Телеглядачам Леся Сакада-Островська впадала в очі передусім своїм нетривіальним підходом до створення сюжетів, вибором тем і готовністю засукати рукава й зануритися в архіви. Минулого року журналістка навіть отримала премію «Телетріумф» у номінації «Відроджена історія» за цикл сюжетів про українські реліквії, віднайдені в Швеції.

Сьогодні після чергової хвилі скорочення старої «плюсівської» гвардії Леся Сакада-Островська належить сама собі. Дізнавшися про те, що зараз вона працює над документальним фільмом про Казимира Малевича, «День» запросив Лесю на каву, аби детальніше розпитати про кіно і поговорити про інші задуми журналістки.

 

— Так. Почесна пропозиція бути автором цього фільму надійшла мені від Ольги Захарової (колишній арт-директор «1+1». — Ред.). Для Ольги, знаного відеодизайнера, принципи Малевича — дуже актуальні зараз. Окрім того, що він суперсучасний, він ще й народився у Києві. А минулого року на Сотбіс він встановив світовий рекорд, який, я думаю, вже ніхто не поб’є через кризу. Його супрематична композиція була продана за більше ніж 60 мільйонів доларів.

 

Олександр Роднянський, спасибі йому велике, дає гроші на це кіно. Наші амбіції полягають у тому, щоб це кіно було настільки красивим і цікавим, щоб його можно було продати й у Францію, й у Японію. Для мене дуже важливо, щоб у фільмі прозвучали українські настрої — те, що в Києві, такому красивому місті, де стільки золотих маківок церков і соборів, народився Малевич, який бував і в українських селах, бачив, як там розмальовують печі, як українці одягаються у вишиванки. Це така красива, казкова, яскрава країна, яка однозначно вплинула на його естетику. Ми співпрацюємо з професором-мистецтвознавцем Дмитром Горбачовим, основним дослідником творчості Малевича.

 

У фільмі ми спробуємо вивести формулу геніальності. Досліджуватимемо феномен його народження (у родині польської шляхти з гербом). Будемо досліджувати художника навіть через планети: можливо, зірки якось вплинули на його генія; через його оточення, яке, можливо, спричинило те, що він почав мислити саме так; через його біди — подружнє життя, знущання системи.

 

 

— Так. Ми кажемо, що Малевич — наш, поляки — що їхній, росіяни вважають його своїм. Але ніхто не спростовуватиме той факт, що українське життя вплинуло на його творчість. Якщо почитати його листи, там є багато українських слів, хоча писав він російською. А основна його робота називається «Бог не скинут». «Скидати» — це ж українське слово. Мислення у нього було таке.

 

 

— Насправді уся заковика в Лесі Сакаді-Островській. Я не є сценаристом. І цю кризу я хочу використати, щоб стати фаховим сценаристом. Я буду дуже просити про допомогу Олеся Ульяненка, який робив сценарій «Украденого щастя» для Андрія Дончика. І як тільки напишу сценарій, кіно одразу запустимо.

 

 

— Я дуже хочу бути сценаристом. Це я для себе вже вирішила. Мені здається, я можу цьому світу сказати багато такого, чого не можуть сказати інші. Можливо, це нахабство з мого боку, а, можливо, — оригінальне бачення. А який жанр найдоступніший? Кіно. Причому не тільки документальне. Саме масова культура: щоб люди заходили в кінотеатр — і виходили натхненними та просвітленими.

 

 

— А тут нам допоможе криза. Люди дуже зміняться. Раніше вони жили доларами, матерією, заробітками, валютними рахунками, споживацькими агресивними ідеями — а зараз це від нас забирають. Нам говорять: не туди йшли, панове! Люди почнуть шукати відповіді: а як же жити, якщо не долар? І всі почнуть розуміти, що потрібно щось зовсім інакше, що можна віднайти в своїх душах, у чомусь світлому.

 

Можливо, хтось згадає, що в нашій країні є люди, які ніколи не потрапляли на екран — Ліна Костенко, Євген Сверстюк. Політиків усі знають, а справжніх духовних лідерів — ні. І тут з’явиться наше кіно. Я сподіваюся, воно буде настільки красиве, що його навіть «1+1» покаже.

 

Мене дуже здивував Дмитро Горбачов, коли розповів, що до нього приїжджали японські колеги спеціально для того, щоб зібрати матеріал про Малевича для центральної японської газети. Тому що це планетарна особистість, народжена у Києві. А в нас, мабуть, і не кожен знає, хто такий Малевич. І це нормальне телебачення? Воно примітивне. А має бути іншим.

 

 

— Селянська Україна у нас випнута. Я розумію, що шляхта у нас була роздерта між кількома імперіями, але ж вона була. Дорогою до Житомира мені розповідав Євген Чернецький (історик. — Ред.), що тут ось, за 70 кілометрів від Києва, жив рід Дубинських. Їм привілеї надав польський король. І вони були дуже потужні. І раптом я дивлюся на Україну зовсім з іншої точки зору: у нас же були герби, шляхетні люди, які любили цю землю. Треба випинати це! Ми тоді інакше почуватимемося.

 

 

— Мені не дали зробити цей серіал. Я написала листа своїй начальниці Наталці Катеринчук (очолює інформаційну службу «1+1». — Ред.). І вказала там прізвища: Достоєвський (який, виявляється, родом із Вінниччини), Бердяєв, Чайковський, Паустовський... Там було безліч прізвищ російських «ікон» українського походження. Тут немає ніякого протиставлення, це просто данина правді: якщо з точки зору коріння подивитися на діячів російської культури, то серед них виявиться безліч українців. Ця земля така родюча! Як про це не говорити? І раптом Наталка не затверджує цю тему. Але я впевнена, що повернуся до неї.

 

— У наших із Євгеном Чернецьким планах — заснувати на наукових засадах товариство «Київське шляхетне коло». Ми маємо пропагувати ідею вивчення свого коріння. Причому неважливо, селянські ці корені чи короновані. Культура сім’ї починається із вивчення предків.

 

 

— Ми повинні видавати книжки про генеалогію на наукових засадах. Це не має бути така ганебна театральщина, пов’язана з усіма цими псевдошляхетськими рухами, які заполонили Україну, коли багатії хочуть бути особливими і починають купувати герби. Наше товариство має цьому покласти край, щоб ці багатії бачили в нас здорову альтернативу і йшли зі своїми грошима до нас. Далі — культивування захисту вікових дерев в Україні. Оскільки генеалогія — це родинне древо, то символічно: якщо ти поважаєш своє родинне дерево, то ти маєш поважати і столітні вікові дерева. Ще дуже важливі символи.

 

У нас у кожному селі-містечку є пам’ятники Леніну. А в Острозі — розкішні князі Острозькі. Так повинно бути всюди: приїжджаєш у маленьке містечко, а там — пам’ятник народженій тут особливій людині. Щоб кожне містечко і село хизувалося народженими в них геніями. Такі у нас грандіозні плани.

 

 

— Я насправді зраділа, коли мене звільнили, тому що зрозуміла, що якийсь етап у моєму житті відпав і починається щось нове. Після цього мені подзвонив Олександр Ткаченко (генеральний директор «1+1». — Ред.) і запропонував робити документальне кіно. Фактично — розширений ТСН. Мені це не цікаво. Натомість я йому запропонувала інше. Зараз країна психологічно скочується в дефолт. Я сказала Ткаченку: давайте, якщо ми любимо свою країну, знімемо антикризові ролики. Тобто своєрідні підказки, як діяти: не чекайте, панове, допомоги ні від Президента, ні від прем’єра, ні від держави — розраховуйте тільки на себе.

 

Я йому одразу настрочила ці ролики, він зацікавився. Але бренд-менеджер каналу сказала: давайте краще зробимо це в дусі «все будет хорошо». Але це не ті слова, які треба говорити людині, коли їй погано. Треба говорити: так, зараз погано, але давай подумаємо, що в тебе є ділянка землі і на цій землі ти можеш виростити картоплю. Один із роликів, приміром, був таким: баба Параска в такому-то селі на Полтавщині згадала, що у неї є далекі родичі в місті, які колись — великі пани — відмовилися від землі. І от баба Параска побігла на край села до баби Явдохи запитати, де ж ті родичі. Наступний кадр: і тепер баба Параска разом із дітьми мегаполісу стоїть на городі і збирає картоплю. На борщ буде! Борщ — у кожну хату!

 

Чомусь бренд-менеджер каналу вирішив, що це страшилки. А я вважаю, що це підказки. Я так засмутилася, що хтось знову заважає хорошій ідеї з’явитися на екрані! Робити канал «1+1» розважальним у таких умовах — це таке самодурство! Ще одна ідея: має бути програма, де в прямому ефірі сидить ведучий, психолог, зірка (та, яка викликає довіру, причому робити вона це має безкоштовно). І люди, що потребують психологічної допомоги, телефонують у студію на безкоштовну лінію. Але реакція в людей на екрані повинна бути всерйоз хорошою, вони мають давати людські життєві поради. За великим рахунком, зараз багато хто на межі виживання, ми маємо думати одне про одного, про тих, кому ще гірше.

 

Телебачення — це плацдарм. Якщо там з’являтимуться хороші, життєствердні ідеї, жоден політик так не змінить країну, як телебачення. Бо це ж засіб масової інформації. Яку інформацію ти туди спрямовуватимеш, так люди й житимуть: чи чужим життям із серіалів, чи собою, прагнучи до прекрасного.

 

 

— Мені кажуть, що я занадто часто вживаю слово «шляхетний», але ж воно так пасує Україні! Вона така благородна, не скиглить. Я не хочу, щоб українці скиглили, шукали собі ворогів. Я хочу, щоб ми ніколи ні на кого не ображалися, щоб ми шляхетно йшли до процвітання. І щоб процвітання України було побудоване не на матеріальних цінностях, а на духовних. І тоді жодна криза в світі цього не забере. Те багатство, яке побудоване на духовних цінностях, є вічним. Воно нікуди не подінеться.

 

 

Маша Томак, «День»