Ольгу Руденко — ведучі запросили президента Національного університету «Києво-Могилянська академія» Сергія Квіта.

 Сергій Квіт

Представляючи номінантку, він сказав, що професійна кар’єра Ольги Руденко починалася в локальній журналістиці Дніпра, а це, за словами Сергія Квіта, є важливою школою.

«Найбільше втілення ідеї про те, що таке громадський інтерес, — місцеві медіа. Тому ця школа регіональних медіа, яку пройшла Ольга, важлива. Ольга Руденко вірить у справедливість. Вона не вірить у вигорання. Вона любить розповідати цікаві історії. Можливо, саме ці зізнання допоможуть нам краще зрозуміти, як вона стала успішною редакторкою The Kyiv Independent — одного з найкращих українських видань, яке під час повномасштабної війни стало лауреатом багатьох міжнародних журналістських премій», — сказав Сергій Квіт.

Він пригадав, як наприкінці 2021 року після закриття Kyiv Post команда не розпалася, а створила нове незалежне медіа.

«Наприкінці 2021 року, коли власник оголосив про закриття Kyiv Post, переважна більшість колективу, серед них і Ольга Руденко, вже внутрішньо були готові до цього. Однак у подібних випадках нічого не відбувається само собою. Завжди потрібний лідер, який не просто опиняється в потрібному місці у потрібний час, але також бере на себе відповідальність. І саме так створився цей великий, надзвичайно важливий проєкт The Kyiv Independent. Ольга завжди підкреслює важливість включеності та відданості цілого колективу цьому проєкту, зокрема створенню сталої фінансової моделі, коли 70% доходу надходить від 29 тисяч членів спільноти, тобто від самих читачів. Усього ж The Kyiv Independent охоплює понад 2 млн читачів на всіх континентах. Критична культура The Kyiv Independent є саме тим, що збігається з призначенням незалежної журналістики», — розповів Сергій Квіт.

У своїй промові Ольга Руденко теж сказала, що довго думала, як використати три хвилини. «Я думаю, що стою тут перед вами востаннє, бо було вже навіть трохи дивно бути номінованою тричі. Але це означає, що я можу говорити абсолютно щиро», — почала медійниця.

Ольга Руденко

Насамперед вона подякувала колегам — команді свого видання The Kyiv Independent. «Я стою тут не тому, що це моя відзнака. Це відзнака роботи нашої команди. Мені дуже пощастило бути частиною однієї з найбільш натхненних історій сучасної української журналістики. Ми починали чотири роки тому командою з 18 людей. Сьогодні нас 95. Учора ми перетнули позначку в 30 тисяч підписників. Але найбільше я пишаюся не цим, а тим, що ми лишилися стояти на тих самих принципах, які мали, коли нас було лише 18. Ми, як і раніше, продовжуємо розповідати історію України чесно, правдиво.

Тільки зараз ми можемо робити це ще гучніше», — сказала Ольга Руденко.

Вона висловила сподівання, що «Премія завжди буде тіє, яка вшановуватиме журналістику не просто хорошу або якісну, а сміливу й вільну». І далі її промова продовжилася словами про «внутрішню свободу журналістів, яку намагаються відібрати».

«Дискусії останніх тижнів демонструють, що цензура пустила коріння глибше, ніж ми могли це помічати. Для мене особисто відкриттям останніх років стало те, що інколи люди добровільно і навіть охоче приймають обмеження свободи висловлювання. І намагаються поширювати і нав’язувати його іншим. Це відбувається не просто так, адже чотири роки люди, які хочуть, щоб журналісти мовчали, наполегливо намагалися грати на нашому патріотизмі. І ось уже ми чуємо, що про це писати не можна, про те не можна, це “не на часі”, а те “грає на руку Росії”. Іноді це маскують словами про відповідальну журналістику в часи війни. А я думаю, це про те, що деякі люди в кабінетах різної висоти, цинічно користуючись війною, прирівнюють свої інтереси до державних, а себе до держави. І намагаються нав’язати цей погляд нам», — сказала Ольга Руденко.

На її думку, журналісти самі можуть визначитися та не грати за тими правилами, які їм нав’язують, залишаючись вільними та відданими правді.

«Сподіваюся, що саме ця премія з огляду на те, чиїм ім’ям вона названа, лишиться тією, яка відзначатиме і збиратиме навколо себе людей, котрі не грають за цими правилами. Людей, які обирають берегти цю свободу і відвагу, які лишаються вільними і відданими правді. Я думаю, що якщо журналіст справді вільний, він інколи буде контроверсійним. Він буде робити помилки, він багато кому буде не подобатись. Але він ніколи не буде компромісним і зручним, як не був той журналіст, ім’я якого сьогодні нас тут зібрало», — сказала Ольга Руденко.

Третього номінанта — журналіста-розслідувача, очільника відділу розслідувань «Української правди» Михайла Ткача — представляла директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк. Вона сказала, що його розслідування не лише викликають суспільний резонанс, а й змушують державні інституції дорослішати.

Оксана Романюк

«Сьогодні кілька разів із цієї сцени лунало слово “справедливість”. Мені здається, що справедливість — це дуже про Михайла. І дуже про Георгія. Тому що Георгій один протистояв людям, силам, які мали просто шалені гроші, купу охорони, вплив, ресурси. Мені здається, це те, що робить Михайло. Він постійно перебуває поза цією зоною комфорту. Він не ховається десь у темряві. Де є темрява, там буде Михайло з камерою. І мало того, ця його робота приносить результат не лише на рівні України, зміни також і на міжнародному рівні відбуваються. Михайло також змушує якісь державні інституції дорослішати. Він їх виштовхує з цієї зони комфорту», — сказала Оксана Романюк.

Михайло Ткач під час свого виступу подякував «Українській правді» та команді відділу журналістських розслідувань, сказавши, що номінація є визнанням їхньої роботи.

Він попросив поставити відео його виступу у Верховній Раді у 2019 році, пояснивши, що то був перший рік президентства Володимира Зеленського, а зараз, через сім років його президентсва, робота Михайла Ткача доводить, що він свого слова дотримався. Тоді з парламентської трибуни від нього прозвучало: «Тим, хто не хоче, щоб ми розповідали суспільству про підкилимні домовленості, таємні зустрічі, де державні питання часто розв’язують на користь приватних осіб, я хочу відповісти, перефразувавши відомого політика та журналіста Вінстона Черчилля: “Ми будемо знімати їх на пляжах, ми будемо знімати їх на узбережжях, ми будемо знімати їх у полях і на вулицях, ми будемо знімати їх на пагорбах, ми будемо знімати — і ми ніколи не здамося».

Михайло Ткач

Він сказав, що влада часто сприймає розслідувачів як ворогів, а не як шанс виправити помилки, які виявляють журналістські розслідування.

«Я дякую колегам, що ми пройшли цей період достойно і змогли розповісти українському суспільству на кожному етапі цих подій про те, що насправді відбувається. Хоча і на кожному етапі влада чомусь сприймала нас як ворогів. Проте ми завжди апелювали до влади, намагаючись підказати, намагаючись звернути увагу. Сьогодні в цей день у 2021 році на пресконференції президента я вперше поставив йому питання стосовно Тимура Міндіча. Тоді, авжеж, жодної уваги до цього питання з боку першої особи не було. Він сказав, мовляв, чим ви цікавитеся, в країні війна, ковід, а вам нема чим займатися, судячи з усього», — розповів Михайло Ткач.

Оголошуючи рішення капітули, представник спільноти меценатів Антон Артеменко сказав, що всіх номінантів об’єднує «підвищене почуття справедливості, неможливість спокійно сприймати неправду й воля до супротиву».

Антон Артеменко вручає нагороди Михайлу Ткачу та Ользі Руденко

Цьогоріч капітула ухвалила безпрецедентне рішення: лауреатами стали одразу двоє журналістів — Ольга Руденко та Михайло Ткач.

Ольга Руденко розповіла, що всіх номінантів організатори просять підготувати дві промови — промову номінанта і промову на випадок перемоги, але другу вона жодного разу не писала. «Тому зараз ви дізнаєтеся відмінність між тим, як добре я готую промови і як погано я імпровізую», — сказала медійниця.

«Я пам’ятаю, як я колись дізналася про заснування премії імені Георгія Ґонґадзе й подумала, що дивно, що її раніше не було. Проте зрозуміла, що це буде найважливіша премія в Україні для журналістів, однак навіть на секунду не думала, що я можу колись її отримати. Це честь, це аванс для мене і для нашої команди. Ми змогли побудувати щось дуже натхненне й неймовірне», — сказала Ольга Руденко.

Лауреати Премії імені Георгія Ґонґадзе 2026 Михайло Ткач та Ольга Руденко

Михайло Ткач повторив слова, які сім років тому прозвучали у залі ВРУ: «Тим, хто не хоче, щоб ми розповідали суспільству про підкилимні домовленості, таємні зустрічі, де державні питання часто розв’язують на користь приватних осіб, я хочу відповісти, перефразувавши відомого політика та журналіста Вінстона Черчилля: “Ми будемо знімати їх на пляжах, ми будемо знімати їх на узбережжях, ми будемо знімати їх у полях і на вулицях, ми будемо знімати їх на пагорбах, ми будемо знімати — і ми ніколи не здамося».

Виступ Марини Круть зі струнним квартетом Infinito

Офіційна частина церемонії нагородження Премією імені Георгія Ґонґадзе завершилася виступом бандуристки, композиторки та співачки Марини Круть разом зі струнним квартетом «Infinito».

Фото: премія імені Георгія Ґонґадзе