Мені полегшало не від того, чи не лише не від того, що серед екіпажу не було українців. А просто від того, що навіть у мене, людини, яка ходить в море тільки на екскурсійних човниках, уже почав уриватися терпець. Скільки можна повідомляти в ефірі про розпоясаних бандитів і кораблевласників, яким легше закласти пару мільйонів викупу у вартість вантажу, ніж об'єднуватися для боротьби з цією заразою? Скільки ці пірати будуть нахабніти?

І ось нарешті, здається, вони зробили фатальну помилку (сподіваюся,фатальну для них, а не для їхнього заручника), напавши на вантажне судно компанії Maersk Alabama під американським прапором (штаб-квартира компанії знаходиться в Норфолку) і з американським екіпажем. 21 беззбройний американець (судно, яке часом фрахтувало Міноборони США, цього разу везло гуманітарку в Сомалі, Уганду й Кенію) проти чотирьох сомалійських піратів.

У типовому голлівудському фільмі мали б бути чотири американці, які б голими руками перекостиляли дві дюжини збройних злобних загарбників. У реальному житті американці захопили одного з піратів і сховалися в трюмі. Решта захопила капітана корабля. Екіпаж запропонував обмінятися полоненими. Пірати погодилися, забрали свого, але не віддали їхнього.

У голлівудському парлансі - «нашого». А «наші» своїх у біді не залишають. На момент здачі цього числа журналу до друку на місці вже були агенти ФСБ на військовому кораблі, й до сомалійських берегів прямували ще кілька кораблів США. Чим закінчиться історія - невідомо, але ж уболіваємо за «наших»?

Читаючи новини з-під берегів Сомалі, я усвідомила, наскільки сильно в мою підсвідомість врізалася американська субтильна пропаганда з кіноекрана. Це при тому, що всякі «Четверті липня», «Армагеддони» і такі інші шедеври квадратно-гніздового кіновиробництва я дивилася лише поневолі, одним оком і в гостях. Але як уникнути десятків, якщо не сотень, кіномоделей світу, де громадянин США - це як громадянин давнього Риму, за життя одного американця дають життя десятків європейців і мовчу скількох азіатів чи африканців, де все завжди закінчується добре, перемогли сильні, але справедливі, чесні, гарні й білозубі, а отже, безумовно, наші. Навіть якщо їхні супротивники - ближчі до нас географічно й історично росіяни, тобто радянські люди (Голлівуд не сильно занурювався в деталі).

До чого тут Тарас Бульба? Голлівуд звернувся і до цієї теми. У 1960-х роках на екрани вийшов однойменний фільм про те, як козаки борються із поляками, а між битвами кохаються, загорнуті в шкури, з красунями під балалаєчні звуки козацької пісні «Калінка-малінка». А тепер до цієї теми звернувся російський-український режисер Бортко, якому, як і Гоголю, не здалося особливою проблемою додати пару разів - раз люди просять - щось за російського царя в уста героїв тих часів, коли ще й Росія не називалася Росією. Чому ж Гоголю можна, а Бортку не можна? Бо Гоголь підцензурний геній? А Бортко хто?

Україна зате спромоглася на бурю негативних рецензій щодо російського «Тараса Бульби». Мовляв, він - імперська пропаганда. Бо ж Москва повинна знімати українське поетичне кіно за немалі нафтодолари.

Я вирішила порівняти російську кіноверсію з українською, насмажила поп­корну, сіла біля телевізора... це, звичайно, все брехня. Попкорну я не їм. І української кіноверсії Тараса Бульби не існує. І доводиться українцям завчати свій образ народного бунту із бортківського Тараса Бульби, свій історичний наратив із пушкінської «Полтави», козака малювати в уяві з росіянина Домогарова в фільмі польського єврея Гофмана за романом польського поляка Сенкевича. Як я колись, щойно приїхавши в Лондон, імпровізувала українську вечерю із польського пива, німецьких сосисок і шведського оселедця.

До чого тут Тарас Шевченко?Бо він знову виявився правий. «Колись будем // І по-своєму глаголать, // Як німець покаже // Та до того й історію // Нашу нам розкаже. // Отоді ми заходимось!..»

А поки що залишається послуговуватися шматками відредагованої не нами ідентичності з чужих екранізацій.

Фото: http://botinok.co.il/taxonomy/term/22129

Світлана Пиркало, «Главред»