На думку Атіса, визнання Голодомору геноцидом важливе не тільки для Європи, а й для всього світу.

 

 

— Моя журналістика почалася в 1991 році з роботи у відділі зарубіжних новин провідної газети Diena. Тоді відбулася моя перша поїздка — до Грузії, де обрали Звіада Гамсахурдію. Це була перша, і, певною мірою, випадкова поїздка. Тоді я зрозумів, наскільки важливо часто бувати в тих країнах, про які пишеш. Саме з цього все й почалося. Зараз у мене за плечима вже багато що: Чечня, Ірак, Афганістан, Середня Азія, Балкани...

 

— Історична.

 

 

— Я думаю, зараз по пресі може сильно вдарити економічна криза. По газетах вона вже вдарила. А внаслідок інтернетизації молоде покоління вже не бажає отримувати інформацію в паперовому вигляді. І Diena цього року відійшла від свого дуже респектабельного формату та зменшилась. Набагато менше зустрічається хороших матеріалів, і вони коротші. А я переконаний, якщо хочеш зробити серйозний матеріал, наприклад, написати щось про Голодомор в Україні, то зробити це якісно в трьох тисячах знаків проблематично. Інтернет, звичайно, дає інші можливості.

 

Крім того, я нещодавно читав про те, як у світі відбувається відбір новин. Це має значення: подія сталася в такій країні, як Грузія чи в такій, як Англія.

Беззаперечно можна сказати, що рівень журналістики сильно знизився в Росії у зв’язку з тим, що журналісти не можуть бути об’єктивними, працювати належним чином.

 

Якщо раніше я поважав канал «НТВ», то з певного часу я побачив, що мій колега повністю може нехтувати історичними фактами, називаючи Калінінградську область істинними російськими землями. В Росії ми не бачимо вільної та нормальної мас-медіа. Крім, напевно, маленьких газет, таких, як «Незалежна», де працювала Анна Політковська. Підневільні мас-медіа впливають не тільки на населення Росії, а й на всі території, де їх розповсюджують. Це дуже погана справа.

 

— Перетинався, але знайомий не був.

 

 

— В Росії немає вільних судів. У це я не вірю.

 

 

— Ні, в мене немає таких знайомих.

 

 

— На це запитання дуже складно відповісти. Я сподіваюся, відповідь є у людей, що перебувають у тій структурі Латвії, яка у вас називається Радою з національної безпеки.

Ніхто не скасовував п’ятий параграф: напад на одну країну НАТО означає напад на всі країни НАТО. Інша сторона, в якій я не настільки впевнений — це те, наскільки ми можемо розраховувати самі на себе. Це має першочергове значення. Мені самому було б цікаво знати, наскільки ми готові, але поки я не зустрічався з такими інформованими військовими. Зате я бачив те, що відбувалося в Грузії. Я пересвідчився в тому, що було б набагато краще, якби уряд і збройні сили Грузії були готові до такого повороту. Вони повинні прораховувати різноманітні варіанти. Вони не були готові.

 

 

— Зараз можна було б піти за багатьма й кидати каміння в Саакашвілі. Мені б не хотілося цього робити. Але навіть такий, на мій погляд, обережний грузинський політик як Ніно Бурджанадзе говорить про те, що рано чи пізно ця провокація була неминуча. Я також дотримуюся думки, що це мало статися.

 

Що стосується реакції Заходу, то мені також здається, що вона була дуже слабкою. Я принаймні чекав на більше.

 

Зараз є побоювання розвитку в Росії настроїв реабілітації режиму Сталіна. І з цим росте нове покоління 20-річних росіян. Чи не виллється це в щось небезпечне, важко сказати.

Якщо говорять конкретно про серпень, то час було вибрано дуже розумно. 8 серпня — день відкриття Олімпіади. Для політиків — це час відпусток. У штабі НАТО в Брюсселі перебував лише амбасадор НАТО від Словаччини. Вмить зібрати когось, щоб якось реагувати було просто нереально.

 

 

— Я гадаю, це небажання облаштувати Росію, розвивати технології. Там стільки території, з якою можна було б працювати. У Середній Азії є невдоволення щодо Росії. Хоча вони вважаються союзниками, насправді з боку Таджикистану існує велика неприязнь за поблажливе ставлення до них Росії. Це ж саме ми спостерігаємо в Грузії, Україні, Польщі. Це — несучасна політика. Те, що ми бачили в Грузії, — це політика XIX століття. Я згодний із тими, хто говорить, що це не на користь громадянам Росії, адже основна частина країни живе в бідності.

 

 

— Однією з причин такої влади може бути та економічна криза в Росії кінця 90-х, яка дала можливість критикувати відносних демократів. Це дозволило прийти до влади тим, хто керує державою зараз. Це так. Але я не хочу говорити про те, що це наперед визначене якимись надзаконами історії та природи. Це залежить від обставин.

 

 

— Скоріше потрібно думати про те, які для цього є передумови. У зв’язку з економічною кризою очікуються протести в Росії. Хоча, починаючи з 1991 року на демонстрації в Москві виходило не більше тисячі-двох людей. Для Росії це дуже мало.

Мене дуже непокоїть те, що сьогодні в російських художніх фільмах, у серіалах монструозний режим Сталіна показується хорошим. Я більш песимістичний щодо змін у Росії в найближчі роки. Добре було б, якби я помилявся.

 

— З приводу люстрації в Латвії: на мою думку, все пішло в правильному напрямку. У нас не було «полювання на відьом». З іншого боку, є досить великий шар політиків, які вийшли з тих часів. Сподіваюся, що з приходом іншого покоління щось зміниться.

 

 

— Так само, як і в Україні, народ Латвії втратив віру в ту сотню представників влади (яких у вас 450). Там ми також бачимо неспроможність думати про майбутнє, про державу. Мені здається, що з приходом іншого покоління все зміниться.

 

Але щодо історичного минулого великих дискусій не було. Було віддано данину пам’яті національним партизанам, які як УПА чинили опір радянському режимові, мас-медіа та історики включилися до роботи з відкриття закритих за радянських часів сторінок історії. Дуже багато хто на це звертав увагу. Звичайно, є багато питань, в яких ще потрібно розібратися, піти від міфів, які є в кожного народу, якісь історичні факти потрібно переоцінити.

 

 

— Європа і світ могли зажити абсолютно по-іншому, якби було дано відповідну оцінку радянському режимові, сталінським злочинам, якби Голодомор було визнано геноцидом у світовому масштабі. Поки що цього не відбувається, що заважає нам іти далі. Говорити про Голодомор потрібно, тому що ця тема була закритою скрізь до 1991 року. Принаймні, в колишньому Союзі.

 

Хотів би додати з приводу кризи: за цих умов наш уряд дійшов поспішного висновку, що потрібно підвищити ПДВ для преси та книговидання в 4 рази. Окрім того, що це завдасть великого удару, виникає таке запитання: чи немає бажання у керівної еліти вплинути на свободу слова?

 

 

— Влада мало реагує. У нас є проблеми з мораллю серед політиків. Вони досить часто роблять речі, за які в нормальному світі, наприклад, міністр повинен був би подати у відставку. А в нас ніяких відставок не було і немає. Таким чином деградує і населення. І що я можу чекати від нового покоління? Вони ж також вчаться в попереднього. Ось такий приклад: у нас міністр закордонних справ якимось хитрим чином може незаконно мати приватний будинок у заповідній зоні, за 300 метрів від моря. І це — міністр!

 

 

— Таким ток-шоу є де розвинутися в Україні, яка за європейськими і світовими мірками — доволі велика держава, тут можуть існувати телеканали з великими грошима. Ця арена і сприяє розвитку таких ток-шоу. У Латвії серйозне ток-шоу є на суспільному каналі.

 

У нас є ще два основних канали. Один з них — це цілком приватне «Латвійське незалежне телебачення», на якому є місце для дешевих фільмів і розваг, у тому числі й шоу «Співай із зіркою», «Танцюй з зіркою» і так далі. На жаль, власник каналу зі свого боку не відчуває зобов’язань робити щось для підвищення рівня суспільства.

 

 

— З альтернативою зараз також є великі проблеми. Правляча коаліція, очевидно, хоче взяти під свій контроль громадське телебачення і звільнити канал від суспільно-культурно-освітніх передач. Вони висувають тезу про те, що канал має заробляти гроші, показуючи фільми про Бетмена. Таке нерозумне висловлювання зміг собі дозволити генеральний директор громадського телебачення. Освічена ж частина суспільства наполягає на тому, що громадське телебачення не має конкурувати з комерційним. У нього інші цілі та завдання.

 

Звідки дме вітер важко сказати, але дуже можливо, що комусь не подобається, що поступово суспільство, і в тому числі професійне громадське телебачення, стає більш розкріпаченим і вільним. Якщо ми 45 років були в радянській окупації, то маємо 45 років прожити, розвиваючись, щоб позбутися цього, стати дійсно якимись іншими. Я раніше був дуже наївний, гадаючи 1991 року, що ми раніше від цього звільнимося.

 

 

— Я дуже тішусь, що країни Балтії, так само як і Польща, і США, були серед тих, хто голосував за те, щоб ПДЧ було надано Україні й Грузії. Проте восени я не чекаю жодного позитивного просування. Ректор Києво-Могилянської академії Сергій Квіт нещодавно сказав мені, що навіть США не зробить для цього більше, ніж самі українці.

 

 

— У нас із цим було легше, тому що ми чудово розуміли, що вступ до НАТО — це порятунок від Росії. Треба називати речі своїми іменами. Поляки бачать в НАТО це саме, також як і Україна та Грузія.

 

 

— Я почну з поганих прикладів. Безумовно, напевно, найяскравіший поганий приклад — це колишній канцлер Німеччини Герхард Шредер. Я бачу серед таких політиків і італійського лідера Берлусконі. У Західній Європі зараз обрано вельми прагматичну політику. Багато речей там не розуміють, наприклад, наскільки важливий культурний простір Європи, що він не закінчується на східному кордоні. Там недостатньо розуміють і якісь геополітичні речі, зовсім не усвідомлюють, яким був радянський режим. До активних лідерів зараз можна зарахувати екс-прем’єр-міністра Швеції Карла Більда, естонського президента Тоомаса Хендріка Ільвеса, литовського президента Валдаса Адамкуса, який активно працює з Україною.

 

 

— Дуже важко бачити себе політичною нацією, коли велика частина населення ідентифікує себе невідомо з ким. Мені важко зрозуміти, з чим себе ідентифікує російськомовна частина населення. З колишнім Союзом, якоюсь надією на відновлення імперії? Після того як ми приєдналися до Шенгенської зони, можна сісти в машину в Ризі та без паспорта доїхати до Португалії і назад. Це стосується й негромадян Латвії. Для них також не треба отримувати візу для поїздки в Росію. Вони живуть в якихось дійсно тепличних умовах, коли їм надано все, а жодної відповідальності за ту територію, де вони мешкають, вони не несуть.

 

Я не знаю, чому в Україні хтось не вчить українську мову. Я не знаю, як можна жити тут і взагалі зрозуміти, що це за країна, якщо не вміти читати українською мовою. Це стосується і Латвії. Без цього повноцінним життям жити не можна.

 

 

— Наведу такий цікавий приклад: починаючи з 90-х років я досить часто прилітав, і завжди це було пов’язано з досить неприємними процедурами в аеропорту «Бориспіль». Але в очікуванні виборів 2004-го року після прильоту, коли я проходив огляд, українська працівниця митниці мені посміхнулася. І коли я спитав, що буде на виборах, вона відповіла, що все буде нормально. Тоді це мене дуже здивувало, як і те, що відбувалося далі — помаранчева революція.

 

В Україні сталися зміни, але вони могли бути великими в багатьох планах. Можна говорити, що ми були дуже наївні й даремно вірили у великі зміни, але я не думаю, що події кінця 2004-го року насправді були великим поворотом. Зміни є і напрям правильний, але десь, як говорить ваш головний редактор Лариса Івшина, ви справді ходите по колу.