У «найпристраснішій» за подачею програмі сучасного російського телебачення «Судіть самі» з ведучим Максимом Шевченком (от вам і іронія долі) також взяли участь відомі українському глядачеві депутат Держдуми Сергій Марков, постійний представник Росії при НАТО Дмитро Рогозін.

 

Про температуру дискусії можна здогадатися, навіть не бачивши ефіру безпосередньо. Народний депутат України Ірина Геращенко, що в «Судіть самі» була найпалкішим адвокатом позиції України щодо Голодомору, поділилася з «Днем» своїми враженнями від програми. І оскільки «Судіть самі» виходить не тільки в прямому ефірі, а й у запису, ми мали можливість пересвідчитися, що деякі слова пані Ірини канал ГРТ вирізав. Зміст цих слів свідчить про те, якої правди Кремль боїться найбільше.

 

— Я кілька разів діставала пропозицію від цієї програми, але знаючи її специфічний характер... Утім, коли я почула, що програма стосуватиметься Голодомору, я зрозуміла, що це дуже потрібна історія для нас, навіть в умовах нерівних позицій і навіть в умовах того, що в прямому ефірі ця програма іде тільки на східну частину Росії, а потім вона іде в запису, і, звичайно, піддається певним вирізкам.

 

Мені було цікаво, які мої фрази не потраплять до ефіру. Це були дві принципові фрази. Перша: Православна Церква Московського патріархату визнала Голодомор геноцидом, і саме Володимир Сабодан відкривав і освячував пам’ятник жертвам Голодомору. І ми, якщо ми є вірними дітьми Православної Церкви, також мусимо це підтримати. Це та позиція, яка є для Росії дуже болючою, я так розумію.

 

І друга фраза: коли Марков знову намагався завестися на тему історії України, що ми начебто визнаємо героями тих, хто був причетний до фашистських режимів, я сказала про те, що це неправда і немає жодного свідчення про те, що УПА або Шухевич співпрацювали з тими злочинцями. Натомість у той час, як по Європі вже димилися крематорії, коли в Польщі вже працював Освенцим, сталінський режим напряму контактував із гітлерівським режимом, згадайте хоча б пакт Молотова-Ріббентропа. Ця фраза також не потрапила до ефіру.

 

Під час ефіру я намагалася донести кілька думок до російської аудиторії. Перша: на сьогодні є дуже важливим, що українська влада порушує питання вивчення української історії. Друга: Росія сьогодні живе міфом, який надзвичайно ретельно вбивається в голови росіян і медіа, і владою, що начебто українці і Україна звинувачують росіян у Голодоморі. Це неправда, і тому я кілька разів повторювала один і той самий меседж, що жодним словом і жодною дією ані українська влада, ані український Президент в першу чергу, ані українці не звинувачують росіян і Росію в злочинах Голодомору. Ми говоримо про те, що це була не смерть від голоду, а вбивство голодом.

 

А вбивці всім відомі — це сталінський режим. І ми закликаємо всіх пом’янути жертв Голодомору, об’єднатися навколо цієї трагедії, щоб вона ніколи не повторилася, вшанувати пам’ять і засудити сталінський режим і кожного представника тієї влади, яка вбивала мільйони українців. Так само ми в цей день згадували мільйони загиблих від Голодомору на Поволжі, в Казахстані та інших регіонах.

 

Що мене вразило — це те, що знову й знову, коли українські політики з’являються «назовні», вони не говорять в один голос. Це наша внутрішня проблема, це наша внутрішня українська травма, яку ми разом мусимо подолати. Певні політики повинні духовно дорости до вшанування своєї історії. Але це не треба виносити назовні, нам треба навчитися поважати свою країну й розуміти, що кожен такий крок, в першу чергу, б’є по самій Україні.

 

Я відчула дуже велику різницю між російською і українськими аудиторіями, перед якими я часто виступаю в дискусійних програмах. Українські аудиторії дуже контроверсійні, в них відчувається атмосфера. Коли тебе та твоїх опонентів слухає громада, вона розуміється на темі, про яку йдеться. Програма Максима Шевченка почалася ось із якого вступного слова: мовляв, сьогодні ми говоритимемо на страшну тему, тему Великого Голоду, тему, про яку ми так мало знаємо, бо не збереглися документи щодо цієї теми, не зберіглася історія, не збереглися свідчення.

 

І тому свій виступ я почала з того, що сьогодні українська і російська аудиторії відрізняються тим, що ми знаємо цю тему. Бо відкриті архіви, сьогодні в Україні вже є багато свідчень, зібраних серед жертв Голодомору, сьогодні кожна родина намагається дізнатися якомога більше від своїх рідних, як вони пережили цей голод. І це є велика заслуга як українського Президента, який на новий інформаційний рівень підняв цю тему, так і медіа, в тому числі газети «День».

 

В діалозі з Росією на тему Голодомору дуже важливо не шукати винних, розуміючи, що ця тема дуже заполітизована в самій Росії, а намагатися донести ідею, що ми не звинувачуємо росіян в цьому злочині, а говоримо про сталінський режим. Я відчула, що в сучасній Україні і в сучасній Росії абсолютно різне ставлення до сталінського режиму. У нас переважна більшість суспільства визнає, що то був режим тоталітарний, режим-убивця. А от сучасна Росія, як мені здається, ідеалізує жорстку руку і на найвищому рівні її виправдовує.

 

ули такі моменти, коли ми розмовляли, як «глухий» із «німим». Тому що головна теза, яку намагалися донести російські політики — це те, що українська влада і українці звинувачують росіян, і що то був голод, а не Голодомор.

 

Але я щаслива від того, що двічі аудиторія аплодувала, коли я говорила про те, що питання віри, життя і смерті, питання релігії, мови є надзвичайно делікатними і до них потрібно так само делікатно ставитися, не спекулювати на них і не робити політику. І друге: що ми всі повинні сьогодні пам’ятати тих жертв, в тому числі й російську інтелігенцію, яка загинула за якоюсь сатанинською логікою.