Я розумію, що чесна розповідь, заснована на фактах і свідченнях киян, які пережили лихоліття 1941-1943 рр., людям певної політичної орієнтації дуже не сподобається. Дійсно, як їм сприйняти думку живих свідків минулого про те, що в Києві 1941 року після відходу Червоної армії про радянську владу майже ніхто не плакав, ніхто про неї не жалкував?

А прихід окупантів сприймали як зміну однієї чужої влади іншою чужою владою. Адже людей десятиліттями виховували в тому дусі, що нібито український народ ніжно любив радянську владу, яка морила його голодом, піддавала кривавим репресіям, позбавляла скромних прав. При цьому якось не осмислювали, які почуття до ВКП (б) та її режиму могли виховати Голодомор, Биківня, ГУЛАГ та інша подібна «чарівність» першої в світі «країни робітників і селян».

У фільмі немолоді кияни, які бачили все своїми очима, розповідали (і це супроводжувалося хронікальним відеорядом), як радянськими радіокерованими вибуховими пристроями знищувався Хрещатик, як гинули від цих вибухів прості городяни, як рушилися десятки будинків, як колосальний вогненний смерч пройшов центром Києва, як німецькі сапери винесли з будинку Центральної Ради на Володимирській три тонни вибухових речовин і запобігли вибуху, як пожежні команди гасили пожежу на Хрещатику, качаючи воду з Дніпра, а шланги постійно хтось перерізав.

Автори фільму показали трагедію жителів окупованого Києва, приречених на голод, холод та епідемії. Місто змогло вижити й врятувати хоча б 20% свого довоєнного населення завдяки подвижницькій роботі похідних груп ОУН Андрія Мельника, які створили українську адміністрацію Києва, налагоджували міське господарство, якесь постачання, якийсь суспільний порядок, якусь медицину. Потім цих людей фізично знищать німецькі окупанти, розстрілявши в Бабиному Ярі, а морально знищить радянська влада, що повернулася з бігів, оголосивши зрадниками і колабораціоністами.

Оунівці Мельника, звичайно, заважали виконанню планів радянського верховного керівництва, що вимагало, щоб «земля горіла під ногами окупантів». При цьому абсолютно не звертали увагу на те, що та ж сама земля горітиме під ногами мільйонів радянських громадян, кинутих ВКП (б) і Червоною армією на розправу нацистам на окупованих територіях...

Ось, наприклад, коли Сталін, виступаючи 3 липня 1941 року, сказав:

«...За вимушеного відходу частин Червоної армії не залишати противнику ні кілограма хліба, ні літра пального. Колгоспники повинні віддати всю худобу, хліб здавати під збереження державним органам для вивезення його в тилові райони. Все цінне майно, в тому числі кольорові метали, хліб і пальне, яке не може бути вивезене, повинне безумовно знищуватися», абсолютно не цікавило «батька і вчителя» питання, якщо весь хліб буде вивезений або знищений, то чим же харчуватимуться колгоспники, залишені під німецькою владою... Власне, від організатора і натхненника Голодомору важко було чекати чогось іншого, адже мільйони людей були для нього просто «гноєм історії».

А 17 листопада 1941 року Сталін підписав наказ Ставки Верховного Головнокомандування № 0428:

« ...Наказую:

1. Руйнувати й спалювати дотла всі населені пункти в тилу німецьких військ на відстані 40-60 км у глибину від переднього краю і на 20-30 км праворуч і ліворуч від доріг. Для знищення населених пунктів у вказаному радіусі негайно кинути авіацію, широко використати артилерійський та мінометний вогонь, команди розвідників, лижників і підготовлені диверсійні групи, забезпечені пляшками із запалювальною сумішшю, гранатами і підривними засобами...»

Адже в цих населених пунктах, крім німецьких окупантів, жили свої співвітчизники з малими дітьми. Але вони повинні були загинути разом із ворогом: «Ліс рубають, тріски летять». Багато тисяч своїх людей були заздалегідь зараховані в «тріски».

Добре висловився щодо цього болісного й досі закритого для обговорення питання російський історик Марк Солонін: «Так, я в курсі, як це повинно правильно називатися: «Земля горіла під ногами окупантів».

Тільки земля горіла не сама по собі, вона горіла разом із жителями. І лозунг «Усе для фронту, все для перемоги» мені відомий. Я лише хочу зрозуміти - до яких меж розповсюджується це «все»? Зовсім - усе? Ми за «ЛЮБОЙ ценой не постоим»? І якщо перетворення своєї країни у випалену, безлюдну пустелю сумісне з поняттям «перемога», тоді чия це перемога?

...Чи не час нарешті визнати, що в очах товариша Сталіна населення окупованих областей стало відпрацьованим шлаком, що не має більше жодної цінності: цих людей неможливо було використовувати ні як робочу силу, ні як «призовний контингент». Гірше того, ці люди знаходилися поза його контролем, вони тепер могли мати свою особисту думку і обмінятися нею з сусідом ... Сталін ... не збирався церемонитися з цим «шлаком», тому спалене разом із жителями село розглядалося ним як цілком прийнятна ціна за вбивство кількох німецьких відпускників».

Ось таким «шлаком» були для тогочасного Кремля і жителі Києва, які залишилися в окупації. Кого хвилювало, як вони виживатимуть?

Німці спочатку особливо не тероризували населення, лише страчували на місці спійманих ними злодіїв і грабіжників, що особливого обурення серед киян не викликало. Перелом у ставленні до окупантів стався після масових розстрілів євреїв у Бабиному Яру, тоді жителі з жахом відчули, що від нової влади можна чекати найбільш диких і нелюдяних вчинків. Що ж, «Інтер» спробував відійти від звичайних «совдепівських» схем у поданні сюжетів, пов'язаних із Другою світовою війною, і виявив навіть деяку громадянську мужність. Шанувальники «успішного менеджера», як характеризують нині Сталіна в Російській Федерації (а в місті Воронежі розвісили його величезні портрети), «інтерівців» за це явно не похвалять.

У контексті нинішнього оспівування Сталіна й сталінізму в сусідній країні, чимале враження на вашого покірного слугу справив лист до російської редакції «Радіо «Свобода» в передачу відомого журналіста Анатолія Стреляного, який його і зачитав в ефірі. Лист написав досить поважного віку житель міста Здолбунів Рівненської області Ярослав Козачок, якому довелося посидіти і в німецьких, і в радянських концтаборах. Коли з німецької неволі автора листа привезли до СРСР, то відразу ж відправили в ГУЛАГ, у Воркуту, на шахту.

Це була справжня каторга, виходячи із забою в'язні майже завжди підіймали вгору і тіло загиблого в глибині товариша. До тіла підходив наглядач і великою кувалдою розбивав голову, щоб ні в кого не виникало спокуси втекти, прикинувшись мертвим. Ярослав Козачок стверджує, що подібного він не бачив ні в одному німецькому концтаборі. Він також розповів про те, як деякий відставний радянський капітан постійно вимагав від нього особливої вдячності за те, що ВКП (б) і Радянська армія звільнили українців від поляків, які принижували і дискримінували українське населення західних територій.

У відповідь українець розповів капітану у відставці наступну історію. В його рідному селі при польській владі в деяких хатинах збиралися підлітки і зухвало голосно співали антипольські пісні. Іноді це закінчувалося тим, що в хатину вдирався польський поліцейський і з криком: «Хами! Я вам зараз покажу!» починав гамселити всіх, хто потрапляв під його важкий кулак. Коли прийшли «визволителі» зі сходу, підлітки змінили антипольський репертуар на антирадянський, в результаті були заарештовані й розстріляні. Кожний сам може відчути різницю між жорстокістю польською і жорстокістю радянською. Одні били, а інші розстрілювали.

Російський телеканал НТВ на 22 червня відгукнувся телефільмом «Хто прошляпив початок війни?» Слово було надане виключно історикам, які є опонентами Віктора Суворова (Резуна). До речі, з концепцією нашого видатного земляка у фільмі розправилися однією фразою: «СРСР був не готовий не лише до наступальної, але й оборонної війни». А далі пішов текст у дусі сталінсько-хрущовсько-брежнєвських «прозрінь». Де товариш Сталін смертельно боявся Гітлера й тому ліз із шкіри, щоб його не спровокувати.

Одне не можу зрозуміти, звідки в російських пропагандистів така глибока переконаність у розумовій відсталості і повному історичному неуцтві телеглядачів Росії та сусідніх з нею країн? При цьому критики В. Суворова не відповіли на жодне з поставлених ним запитань, не спростували хоч трохи переконливим чином жодну його тезу. Якщо Сталін до запаморочення боявся Гітлера, то навіщо із залізною послідовністю знищувати ланцюг прикордонних держав (Польща, Литва, Латвія, Естонія), які відділяли територію СРСР від території Рейха і унеможливлювали «раптовий віроломний напад?» Якщо не хотів спровокувати, то навіщо зажадав (і захопив!) Північну Буковину та Бессарабію, від яких було дуже близько до нафтових полів Плоєшті в Румунії, на якій трималася вся військова економіка Німеччини, її вермахт, кригсмаріне і люфтваффе?

Навіщо влаштовував радянські бази 1940 року на фінських островах, від яких було так близько до Ботнічної затоки, якою залізна руда йшла зі Швеції до Німеччини? Якщо боявся нападу, то навіщо розміновував майже всі прикордонні мости, зняв дротяні загородження на кордоні, навіщо підтяг до самого кордону тисячі літаків і танків (підставивши їх під удар Гітлера)? Можна, звичайно, писати про «ідіотизм» Сталіна. Але, за В. Суворовим, усе, що робив Сталін 1941 року, було абсолютно вірно, розумно і грамотно з погляду підготовки наступальної війни.

Саме так «по-ідіотськи» вчинив Жуков 1939 року, коли на Халхін-Голе в блискучому стилі розгромив японську армію. Саме так «по-ідіотськи» вчинили радянські маршали 1945 року, коли наголову розбили Квантунську армію Японії на території Китаю. Сталін 1941 року розпустив усі партизанські загони і бази в західних регіонах СРСР (у наступальній війні вони не потрібні), зате створив безліч повітрянодесантних корпусів (знаряддя стрімкого наступу). Сталін, який «боявся» Гітлера, чомусь створив могутнє наступальне (а не оборонне) угруповання на кордоні з Німеччиною... І це угруповання, що приготувалося до кидка, провокувало Гітлера більше, ніж випадковий постріл прикордонника...

Але, оскільки в нинішній Росії Йосиф Сталін із кожним днем усе більшою мірою стає національним героєм, лаяти товариша Сталіна, звинувачувати його в «ідіотизмі» (як це було прийнято в хрущовські часи) - неполіткоректно. Тому в фільмі «Хто прошляпив початок війни?» в ідіотизмі (і саботажі) звинувачують увесь радянський генералітет. У всьому винні генерали. Товариш Сталін усе робив вірно, а генерали-мерзотники саботували його накази та мудрі рекомендації. Автори фільму не засвоїли, що брехня постійно заганяє брехунів у пастки. Щоб виправдати Сталіна, їм доводиться для прикриття цієї брехні говорити деяку знищувальну, компрометуючу правду про його режим.

Досі сталіністи стверджують: «При Сталіні був порядок». А у фільмі на каналі НТВ заявляють: «У передвоєнному СРСР, незважаючи на розстріли, панував хаос, анархія і плутанина». Ніхто в армії не виконував накази (якщо вірити прокремлівським історикам), Червона армія ні на що не здатна тощо. Ну, бардак у СРСР був завжди, від моменту його виникнення до моменту його краху.

Що, однак, не заважало здійснювати агресії проти інших країн, окупувати їх і встановлювати там свої порядки. Але прокремлівські історики з якоюсь незрозумілою люттю нападають на радянський генералітет, на нинішній російський генералітет, звинувачуючи його в тому, що він досі тримає під замком архіви міністерства оборони, щоб приховати докази своєї бездарності та військової нікчемності, своєї повної відповідальності за катастрофу 1941 року.

Привертає до себе увагу й те, що, шельмуючи генералів, прокремлівські історики жодним словом не згадують у такому контексті новоявленого російського «святого», маршала Георгія Жукова, який 1941 року очолював Генеральний Штаб РСЧА і вже тому несе найбільшу (після Й. Сталіна) відповідальність за ганебний розгром. Проте чи можна взагалі вимагати логіки, послідовності та інтелектуальної чесності від таких «істориків», які мають тонкий політичний нюх на будь-які флюїди, що витікають від веж Кремля? У цьому значенні наводить на роздум наступна їхня теза: 1941 року армія ганебно втікала, а прикордонні війська НКВС на чолі з товаришем Л.П. Берією героїчно утримували свої застави, навіть перебуваючи в глибокому тилу вермахта. Деякі «кремлівці»-історики навіть дозволили собі заявити, що армія зрадила прикордонників, які виявилися набагато боєздатнішими, ніж РСЧА.

Чи не є це теза: «чекісти - молодці, а армія - лайно» відображенням якогось групового політичного розбирання на владному Олімпі Російської Федерації? Але фільм на НТВ ще не межа. На російському телеканалі «Совершенно секретно» деякий ветеран «органів» полковник Теодор Гладков, не моргнувши оком, заявив, що «СРСР не має жодного відношення до трагедії польського народу 1939 року». Треба розуміти, що й пакту Молотова-Ріббентропа не було, і вторгнення Червоної армії в Польщу не було, і взагалі нічого, що виходить за межі сталінської історіографії, не було?

Про професійний рівень цього «історика з органів» свідчить той факт, що просторікуючи на теми діяльності спецслужб нацистської Німеччини (РСХА, СД тощо), цей самий Теодор продемонстрував особливе незнання ієрархії СС, прирівнявши есесівське звання штандартенфюрер до армійського звання генерал-майор, хоч насправді воно відповідало армійському полковнику. Після штандартенфюрера йшло звання обер-фюрер, а вже потім бригадефюрер, що й відповідало генерал-майору в вермахті та поліції.

Тут, вочевидь, Теодор Гладков переплутав СС із рідними «органами», де дійсно на певному етапі звання офіцерів держбезпеки були на два-три ступені вищими, ніж в армії. Наприклад, чекістський майор відповідав армійському комбригу. Загальне враження від по-своєму сенсаційних «прозрінь» на каналах НТВ і «Совершенно секретно» наступне: кремлівські історики остаточно забрехалися й судорожно намагаються більш або менш пристойним чином вибратися з болота брехні. Але їх засмоктує безпощадно, бо брехню стару їм доводиться прикривати брехнею новою.

Фото: «День»

Ігор Лосєв, «День»