Юрій Макаров: Сенс професії — бути «великим спрощувачем»

Юрій Макаров: Сенс професії — бути «великим спрощувачем»

30 Квітня 2020
4497

Юрій Макаров: Сенс професії — бути «великим спрощувачем»

4497
Журналіст, телеведучий, головний редактор Суспільного телебачення — про те, що його тримає в професії.
Юрій Макаров: Сенс професії — бути «великим спрощувачем»
Юрій Макаров: Сенс професії — бути «великим спрощувачем»

Бути незалежним журналістом — складна робота. Вона вимагає енергії та постійної залученості, не приносить надприбутків і часто пов’язана з ризиками. Тому нерідко журналісти йдуть із професії швидко, а тяглість поколінь раз по раз переривається.

У межах спільного проєкту «Детектора медіа» та Премії імені Георгія Ґонґадзе журналісти й редактори розповідають, що їх надихає в роботі, як вони долають кризи і труднощі та що приносить найбільше професійне задоволення.

Юрій Макаров – журналіст, телеведучий, документаліст, письменник. Розпочинав кар’єру журналіста у 1995 році на ТРК «Студія 1+1». Також працював на Першому національному та ТВі. З 2007 по 2008 рік був головним редактором журналу «Український тиждень». З 2017 по 2019 роки – членом правління НСТУ. З 2019 року – головний редактор Суспільного телебачення. З грудня 2019 року – голова комітету Національної премії імені Тараса Шевченка.  

Я прийшов у журналістику, коли журналістики в Україні ще не було: 1980  рік, мене брали в редакцію для закордону завдяки освіті (романо-германський факультет університету), але по дорозі з’ясувалося, що анкетні дані не дозволяють мені перебувати на такій відповідальній ділянці ідеологічного фронту (в мого батька в Болгарії були серйозні проблеми з тамтешнім КҐБ, а я цього чомусь не афішував), тому мене дуже швидко перекинули на заслання до промислово-економічної редакції.

Ніяких особливих мотивів у мене не було, просто несло по життю. Щоправда, дуже гріло посвідчення — червоне шкіряне із золотими літерами «ТАСС-РАТАУ». Який я був ідіот!

Згодом я почав краще розуміти сенс професії. Це не лише повідомляти широким масам, що й де сталося, а й намагатися пояснити суть і значення подій, явищ, проблем. Бути «великим спрощувачем», як колись я прочитав в одній французькій книжці про відомого журналіста. Або популяризатором — у найширшому розумінні цього слова. Тобто не просто розповсюджувати складну та важливу інформацію, а й робити це в популярній, доступній формі. Але цей етап настав, коли я вже потрапив на «1+1», а ще більше — коли зіткнувся з викликом самому очолити медіапроєкт (часопис «Український тиждень»). Відтоді мої уявлення про фах і моє місце в ньому суттєвих змін не зазнали: ділитися знанням (а подекуди сумнівами), пояснювати, аргументувати, спрощувати, популяризувати…

Коли енергію спрямовуєш на те, щоби донести до авдиторії цілком нібито очевидні, зрозумілі для тебе речі, а через якийсь час з’ясовується, що тебе не почули, а найпесимістичніші передбачення справджуються, хочеться все кинути, й такі моменти настають регулярно. В них винна не ситуація, а я сам: не треба брати на себе відповідальність за країну та всесвіт, не треба плутати себе із проповідником, варто все ж таки залишатися журналістом, а не моралізатором.

Так чи так, щоразу вийти з піке допомагає несподіваний зворотний зв’язок. Раніше мене регулярно впізнавали на вулиці, але плутали ім’я: найчастіше називали «Микола Вересень». Це означало, що впізнали не мене, а умовне телевізійне обличчя, хай розкручене, але позбавлене індивідуальності. Тепер, якщо мене зупиняють, то щоби подякувати за колонки в «Українському тижні» або за програму «Війна і мир». Це дає задоволення, далеке від марнославства, — я знаю, що комусь моя робота допомогла визначитися з власними думками, когось — підтримала. І це справді найбільша нагорода й найдорожча компенсація.

Я це відчув на собі, щойно до влади прийшов Янукович. Із Першого каналу мене дуже елегантно виперли, я навіть аплодував, наскільки це було віртуозно виконано. А потім стукався в усі двері й вивчив чарівну формулу: «Я вам перетелефоную». В перекладі українською це означає: «Від…бися». Якби не «Український тиждень», де я акуратно раз на тиждень виходжу з колонкою вже багато років, я би вже пішов у таксисти або репетитори.

Через певний час мій товариш Женя Степаненко зайшов на один канал із документальним проєктом, де я планувався сценаристом, і почув: «Він у нас у чорному списку». Не буду приховувати: це трохи підняло мою самооцінку, але не до такої міри, щоби перестало хотітися їсти.

Зовсім недовго тривав мій роман із ТВі — незалежним каналом, який продали незрозуміло кому, після чого практично вся команда звільнилася. Зрештою, нічого приємного у відлученні від професії не виявилося, хоча я весь час порівнював із радянськими часами й дякував Богові, що «совок» закінчився.

Я захоплююся багатьма колегами, й мені страшенно шкода, що значна частина їх вигоряє або суне в політику. Шкода, бо політик — зовсім інша професія, в чомусь протилежна. Тим більше я захоплююся тими колегами, які орють цю ниву, не розраховуючи ані на кар’єру, ані на статки. Я можу назвати Мирославу Барчук, Павла Казаріна, Айдера Муждабаєва, Дениса Казанського і ще багатьох, багатьох, для кого це єдиний органічний спосіб існування, сенс життя. Ну й недосяжний авторитет — Віталій Портніков, людина феноменального інтелекту й обдарованості, яка пише, як дихає. Мені взагалі дивним чином не притаманні жодні ревнощі або заздрощі, кожен яскравий виступ для мене — лише позитивний стимул не опускати руки.

Найбільше професійна насолода для мене — в самому процесі. У відчутті того, що матеріал мене слухається. Я все життя трохи комплексував, що повільно думаю в режимі реального часу, тобто прямий ефір — не для мене. І коли раптом усвідомлюєш, що встигаєш поставити правильне запитання з матерії, якою донедавна не володів аж ніяк, і влучаєш у «десятку», приходить розуміння, що досвід теж чогось вартий. Тобто процес уже є результатом. Ну а коли тобі ще й дякують, то взагалі нірвана!

Фото: Детектор медіа

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
4497
Читайте також
12.05.2020 13:00
Оксана Мамченкова
для «Детектора медіа»
3 802
Коментарі
2
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
люпус
1416 дн. тому
У цього пана спотворенне відчуття журналістики.До його приходу журналісти хоч і обслуговували комуняк , проте вміли писати від душі,- бо мали душу-, і писали без помилок, не те , що сьогоднішні невігласи-родичі цього пана.
від скромності вмирають лише нахаби
1416 дн. тому
"Я прийшов у журналістику, коли журналістики в Україні ще не булою..." - що , він прийшов і з'явилась журналістика?
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду