Безліч українських політиків прудко осідлали цей демократичний інструмент і користуються ним для власного піару. А журналісти (за невеликими винятками) під таке розуміння свободи слова просто підлаштувалися. Вони не привчили політиків, що саме через інструменти свободи слова вони повинні звітувати перед суспільством, відповідати на незручні запитання.

Чому за наявності цього демократичного чинника основні політичні переговори проводяться в умовах глибокої конспірації? І суспільство про ці засекречені домовленості, по суті, нічого не знає (окрім витоків, які проходять в умовах справжньої підпільної роботи). Нам залишається тільки здогадуватися і фантазувати. І навіть такі відомі люди, як Микола Жулинський та Іван Драч, звертаються до ключових осіб переговорного процесу із закликами розповісти громадськості, про що ж вони домовляються. Виглядає так, що свобода слова деякими найбільш підступними політиками використовується як операція «прикриття». Мовляв, ви точіть собі ляси на TV-колодах, а ми тим часом про все найсуттєвіше домовимося. У кімнатах, захищених від прослуховування. Це, до речі, основний висновок, зроблений політиками після нерозслідуваної справи про вбивство Георгія Гонгадзе.

Український інформаційний простір існує в паралельних вимірах: з одного боку - свобода слова, а з іншого - тіньова політика. Це щодо питання про свободу слова, свободу масової інформації та європейські стандарти в українській політиці, журналістиці та суспільному житті. Так чи інакше, а свобода повинна сприяти зростанню, а не занепаду, розвитку, а не деградації, смаку до ідей, а не огиді. Ми не маємо права відведений на реформи час використовувати на пустопорожні балачки людей, які лише поширюють на суспільство хаос у своїх головах. Тим більше, що є дуже багато тих, хто справді заслуговує на те, щоб бути почутим.

Я з жахом думаю про час, коли підуть із життя наші Великі - ті, хто зараз тримає на собі всю гуманітарну сферу. А чи збережуться в телеархівах повноцінні розмови з ними про осмислення теперішнього й майбутнього? Чим буде жити Україна далі? Чи розуміють телевізійники, яку відповідальність беруть вони на себе за не-вчинки? Хоч що б ми говорили про «ящик», але він не повинен бути приватною власністю на зразок «кріпосних театрів». Це соціально (!) відповідальний (!) бізнес.

Нещодавно в ефірі програми «Я так думаю» з Анною Безулик я почула від політиків думку, що країні зараз дуже потрібен розумний виборець. Нарешті! Але ж колишній розумний виборець ледве «дихає», а нового потрібно «вирощувати». І до цього процесу повинні долучатися як політики, так і медіа. Бо не тільки зовнішні загрози, які завжди були й залишаються поруч із нами, є причиною нашого значно вповільненого розвитку. Не грає нам на руку і наша внутрішня нерозбірливість. Ті журналісти, які займаються «розведенням багна», а не задають нову планку, фактично грають на боці наших історичних опонентів.

Так, завдання витягти Україну з болота - не з простих. Мюнхгаузен би обридався... І тактика поведінки «на болоті» повинна бути строго визначеною: не сіпатися безсистемно, а зміцнювати надійні точки опори. Підтримувати кращих. Прокладаючи горизонтальні зв'язки (як у випадку співпраці «Дня» з університетами), пов'язуючи, знайомлячи українських інтелектуалів, зміцнюючи віру суспільства в свої сили.

Як можна говорити про чітку налагодженість дій, якщо ми навіть точно не знаємо, скільки в країні дітей шкільного віку не долучено до освіти, бо, виявляється, Міністерство статистики в Україні - це секретне відомство?.. Але ми точно знаємо, що такі діти є. І це тривожна ознака. З європейської країни, яка має дуже серйозні шанси бути центром нових ідей та нової енергії, Україна може перетворитися на країну навіть не третього, а четвертого світу.

Просто провалитися в чорну діру цивілізації. Захист прав дітей та формування пріоритетів у свідомості молоді, проблеми освіти та охорони здоров'я, звички, які культивує нинішній світ дешевого споживацтва... Є безліч серйозних викликів, на аналізі яких повинна зосереджуватися українська журналістика. А політики у студіях повинні сидіти не як супер-зірки, а відповідачі по справі. Боргом журналістів від попередньої епохи залишається відновлення пропорцій світу, моральних координат, критеріїв, звільнення дороги для нових ідей та розумних людей. Аналізуючи якість української преси, я нарешті можу констатувати, що, попри численні провини перед суспільством, в ній помітні позитивні зрушення.

Протягом багатьох років «День» наполягав на тому, що історія для України - чи не важливіша за політику. І нехай на нашу позицію сьогодні мало хто посилається, але до неї давно прислухаються. Історії стало багато. Зокрема завдяки українським прогресивним ученим, які складають найбільш патріотичну партію - «партію істориків». Такий висновок можна зробити, переглядаючи інтернет-форуми або сайти, які пішли нашим шляхом і створили дискусійні майданчики для обговорення культурно та історично важливих тем. Змінилося і телебачення. Якщо раніше журналісти плуталися в історичних сюжетах і дивувалися, чому це ми пишемо про Петлюру, то зараз усе більше журналістів включаються, сміливо аналізують політичні помилки, його характер, особистість...

Поява історії в фокусі ЗМІ свідчить про те, що крига скресла. Але тепер ми вже хочемо більшого. Якості! З точки зору «правильності» - про українську історію говорити недостатньо. Так само безглуздо звинувачувати в усьому тільки ворогів. Наш національний організм зазнав фатальних ушкоджень, і саме з аналізу причин їхнього виникнення та «реконструкції» й варто починати. Справжні патріоти - це ті, хто здатен проаналізувати й визнати власні провини, а не тільки втішні історичні сюжети. Свого часу мене вразив напис на пам'ятнику-камені в Хіросімі: «Спіть спокійно - помилок ми не повторимо».

Жодних проклять на адресу американців, тільки усвідомлення помилковості тодішньої політики Японії. Тож, не на самобичуванні, а на аналізі повинна зосередитися журналістика. А держава, підхопивши цей курс і розуміючи, в якому стані знаходиться суспільство, повинна його підтримувати. Але не безсистемно. Тема Голодомору-геноциду не повинна бути фрагментарною і нагадувати про себе тільки під час меморіальних днів. Потрібен зовсім інший - цілісний - підхід. Усвідомлення цієї травми і зусилля, спрямовані на реабілітацію національного організму, повинні бути стрижнем і для Міністерства статистики, економіки, фінансів, Міністерства охорони здоров'я, Міністерства освіти і науки, Міністерства у справах сім'ї, молоді і спорту, Міністерства праці та соціальної політики...

Сьогодні багато хто любить поговорити про люстрацію. А кого? За яким принципом? Звичайно, всі люблять прості рішення. Але в тім то й справа, що сталінізм вразив людину мало не на клітинному рівні! Тут як ніколи доречно згадати Чехова з його «по краплі видавлювати з себе раба». Це занадто копітка, велика еволюційна робота. Як реформи Аденауера, Тетчер - складна, нудна, без феєрверків. Але саме до такої роботи повинна спонукати суспільство розумна журналістика.

Соціуму, який сантиметр за сантиметром видирається з безодні XX сторіччя, треба допомагати, його треба любити, а не топтатися, як стадо слонів, по тендітних живих паростках, які щойно сходять. Є мудра приказка: якщо ти живеш у будинку зі скла, то не треба кидатися камінням. Саме навколо цих простих істин повинні бути об'єднані зусилля українських журналістів. І саме тут потрібна наша взаємна підтримка. Бо нездатність, а може, й небажання деяких журналістів прислухатися і чути своїх колег створює фрагментований інформаційний простір і гальмує розвиток не тільки журналістики, а й країни в цілому.

Нас тривалий час вчили розділятися, замовчувати, не зважати, не підтримувати. Зараз цю погану звичку разом із дрібними корпоративними чварами і заздрощами треба відкинути. Бо хитрування, маневри, самокопання вихлюпуються в суспільний простір і екстраполюються на всю Україну. Нам потрібно прийти до моральної норми. Давайте нарешті навчимося слухати й чути, хвалити, підтримувати...

Це на показ? Ні. Це від внутрішньої потреби. Я не уявляю собі, як інакше можна змінити нашу країну.

Малюнок Анатолія Казанського,  «День»

Лариса Івшина, «День»