Іноземців можна поділити на тих, які асоціюють Україну із Шевченком-генієм і тих, які знають про Шевченка-футболіста. Звісно, ще є Чорнобильська катастрофа та помаранчева революція, але класифікація за Шевченками - певніша і, як віднедавна я зрозуміла, стосується не тільки іноземців, а й українців.

22 травня мій патріотизм отримав підживлення - в Центральному Будинку Вчителя в Києві на творчому вечері «Двері до Шевченка» зібралася повна зала людей, щоб ушанувати день перепоховання праху Шевченка (початку виконання Заповіту).

Шевченкове слово у піснях, віршах і образах постало через спогади й розповіді Євгена Сверстюка і Василя Овсієнка, спів Ніни Матвієнко, Ольги Ступак, Кирила Булкіна, Лесі Матвійчук, Тараса Компаніченка, Тараса Пушкаря, гурту «Сад» і багатьох інших.

Найбільше вразило два моменти. Перший, коли на сцену вийшло десятеро китайців - п'ять дівчат і п'ять хлопців - студентів одного із київських навчальних закладів і застпівали «Реве на стогне Дніпр широкий» китайською, а потім українською - це було щось неймовірне. Шалені оплески! Цікаво а чи знають наші сучасні вожді, олігархи-депутати хоча б один куплет «Реве та стогне Дніпр широкий!» Однак коли уже в виконанні українських учасників вечора на сцені зазвучав «Як умру, то поховайте» весь зал встав, віддаючи шану великому поету. Це не просто вірш. Це гімн! Було так зворушливо, що хотілося плакати!

І ось уже ввечері того ж дня в ефірі програми «Шустер live» на ТРК «Україна» усі співали оди футболістам та голові «Шахтаря». І тут Савік сказав: «Таїсія Повалій совершила подвиг - она в самолете выучила гимн «Шахтаря» и сейчас его споет». Всі присутні на ефірі встали під час виконання такого гімну ...

Я почала роздумувати про інтернаціоналізацію цього виду спорту і про майбутнє саме українського футболу - саме таке запитання поставив відомий спортивний журналіст Гливинський в прямому ефірі Рінатові Ахметову, для якого не важливо, хто грає в його команді - українець, нігерієць, поляк чи румун, - на полі повинні бути лише сильні учасники. Дійшла висновку, що для мене перемога «Шахтаря» не є 100% перемогою України, бо команда, в якій лише 5 українців - не українська команда. Перемагають гроші. І якщо наступного разу виграє команда олігарха Абрамовича? То чи це буде перемога Абрамовича над Ахметовим? І Україна тут ні до чого.

Але народу як і в древньому Римі треба видовищ. А от щодо хліба, то цікаво. Чи хтось із уболівальників, котрий бідно живе в багатій країні запитав себе: чому він живе так негідно і хто отримує фінансові й політичні дивіденди від його підтримки футболу?

Ейфорія від успіху пройде. Успіх клубу чи успіх України - питання часу. Головне, щоб політику не замінили спортом, бо футбол - як наркотик, який здатен стерти з пам'яті, хто є хто в українській політиці.

Сподіваюся, що українські вболівальники дотиснуть українську владу і дитячі спортивні школи не закриватимуться, а на місці незаконних новобудов з'являтимуться спортивні майданчики. Але мені просто щиро болить, коли історична пам'ять стирається під тиском видовищ, які нам нав'язують нових героїв і нових псевдолідерів.

В країні, де слабка спортивна журналістика, футбол, як і його власники, можуть стати новими ідолами.