Для всіх аксіомою за майже сімнадцять років існування незалежної України-держави є те, що досі в країні не сформовано вітчизняного інформаційного простору, визначальною складовою якого є телевізійний. Це державницьке завдання мало би бути пріоритетним як для всіх гілок влади – Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів, так і для громадських організацій. Ось чому Спілка кабельного телебачення України також має повне право публічно висловитися на цю важливу і болючу тему. Більше того: ми можемо говорити про це і професійно, і об’єктивно, оскільки не є заангажованими ніким, крім українського телеглядача, окрім своїх абонентів, котрих понад три мільйони.  

 

Донедавна Спілка кабельного телебачення мала надію, що дворічне обговорення в суспільстві багатьох недоліків Закону «Про телебачення і радіомовлення» завершиться прийняттям його нової редакції, однак цього не сталося: вже оголошено, що друга сесія шостого скликання Верховної Ради не має таких планів. Дуже шкода, адже сьогоднішній жалюгідний стан українського телеефіру має кілька очевидних причин, про які часто сором’язливо мовчать ті, хто повинен би їх усувати-вирішувати. І перша причина – законодавча. Лише дуже лінивий телекритик не зазначав недоліків поспішно прийнятих минулим складом Верховної Ради на початку 2006 року змін до Закону «Про телебачення і радіомовлення». Укази Президента України від 6 червня і 5 липня 2006 року «Про Національну комісію з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі» і « Про склад Національної комісії з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі» давали надію, що авторитетні і компетентні фахівці зініціюють на практиці вдосконалення законодавчої бази і запропонують свої поправки на розгляд Верховної Ради. Однак цього не сталося і про півторарічну діяльність комісії суспільству досі нічого невідомо.  

 

Відтак, пам’ятаючи правило, що ліпше виконувати поганий закон, аніж не дотримуватися ніякого, погляди усіх зацікавлених учасників телевізійного ринку були звернені до Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. Бо якщо – відповідно до Закону (цитуємо) – «Верховна Рада України визначає державну політику щодо телебачення і радіомовлення, законодавчі основи її реалізації, гарантії соціального і правового захисту працівників цієї сфери», а «Кабінет Міністрів України забезпечує реалізацію державної політики щодо телебачення і радіомовлення, координує діяльність міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади у цій сфері», то «Єдиним органом державного регулювання діяльності у сфері телебачення і радіомовлення незалежно від способу розповсюдження телерадіопрограм і передач є Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення (далі – Національна рада) – спеціальний конституційний, постійно діючий позавідомчий державний орган».  

 

Не будемо зараз повторювати, що Нацрада згідно зі змінами 2006 року до Закону «Про телебачення і радіомовлення» одержала аж надповноваження (окремі з яких є доволі сумнівними з точки зору європейської практики), заслонивши собою і Верховну Раду, і Кабмін. Спробуємо визначити реальні наслідки застосування таких щедрих повноважень. Офіційного звіту Нацради про свою роботу у 2007 році для цього є очевидно замало – занадто він скромний. Однак опосередковано неважко оцінити цю діяльність навіть пересічному глядачеві, котрий вмикає щовечора телевізор. І як би не шукав він, перемикаючи телеканали, котрі одержали ліцензії від Нацради, все ж не знайде підтвердження головних законних постулатів, контроль за дотриманням яких покладено на Національну раду (знову цитуємо статті вищезгаданого Закону): «У загальному обсязі мовлення кожної телерадіоорганізації не менше 50 відсотків має становити національний аудіовізуальний продукт або музичні твори українських авторів чи виконавців», «Телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою», «Якщо мова оригіналу (або дублювання) фільму та/чи іншої програми (передачі) не є українською, такі фільми та/чи програми (передачі) транслюються за умови звукового дублювання їх державною мовою», «Мовлення на певні регіони може здійснюватися також мовою національних меншин, що компактно проживають на даній території». Усе це паперові, чи то пак – ефірні декларації. Та чи не найбільше обурить глядача недотримання рекламних квот у телеефірі, бо виходить, що не тільки глумляться над ним, але й ще при цьому добре заробляють на ньому. Адже рекламний бюджет телебачення України у 2007 році склав 450 млн. доларів. Тоді як – для порівняння – дохід кабельних операторів є близько 180 млн. доларів. Аналітики стверджують що на 2008 рік рекламний бюджет має складати 600-620 млн. доларів.

 

Пояснимо ці цифри для всіх: п’ять рекламних агентств, що обслуговують провідні телеканали України, одержали (читайте – переказали в офшорні зони) у 2,5 раза більше коштів, ніж їх заробили 500 (!) вітчизняних кабельних операторів, які будують і підтримують в експлуатації кабельні мережі, даючи роботу і зарплату обслуговуючому персоналу з кількох десятків тисяч осіб. Таким чином рекламісти, більшість яких є рідними або двоюрідними дочірніми структурами телеканалів, маніпулюючи законодавством і за потужної підтримки Нацради з питань телебачення і радіомовлення, фактично змусили кабельних операторів безоплатно працювати на себе. Адже обов’язкове ліцензування кабельників у ролі провайдерів і запровадження обов’язкової універсальної послуги (читайте – примусове включення ефірних телеканалів у основний пакет програм кабельних мереж у певному, визначеному Нацрадою (!) порядку) дало телеканалам-«пільговикам» надприбутки, а кабельників призвело до втрат. Через таку безальтернативну програмну політику «універсального лобізму» на «головних кнопках телевізора» кабельна галузь втратила позиції у конкурентній боротьбі з прямим супутниковим прийомом. Це спричинило недофінансування галузі і підвищення абонентної плати.

 

Таке «державне регулювання» межує з відвертим лобіюванням інтересів одних ефірних телеканалів, «білих», перед іншими – «чорними». Парадоксально, але доходить до того, що голова Нацради з питань телебачення і радіомовлення Віталій Шевченко публічно заявляє, що навіть не знає імен справжніх власників телеканалу, наприклад, «Інтера», до чого його прямо зобов’язує Закон, і програми якого він особисто як голова Нацради вніс в універсальну послугу. А Закон – пан Шевченко мусить про це знати – вимагає: «Для забезпечення дотримання визначених законодавством антимонопольних обмежень та обмежень стосовно частки іноземних власників у статутному фонді телерадіоорганізації Національна рада має право: додатково запитати і отримати від телерадіоорганізації інформацію щодо розподілу часток статутних фондів юридичних осіб, які є її засновниками або власниками, зокрема акціонерами; запитати висновок органів Антимонопольного комітету України щодо монополізації чи суттєвого обмеження конкуренції в інформаційній сфері». Нещодавно Віталій Федорович Шевченко зізнався журналістам, що йому не подобається багато з того, що робить і показує «Інтер», мовляв, саме до цього телеканалу є найбільше претензій. Це телеглядачеві-пенсіонерові може «не подобатися» і цього досить, а голова Нацради – державний чиновник найвищого рангу – мав би повідомити про санкції, які він вжив щодо телеканалу-порушника. А їх немає. Не може, вочевидь, одна рука і пільги давати, і штрафами карати.  

 

18 грудня 2007 року Нацрада гучно заявила про те, що «етап меморандумів завершено». Мовляв, «укладені свого часу меморандуми відіграли позитивну роль у становленні вітчизняних телерадіоорганізацій, їх адаптування до нових норм чинного законодавства і Національна рада за час дії меморандумів (які відміняли Закон? – авт.) була надто терпимою, даючи змогу телерадіоорганізаціям самим покращити свою матеріально-технічну базу, договірні засади з придбання телерадіопродукту та вийти на максимальне виконання вимог законодавства у сфері електронних ЗМІ». Гучні оплески. А далі, зазначив Віталій Шевченко, „ Національна рада з 2 січня буде здійснювати повноформатні моніторинги теле- та радіоефіру, застосовуючи до порушників відповідні санкції”. Комізм такої ситуації у даті – з 2 січня. Першого січня ж бо вихідний день – і всі телеприймачі у Нацраді були вимкнені. Драматизм ситуації – у розбіжності між деклараціями і діями Нацради. Під час чату на «Главреді» 16 січня ц.р. голова Нацради щиросердно зізнався: «У новорічну ніч з роздратуванням клацав кнопкою по десятках телеканалів і бачив, що те, що пропонують – чуже. Зараз проводимо широкі моніторинги загальнодержавних телекомпаній. Будемо обговорювати результати». І далі: «Зробивши вибірковий моніторинг 8-го січня, ми надіслали приписи 8-ми загальнодержавним телекомпаніям (тим, що входять в легкої руки Нацради в універсальну послугу? – авт.). Якщо ситуація не зміниться, через тиждень призначатимемо перевірки з дисциплінарними наслідками». Досі – ні перевірок, ні наслідків? Бо ж хіба можна спиляти гілку, на якій сидиш? Навіть якщо вона з ефіру.  

 

Наважимося передбачити, що всі ці дії й надалі будуть зведені лише до патріотичних за формою і ринкових за змістом навколополітичних балачок. На жаль, в українському телефірі поки що діє тільки одне старе правило: хто платить, той і музику замовляє. Тому й не дивно, що навіть державну програму впровадження цифорового мовлення Нацрада готова віддати майже одноосібно в руки ...телеканалу «Інтер», навіть не знаючи – насправді чи вдавано – про його справжніх власників. 

 

Цей відкритий лист може стати, як мовиться, енним за ліком, адресованим, як і його попередники у 2006-2007 роках у найвищі органи української влади, однак головна проблема, порушувана нами у всіх цих зверненнях-клопотаннях, досі ніяк не вирішується. Тому ми змушені називати її своїми словами, без звичних для чиновників евфемізмів і езопової мови. Просто ось так: у більшості негараздів вітчизняного телевізійного простору є конкретний винуватець – Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, котра, щоб відволікти увагу від себе, часто шукає крайнього будь-де і будь-кого, крім себе. Це може бути або Міністерство транспорту і зв’язку, або Національна комісія з регулювання зв’язку або – навіть – усі кабельні оператори України разом узяті.  

 

Глибинний мотив такої поведінки зрозумілий: Нацраді важко і невигідно визнавати вголос, що за майже 17 років державної незалежності в Україні не сформовано по-справжньому вітчизняного телепростору, що в нас є занадто мало справді вітчизняного телепродукту і нерідко грубо порушується мовна політика. Та замість того, аби спонукати телеканали виконувати українське законодавство, морально і матеріально заохочувати телепродуцентів до поліпшення якості телевиробництва, Нацрада вирішила піти буцімто легшим шляхом: відрегулювати наявні проблеми на рівні, так би мовити, телевізора, примушуючи, зокрема, операторів кабельного телебачення формувати свої пакети абонентських послуг вибірково: централізовано і монопольно за вказівкою з Києва. І як би кабельні оператори це не робили, на які кнопки телевізора вони б примусово не перекидали комерційні телеканали, яким симпатизує Нацрада, все одно кабельних операторів, врешті-решт, ще й роблять винними за зміст того, що ці телеканали ретранслюють. Доходить до історичного абсурду: коли карають листоношу, що приносить погану звістку, а не того, хто її сотворив, описав чи відправив.  

 

Тож саме кабельні оператори винні в тому, що левова частка рекламних коштів транснаціональних компаній, розрахованих на українську адудиторію, по ефірній дорозі до неї осідає на зарубіжних телеканалах, котрі безперешкодно і безоплатно покривають своїми сигналами всю територію України.  

 

Тож якраз кабельні оператори винні в тому, що провідні світові телеканали – інформаційні і пізнавальні – не мають україномовних версій і виходять в український ефірний простір тільки у російському перекладі. 

 

Тож насамперед кабельні оператори винні у тому, що за майже два десятки років український телевізійний і загалом увесь шоу-бізнес не спромігся створити популярні телепрограми, які б стали конкурентними різним зарубіжним пісенним, гумористичним чи розважальним телешоу.  

 

Тож тільки кабельні оператори винні у тому, що за два останніх роки Нацрада не покарала по-справжньому жоден центральний український телеканал за порушення законодавства про телебачення.    

 

При цьому страусова політика Нацради – чи то сором’язливо, чи то наївно – заплющує очі на сателітарне телебачення, з допомогою якого громадяни України можуть «через тарілки» дивитися все світове телеменю. До речі, днями перший національний оператор міжнародного цифрового супутникового телебачення VIASAT розпочне надання послуг багатоканального телебачення. Як він запевняє у прес-релізі: «Серйозною перевагою нової послуги є присутність у пакетах лише тих каналів, що транслюються російською та українською мовами, відсутність нецікавих або незрозумілих». Це Ви, пане Шевченко, підписували ліцензію на такий сміливий варіант супутникового мовлення, Вами ще не зарегламентований? А чи універсальну послугу Нацрада вже сформувала для «провайдерів» супутникового телебачення? Ну, час уже, шановні чиновники Нацради, збагнути, що з цього «шведського столу» супутникового телебачення глядачі братимуть лише смачні та їстівні страви. Тож насамперед треба вчитися самим їх готувати. І треба допомагати, в тому числі і за державні кошти, виготовляти такої якості телепродукт, котрим і свої й чужі ласуватимуть не гірш за сало.  

 

15 січня ц.р. в Українському будинку відбулася зустріч Прем'єр-міністра з громадськістю, де обговорювалась програма Кабінету Міністрів України  «Український прорив: для людей, а не політиків». Держзв'язку запросив усіх представників Асоціацій підприємств, що здійснюють свою діяльність у сфері інформатизації, взяти участь у громадському обговоренні Програми діяльності Кабінету Міністрів, в частині, що стосується питань ІКТ.

 

Представники Спілки кабельного телебачення України запропонували внести до урядової програми такі пункти:

 

- вилучення із сфери дії Закону України „Про телебачення і радіомовлення" поняття суб'єкта регулювання „провайдер програмної послуги" - як такого, що запровадив заборонене цим же законом подвійне ліцензування операторів телекомунікацій;

 

- впровадження дійового механізму державного протекціонізму щодо вітчизняних суб'єктів господарювання в галузі зв’язку та у сфері інформатизації. 

 

Успіх реалізації цих пропозицій також значною мірою залежить від роботи та позиції Нацради з питань ТБ і РМ.  

 

Після обрання нового складу Верховної Ради і Кабінету Міністрів відбувається багато інших важливих кадрових змін і зараз було б логічно легітимізувати – підтвердити або скасувати – повноваження нинішнього складу Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. Ми переконані, що і Президент, і Верховна Рада, делегуючи по чотири своїх представники до Нацради, мали б зважити на результати роботи Нацради за три останніх роки і зробити необхідні кадрові корективи. Така пропозиція, крім оціночних аспектів, зумовлена також і підвищенням ролі та значенням громадянського суспільства, яке всі ми нібито прагнемо збудувати в Україні.  

 

Відкритий лист традиційно адресують найвищим чільникам держави – і ми не виняток. Бо дуже хочемо вірити у те, що навіть якщо у сьогоднішній політичній ситуації Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко і Арсеній Яценюк не мають багато часу на перегляд телевізійних програм різних каналів, вони за такої потреби віддадуть перевагу кабельному телебаченню перед супутниковим. Бодай, щоб точно знати, що насправді діється нині в українському телевізійному просторі.  

 

За дорученням Ради директорів Спілки кабельного телебачення України

        Генеральний директор СКТУ             Юлія Молчанова