Тиждень, що минає, був важким. Навіть на тлі чотирирічного досвіду повномасштабного вторгнення стрілянина у Києві 18 квітня, внаслідок якої загинули семеро людей, приголомшила.

Схожі випадки в історії Україні можна порахувати пальцями однієї руки. На початку 2022 року нацгвардієць розстріляв у Дніпрі чотирьох військових та одну цивільну жінку, а у 2012-му крадій убив трьох охоронців торгового центру «Караван». Це, здається, все — якщо не зважати на суто кримінальні розборки та напад на коледж у тимчасово окупованій Росією Керчі у 2018 році, де студент убив 21 людину у навчальному закладі.

Цього разу в Києві без Росії теж не обійшлося, але виправдати трагедію лише впливом країни-агресорки ніяк не вийде. У дискусії, яка розпочалася після теракту, російське питання взагалі опинилося на останньому місці. Набагато більше суспільство цікавило, як стрілець, який, вочевидь, мав ментальні проблеми, пройшов численні перевірки на продовження володіння зброєю, чи дійсно патрульні, що прибули на виклик, втекли, покинувши поранену дитину, чи вони діяли за правилами, та чи потрібна українцям легалізація вогнепальної зброї, щоб мати можливість захищатися в таких випадках.

Обговорення інциденту відбувалося на різних майданчиках і у різних формах. Наприклад, їй був присвячений останній на сьогодні випуск токшоу на Суспільному «Новий відлік» із ведучими Андрієм Діхтяренком і Властою Лазур. Назагал «Новий відлік» — це токшоу здорової людини, тому можна дивитися без остраху нарватися на політичний піар, маніпуляції чи бійку гостів.

Цього разу у студію прийшли два народних депутати з комітету з питань правоохоронної діяльності Олександр Бакумов та Андрій Осадчук, колишній начальник Голосіївського управління поліції, а сьогодні військовослужбовець Денис Ярославський і радник Міністра внутрішніх справ України (2014—2021 роки) Зорян Шкіряк.

Загалом гості не мали радикально протилежних думок: усі вони наполягали, що громадяни України і так мають права на певний вид зброї для самозахисту та полювання (йдеться про довгоствольну гладкоствольну та нарізну мисливську). Але до легалізації короткоствольної вогнепальної зброї, тобто пістолетів, на їхню думку суспільство ще не доросло. Також усі визнали, що дозвільні документи (довідки від наркологів, психіатрів тощо) у нас майже відкрито продають в інтернеті й контролю за цим геть немає, через що зброя може потрапити до будь-якої неврівноваженої особи. І усі закликали не робити висновків про роботу поліції з одного конкретного випадку невідповідної поведінки патрульних.

Найбільш відверто на бік патрульних став запрошений гість — президент Талліннського клубу практичної стрільби, спеціаліст у галузі цивільної зброї Дмітрій Удрас, що наприкінці доєднався до обговорення онлайн.

— Вони зробили абсолютно правильно. Коли почалася стрілянина, поліціянти не знали ані кількості нападників — їх могла бути група, ані де вони, звідки стрілянина, які сектори обстрілу. Єдине правильне, що вони мали зробити — втекти та викликати допомогу. І вони це зробили. Вони могли залишитися, отримати свою кулю в лоба або влаштувати перестрілку, але сенсу від цього було б мало, — сказав він.

Наскільки ця думка правдива, суспільство буде з’ясовувати ще довго, зокрема й у суді. Тож точку у цій історії токшоу точно не поставило.

За півтори доби відео подивилися понад 19 тисяч глядачів.

Ще однією наскрізною темою цього тижня у ютубі став Чорнобиль, адже у неділю 26 квітня виповнюється 40 років із дня аварії на АЕС.

Вибір тематичного відео був надширокий — від передбачуваної документальної хроніки радянських часів про роботу атомної станції та спогадів очевидців вибуху до таємного життя диких тварин у Чорнобильському заповіднику, що потрапили у відеопастки науковців, і одкровень сталкерів.

На цьому тлі виділялася історія, яку на своєму каналі розповіла журналістка Марічка Падалко. Вона знайшла останню дитину, яка народилася у Чорнобилі — хлопчик з’явився на світ у ніч проти 26 квітня 1986 року. Саме по собі цікаво, але на додаток історія головного героя виявилася дивним чином пов’язана з особистою історією авторки каналу. Точніше, з її чоловіком Єгором Соболєвим.

 «Ця велика історія народилася завдяки бажанню накопати компромат на Єгора, коли він ще був у парламенті. Під час ухвалення антикорупційних законів, зокрема, про е-декларування, все минуле життя Єгора старанно вивчали тодішні керівники МВС і Генпрокуратури. Все, що вдалося знайти “викривачам”, що Єгор народився на Кубані, і в перші роки його життя йому змінили прізвище. “Він насправді не Соболєв, а Зімін!” — писали тоді ботоферми. Ми й раніше знали, що батько помер, коли Єгору не було й двох років. Його мама вдруге вийшла заміж, а вітчим офіційно всиновив Єгора і дав йому своє прізвище — Соболєв. Ми також знали, що в рідного батька був перший шлюб, у якому теж був син. Але в радянських родинах не дуже було заведено говорити про складні особисті історії», — розповіла Марічка.

Згодом родина журналістки познайомилася з першою дружиною рідного батька Єгора Соболева. З’ясувалося, що пані Галина вдруге вийшла заміж за Петра Чалого, колишнього лікаря-акушера Чорнобильської районної лікарні.

Під час звичайних родинних посиденьок він розповів, що у ніч аварії у чорнобильській лікарні народився хлопчик. Дізнавшись про це, Марічка поставила за мету з’ясувати долю цієї дитини, а за можливості відшукати її.

Зрозуміло, що історія має щасливий фінал. Але щоб не псувати Марічці інтригу, залишу його без подробиць.

Назагал герої додали нових деталей до «портрету» катастрофи. Наприклад, мати хлопця, яка є однією з головних героїнь у фільмі, згадала, що залишалася з немовлям у Чорнобилі ще аж чотири дні. А її старшу маленьку дитину бабуся без перешкод водила забрудненими вулицями. Ніяких попереджень чи засторог від влади місцеві жителі не отримували.

А ще жінка розповіла, що її покинуту домівку розграбували мародери. Отже, ще раз нагадала те, про що ми насправді знаємо, але постійно забуваємо: багато забруднених радіацією речей із зони відчуження врешті решт опинилися в інших українських містах і селах. Може, вони і зараз десь поруч.

За два дні відео подивилися понад 25,3 тисячі глядачів.

Поза межами двох головних тем ютуб цього тижня запропонував багато цікавого.

На каналі Київської школи державного управління вийшло відео зустрічі колишнього головнокомандувача ЗСУ, а сьогодні посла України у Великій Британії Валерія Залужного. У публічному просторі я Залужного давненько не бачила, а у ролі чи то лектора, чи то викладача — взагалі ніколи. Отже, уважно подивилася відео.

Спілкування відбувалося онлайн — студенти сиділи у залі, де на великому екрані показували Залужного. Спочатку питання ставила модераторка заходу, керівна партнерка Київської школи державного управління, колишня радниця Міністра внутрішніх справ Анна Міщенко, а потім долучилися студенти.

Залужний розпочав із компліментів, зокрема й самому собі.

«Хочу вам сказати великий респект, тому що ми будемо говорити зокрема й про війну, а респект полягає в тому, що про війну ми будемо говорити зі мною, з людиною, яка безпосередньо пов’язана з війною. Я не шоумен, не артист, не блогер, не журналіст, а саме людина, дотична до військової справи. Вам величезний респект, що ви взяли на себе сміливість поговорити із практикуючим, так би мовити, хірургом», — сказав він.

Майже півтори години гість говорив із неприхованим задоволенням. Щоправда, як і тональність бесіди, так і подекуди зміст відповідей нагадували легендарну програму «Казки діда Панаса». Кожне звернення студентів він зустрічав вигуками «класне» або «шикарне питання», усміхався та починав відповідь із теорії, зазвичай у фіналі так і не діставшись до суті.

Утім, деяку конкретику від ексголовкома все ж вдалося почути. Наприклад, Залужний вважає, що російському диктатору нема сенсу оголошувати мобілізацію, адже «буде більше людей — з’явиться більше дронів», що «Україна для Китая є ідеальним майданчиком, щоб продовжити експансію в Європу», а «авторитарний стиль керування Україні не підходить».

Гарний настрій покинув Залужного лише на останніх хвилинах зустрічі.

— Поставлю декілька політичних питань, які всіх цікавлять. Ви завжди можете відмовитися, але я не знаю людей, які мені відмовляють, — звернулася до гостя Анна Міщенко, що сяяла яскравіше за сонце.

Вона спитала, як співрозмовник ставиться до того, що його включають до різних політичних рейтингів, де він незмінно перемагає.

Усмішка Залужного зникла.

— Я до цього ставлюся дуже й дуже категорично. Я ніколи нікому не даю право використовувати своє прізвище. Я пропрацював там 2,5 року й бачив, як працює ця система. І я ворогу своєму не побажаю опинитися знову там і спробувати знову все це пережити. Це дуже страшно, — сказав посол.

На цьому місці мало стати страшно геть усім, особливо студентам КШДУ. Що ж такого відбувається у системі управління державою, що налякало бойового генерала? І чого навіть росіянам не побажаєш?

За три дні відповідь на ці питання спробували знайти понад 86,1 тисячі глядачів.

Надзвичайна і повноважна посолка, членкиня координаційної ради Ukraine Facility Platform Лана Зеркаль, яка поспілкувалася з журналісткою «Української правди» Тетяною Даниленко, навпаки, була максимально конкретна.

«Трамп — це не баг, це фіча», — взяла бика за роги Зеркаль.

Ішлося про те, що чинний американський президент своєю агресивною зовнішньою політикою змусив Європу усвідомити власну відповідальність за безпеку на континенті та допоміг Україні інтегруватися у європростір.

Але ж, звісно, випадкові добрі справи Трампа не компенсують увесь той хаос, який він генерує. Світ потайки очікує на проміжні вибори у США у сподіванні, що демократи переможуть та трохи прикрутять президенту гайки. І тут Зеркаль навангувала дещо неочікуване.

— Ми думаємо, що наближення виборів вплине на політику Трампа більше, ніж це відбувається насправді. Він не дуже переймається, які результати республіканці отримають на цих виборах.

— Справді?! — щиро здивувалася Тетяна Даниленко.

— Він уже почав поводити себе з Конгресом США так, як ми знаємо, можна поводитися з парламентом України. Він зневажає їхнє рішення. Президентство Трампа не грунтується на співробітництві з Конгресом. Він приймає свої власні законодавчі акти і, думаю, розраховує, що таку саму політику він проводитиме і після проміжних виборів, не зважаючи на зміну сил. Навряд вибори змінять ситуацію у Сенаті, і це не буде ризикованим з погляду на можливий імпічмент, — розчарувала Лана Зеркаль.

Дипломатка зробила ще декілька таких цікавих припущень стосовно інших країн, які впливають на Україну. Отже, інтерв’ю варто подивитися всім, хто прагне не мати зайвих ілюзій. Або, навпаки, не впадати у чорну меланхолію через удавану безнадію.

За чотири дні інтерв’ю подивилися 95,3 тисячі глядачів.

Напевно, немає в Україні журналістів, які не стежать за дописами народного депутата від партії «Голос» Ярослава Железняка. У своєму телеграм- і ютуб-каналі нардеп із разючою регулярністю публікує інсайди та розслідування.

Політичний оглядач Данило Мокрик на своєму каналі MokRec зробив колегам послугу: розпитав депутата Железняка про те, звідки той бере інформацію, чи перевіряє її, чи вважає свій ютуб-канал «Залізний нардеп» політичним проєктом, хто йому допомагає з розслідуваннями, та поставив ще декілька десятків відповідних питань.

Діалог вийшов яскравий.

— Ти написав, наприклад, про напругу між Зеленським та Будановим, про те, що президент вигадав назву «Тисячовесна». А звідки ти це знаєш?

— Від джерел.

— Вони тобі розповідають.. А не бояться?

— Ні. У мене жодного разу не було витоку джерел.

— Це як опозиція проти президента? “Уяви, яка херня у нас відбулася…”, — озвучив процес передачі інформації Мокрик.

— Ну воно якось так і звучить, — відповів гість.

Нардеп називає свою медійну діяльність не журналістикою, а «способом впливати на процеси» та не приховує намірів продовжувати політичну кар’єру. Так і тягне пожартувати, що журналістам-розслідувачам, на чиє професійне поле регулярно заходить Залізняк, конкуренції боятися не варто. Але про всяк випадок краще утримаюся.

Інтерв’ю за дві доби подивилися 21,5 тисячі глядачів.

Наостанок згадаю черговий незвичний тревел Раміни, який вийшов ще минулого тижня, але продовжує панувати у ютубі. За дев’ять днів відео, де блогерка відвідує жіночу колонію для держзрадниць і колаборанток, набрало вже 1,2 млн переглядів.

Фільм блогерка зняла для популяризації ініціативи «Хочу к своим» — це проєкт Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, який має посприяти обміну зрадників України на цивільних українців, які опинилися у неволі на території Росії.

Авторка позаглядала з камерою у різні приміщення колонії, зокрема їдальню, кімнати відпочинку та ізолятор. Також поспілкувалася з декількома засудженими за держзраду — майже всі героїні отримали по 15 років тюрми за «зливання» росіянам інформації про ЗСУ. На додачу вислухала експертів, які розповіли про юридичні перепони, що заважають звільняти цивільних заручників.

Неочевидний висновок — Раміна заслуговує на медаль за витримку, адже спілкуватися з зрадницями, які хором співають, що не вважають Росію ворогом — це задача не для слабких духом.