Наталя Ворожбит, сценаристка «Кіборгів»: «У нас у кожній частині України йде своя війна»

Наталя Ворожбит, сценаристка «Кіборгів»: «У нас у кожній частині України йде своя війна»

21 Листопада 2017
5757
21 Листопада 2017
13:00

Наталя Ворожбит, сценаристка «Кіборгів»: «У нас у кожній частині України йде своя війна»

5757
Сценаристка фільмів «Школа №3» та «Кіборги» розповідає, як тема війни увійшла в її життя. Але час поставити війну на паузу.
Наталя Ворожбит, сценаристка «Кіборгів»: «У нас у кожній частині України йде своя війна»
Наталя Ворожбит, сценаристка «Кіборгів»: «У нас у кожній частині України йде своя війна»

Насправді Наталя — драматургиня. Перші десять років творчого життя вона займалася театром, новим театром, зі своєю специфічною мовою, жорстким реалізмом і поєднанням болю з прекрасним, що, на думку Ворожбит, не виключає одне одного і не є антитезою.

У кіно вона одразу взяла бика за роги: написала сценарій до разючого своєю відвертістю серіалу «Школа», славу якого приписали лише режисерці Валерії Гай Германіці. Але поки український кінематограф лише готувався прийняти її у свої обійми, театральна аудиторія світу не випускала Наталю зі своїх — вистави за її п’єсами щоразу з успіхом ставили у Сполучених Штатах та Німеччині, Польщі та Латвії, Україні та Росії, а в Англії, крім театру Royal Court, її п’єсу поставив Королівський Шекспірівський театр.

Сама Наталя організувала в Києві «Театр переселенця», в якому грають самі переселенці з Донбасу. І саме з Донбасу історія документального фільму «Школа №3» — як шматочок російсько-української війни, лицемірно названою АТО. І саме про цю війну, а не про АТО — «Кіборги» Ахтема Сейтаблаєва. Війна не полишає Україну, війна не полишає душу й роздуми Наталії Ворожбит. І це має відгук: «Школа №3» отримала гран-прі в секції Generation 14+ Берлінського кінофестивалю, а «Кіборги» є одним із найбільш очікуваних вітчизняних фільмів, що за місяць показуватиметься у вітчизняних кінотеатрах.

— Наталю, у фільмі «Школа №3» фігурує містечко Миколаївка. Чому ви обрали саме його?

— Це було літо 2014 року, і Миколаївка — одне з перших містечок, яке постраждало в результаті обстрілів. Тоді ще ніхто не був до такого готовий. Це був перший справжній жах, до якого ми лише згодом звикли, звикли, що йде війна, що гинуть люди. А тоді, влітку 2014-го, в Миколаївці люди сиділи чотири дні в підвалах. Це, звісно, не так багато, як в інших місцях, де перебування в підвалах тривало місяці. Але ще раз кажу — це був один із перших таких випадків. І одночасно Миколаївка була одним із перших звільнених міст. Ми туди приїхали наприкінці 2014-го разом із волонтерською організацією «Новий Донбас», метою якої було зібрати кошти на ремонт частково розбомбленої місцевої школи. Цього разу вони привезли парти і велику команду людей, щоби зробити у школі свято Святого Миколая. Я і Георг Жено, німецький режисер і мій старий друг, опинилися в цій команді.

Свято ми зробили, але вирішили, що цього недостатньо. Бо відчували — нам там не раді, нас погано сприймали — й місцеві жителі, й самі школярі. Багато хто був просто у відверто пригніченому стані. І ми хотіли щось змінити. Але не знали як! Перед від'їздом ми запропонували їм зробити виставу. Вони погодилися, та продовжували нам не вірити. А один хлопчик потім так прямо і сказав: «Я был уверен, што вы нам лапшу на уши вешаете — какой спектакль?!». Але спектакль був приводом прогулювати школи, тому вони й погодилися. Ми стали регулярно приїжджати до них і працювати над виставою.

— Як у цій історії опинився Георг Жено, режисер із театру? Ви одразу планували виставу?

— Жено приїхав до Києва за два дні до моєї поїздки. Казав, що в Німеччині тепер потужна російська пропаганда, і це змусило його самого розібратися, мовляв, хочу зробити об’єктивну виставу про Майдан, де можна було б виправдати обидві сторони. Після такої заяви кілька наших друзів перестали з ним спілкуватися. Але я вчинила інакше: я запропонувала йому поїхати зі мною, бо Майдан уже був на той момент не дуже актуальним. І він поїхав. Випадково. І було гарно — його обрали Святим Миколаєм, і він так перейнявся болем тих людей, дітей, що на два роки залишився працювати в Україні. Вистава «Моя Миколяївка» стала поштовхом до створення Театру Переселенця… Саме там, під час першої поїздки в Миколаївку, ми зустріли всю ту команду, з якою працювали і над виставою, і над фільмом.

— Як ви пояснювали дітям, із якими вже зробили виставу, що ви хочете зробити ще й фільм?

— Це було за півроку після вистави, і коли ми приїхали знімати, то з дітьми вже мали контакт, ми були друзями, тож і пояснювати не доводилося. Усім хотілося зафіксувати свою роботу, цю разючу і красиву історію. Діти ж ростуть, документальна вистава загалом довго жити не може — максимум рік. Усі дивуються, як вони так легко і впевнено проговорюють свої монологи під час вистави. А тому що це їхні власні історії, а своє розповідати легко. Не треба вигадувати, не треба заучувати чужого вірша — ти розказуєш свою історію. Ми лише забороняли записувати і вчити напам’ять, потрібно було зберегти енергію живої розповіді. Обговорювали важливі точки, зазначили план монологів.

У Львові на форумі «Донкульт», де показували виставу «Моя Миколаївка» і започаткували проект «Де схід»

— У Миколаївці після того обстрілу війни більше не було. Але як діти реагували на те, що вона десь поруч?

— Щоразу, як ми приїздили, я відчувала в них страх. Вони панічно боялися, що війна повернеться, через що мали депресивний стан. І весь регіон таким був, коли ми туди потрапили. Швидко це не минеться. Хоча вже пройшов час, і частина тих дітей навчається в Києві. Одна дівчинка, наприклад, вступила в Театральний інститут Карпенка-Карого на кінорежисуру. Є ще багато тих, хто цілеспрямовано їдуть у Київ і саме в Карпенка-Карого. І мушу сказати, що цього б ніколи не сталося, якби не наша поява, якби не історія з виставою і фільмом. Бо раніше ніхто про Київ і не думав, максимум — про Харків. Багато хто збирався в Росію… Ми дуже раді цим змінам. (Сміється.)

— А як у Німеччині сприйняли виставу?

— Я не їздила, але знаю, що добре. Вони не тільки показували нашу виставу — вони зробили спільну виставу з німецькими дітьми, а режисером її була Ліза Сміт, із якою Георг зробив «Школу №3». У нашому спектаклі не було політики, там лише діти, і вони розповідають, що пережили, і розповідають дуже щиро. Щоправда, в нас у Києві по закінченню якоїсь із вистав, коли було обговорення, одна глядачка дорікала героїні — мовляв, як можна говорити, що політика не важлива. І це за два роки після зйомок, на момент яких дівчинці було 13 років… Ну а фільму німці самі дали приз на Берлінському кінофестивалі.

Під час відкриття театру на Кіностудії ім. Довженка

— Як ви взагалі прийшли до теми війни — я чітко пам’ятаю, що коли робив із вами інтерв’ю років п’ять тому, ви були аполітичною й максимально антимілітарною?

— Це не я прийшла, це війна прийшла! А як на це не реагувати? Я завжди була соціально «озабоченная» (сміється). Давно займалася документальним театром, а він завжди реагує на дійсність. Просто коли це все почалося, було відчуття, що потрібно щось робити. Але я ж не солдат, на війну не піду, я цього не люблю й не хочу. Але позиція «сидіти збоку і спостерігати» — мене теж не влаштовувала. Тому — що вміла, те й робила.

— На останньому пітчингу Держкіно ви подавали як сценаристка і режисерка-дебютантка чудовий проект «Погані дороги» про жінок на війні, який, як на мене, був злочинно забракований Експертною комісією...

— Я теж так думаю. (Сміється.)

Творча зустріч на фестивалі «Докудейс», де показували виставу «Моя Миколаївка»

— Але питання в іншому: чому ця тема, чому знову війна, чому жінки на війні?

— Три роки я їздила в зону АТО, працювали там із підлітками, з якими ми говорили про війну. Робила проект «Діти і військові». А потім я писала сценарій для фільму «Кіборги». Тобто коли ти постійно в цьому, коли в тебе так багато інформації, особистих історій і драм, писання стає психотерапією, — це треба відпрацювати. На жаль, я не могла про щось інше думати й писати. І навіть намагалася себе вмовляти — типу, давай, напиши lovestory, наприклад, або комедію! А «Погані дороги» був способом написати власну п’єсу. Я її й написала на замовлення британського театру Royal Court. І ось тепер, за тиждень, у Лондоні буде прем’єра. Але тоді, 2015-го, коли я отримала це замовлення, це було дуже вчасно, бо це — це нагода висловитись від себе… А чому про жінок на війні? Ну ще й тому, що я — жінка, й не можу все це відчувати й відстежувати з позиції чоловіка. Я сама туди їздила, хвилювалася, закохувалася, переживала найрізноманітніші емоції. Тому я написала п’єсу, потім переробила частину на кіносценарій і подала на пітчінг. Але якби я мала давні режисерські амбіції й виношували ідею роками, я мала би більшу травму через відмову Держкіно. Звісно, це досить нахабно з мого боку подаватися на повний метр без жодного, навіть маленького знятого фільму до цього. Єдине, що мене зачепило, так це те, що мені казали про якусь непатріотичність і неоднозначність проекту… Тим не менше, я все одно вірю, що зніму це кіно.

— Фільми про війну — це завжди складне виробництво, дороге й небезпечне. Треба мати в голові чітке уявлення, як треба знімати, про що і з ким. Вирушаючи на цю маловідому вам територію, територію режисури, як ви собі це уявляли, на кого орієнтувалися?

— Насправді я ні на кого конкретного не орієнтувалася, хіба що підсвідомо. Я люблю фільми про війну Олексія Германа, бо там не про війну насправді. А про війну я майже не дивлюся. Перед тим, як писати «Кіборгів», змушувала себе дивитися. Мої історії більш камерні, про людські стосунки. У «Поганих дорогах» новельна структура — одна історія відбувалася на зупинці автобуса, інша на блокпосту, ще одна — в машині. І тут не потрібне було якесь особливе знання механіки війни, лише психологія, лише стосунки між людьми. А про людей я щось таки знаю: щось знала сама, а якісь історії мені розповідали. Я не була на передку, в зоні безпосередніх бойових дій, та я й не хотіла туди. Але, якщо чесно, достатньо поговорити з однією цікавою людиною-свідком, і вже можна зробити фільм. А я говорила з десятками таких людей.

— Певно, так і виникли «Кіборги»?

— Так, саме для цього я і їздила в АТО.

Прес-конференція з приводу «Class Act: Схід-Захід», куратором якого виступила Наталя Ворожбит

— «Кіборги» вийдуть за місяць, і це — один із найбільш очікуваних вітчизняних фільмів. Певний оптимізм в очікуванні створюється приналежністю саме вашої персони до його творення, бо саме ваш сценарій лежить в основі. Але сценарії є болючою проблемою нашого кіно. Тобто не просто погані сценаристи, що видають себе за геніїв, а погані діалоги, що написані неживою українською мовою, якої в житті не почуєш. Ледь не першим проривом у цьому плані був фільм «Припутні», де суржик — одночасно й концептуальний хід, і звертання до звичайних, «нелітературних» людей. У «Кіборгах» потрібно було придумати щось подібне, правда ж?

— Я в принципі стараюся робити живі діалоги. Наскільки мені тут це вдалося — ви скажете, як критик чи глядач. У сценарії є шість героїв із різних соціальних груп, і в кожного своя мова. Один говорить як людина з вищою освітою, інший — як прапорщик. У когось у побуті українська, в когось — російська або суржик. Я намагалася врахувати момент «як це було насправді». Звісно, на знімальному майданчику щось коригувалося. Але навіть знаючи, що режисерові та акторам подобалися написані мною діалоги, я все одно хвилююся за результат. Сьогодні мені снилися кошмари — що все погано, що фільм не вдався. Але, думаю, всій знімальній групі зараз сняться такі сни.

— Трейлер фільму вже критикують за неприродність акторської гри і пафосність деяких фраз…

— Так, і я ці фрази написала… Але слова можна по-різному промовити і вирвати їх так із контексту, що це звучатиме штучно і пафосно…

Показ у Берліні в театрі Горького, де Наталя Ворожбит зіграла у виставі за своїм текстом в постановці Георга Жено

— Обсценну лексику ви теж використовували? В американському чи британському кіно вона так само присутня в кіно, як і в житті, що робить кіно ближчим до дійсності і, відповідно, до глядача. В нас — це ледь не табу…

— У моєму сценарії було багато матюків, у трейлері можна почути їх відгомін. Але вираз «нахера» — відверто пом’якшена форма іншого слова, по-іншому написаного в сценарії. І я насправді не уявляю, щоб у нас на екран вийшов фільм із матюками. Але — на жаль, бо це знижує рівень довіри до історії. При тому що мене як сценариста не цензурували, мені не казали прибрати матюки, і з ними ж подавався сценарій на конкурс Держкіно. Але на виході завжди забираються певні моменти — наприклад, забрали критику військових начальників. І взагалі сценарій був сильно скорочений, бо ж писався він на чотири серії. У тому сенсі, що тепер уже відзнятий фільм, як чотирисерійний, удвічі скорочується для прокату. Потім усе одно буде телеверсія.

Документальний перформанс «Я – ветеран» (режиссер – Наталя Ворожбит)

— Як ви працювали зі своїми консультантами — я знаю, що фільм консультували самі «кіборги»?

— Я повністю довіряла їм. І найбільше боялася, що вони скажуть про написаний сценарій. Але реакція була дуже позитивною, і мені ніби камінь із душі впав. Вони на мене дивилися прискіпливо з самого початку — жінка писатиме про війну?! Але єдиний мій недолік, дотичний до сценарію, що я не була в аеропорту... Я ніколи не гралася у війну, й ця тема мені не дуже цікава. Але я знаю безліч чоловіків, які в цьому питанні такі ж, як і я — далекі від теми. Якщо у сценарії десь траплялася легкість чи гумор, це означає, що вони були підмічені мною в реальних персонажах. І гадаю, у фільмі вони залишаться. Бо люди, перебуваючи в умовах, подібних до умов «кіборгів», використовують гумор як захист. На війні в людині проявляються яскравіше як гірші, так і кращі її сторони.

— Чи була робота над «Школою №3» початком, із якого потім виникли «Кіборги»?

— Ні, фактично я займалася цими проектами паралельно і в один і той самий час — на початку 2015 року. І це була зовсім різна кухня: тут я спілкувалася з дітьми, а там — із «кіборгами». Просто для другого проекту я обставляла своє життя трохи інакше. Зранку брала інтерв’ю в одного з «кіборгів», потім сідала до нього в машину і ми їхали в зону АТО, де він у різних частинах знайомив мене зі своїми побратимами. Я говорила з ними. Я дихала тим повітрям. Я дивилася біля Маріуполя на вибухи й на дим після них. Я занурилася так максимально, наскільки могла собі дозволити.

Місто Попасна, під час репетицій вистави «На всю гучність» у рамках проекту «Діти й військові» Театру переселенця (драматург вистави – Наталя Ворожбит)

— Чи ви збираєтеся продовжувати цю тему для себе? Експертна комісія при Держкіно забракувала ваш кінопроект, театральний тепер вийде на сцені… Що далі?

— Я би хотіла зробити паузу. Не знаю, чи вийде. Хочу не писати про це хоча б деякий час, щоб не вигоріти. Втомилася від теми. Це не означає, що я не переживаю, що я не думаю про війну. Просто треба тимчасово переключитися. Ми маємо купу проблем… Якщо так розібратися, в нас у кожній частині України йде своя війна.

Фото: Алік Сардарян, Олена Галай, Люба Дураковп

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
5757
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду