Коли мене попросили висловити суб'єктивну думку стосовно того, яким може бути новий телевізійний сезон в Україні, першим бажанням було зробити цей прогноз традиційно невтішним. Вкласти його в одну стандартну фразу: «Прем'єр буде багато, дивитися не буде чого».

Проте відразу ж передумав: насправді проблему слід розглядати не з того боку. Тобто проблема якості телевізійного видовища - не по той бік блакитного екрану, а по цей, де перед телевізором на диванах, ліжках та кріслах вмостилися ми з вами, громадяни України. Тому всі претензії до телебачення - це претензії, насамперед, до самих себе. Отже, кожен наступний телевізійний сезон буде лише таким, яким телеглядачі захочуть його бачити.

Тут доречно згадалася фраза покійного Олександра Кривенка. Під час посиденьок із колегами він міг оцінити якість товариства фразою: «Ми мені подобаємося!». Дозволю собі використати цю фразу, але в зовсім протилежному значенні: останніми роками ми, українці, мені зовсім не подобаємося. Такими, якими ми є.

Спочатку - щиро переконаними в месіанстві Ющенка, потім - так само щиро й затято викидаючими його на околиці політичного, соціального, інформаційного та іншого простору. Голосуючими за Януковича, при цьому ненавидячи його та не вважаючи своїм. Чомусь переконаними, ніби Тимошенко була б кращою за нього. Забиваючими собі мозок політикою й одночасно обуреними тим, що в телевізорі повно політично заангажованих програм, де сидять одні брехуни і брешуть з блакитних екранів. Мені не подобаємося ми, українці, про нескореність та волелюбність яких написано томи, але які вперто терплять діяльність костицьких, табачників, хорошковських, могильових, азарових та інших.

А останнім часом мені не подобаємося ті ми, які вирішували долю фіналістів проекту «Україна має талант!». Бо мільйони глядачів, самі того не розуміючи, взяли участь в інтерактивному соціологічному опитуванні. Показали, чому саме надає перевагу більшість. І визначили наповнення українських каналів щонайменше на сезон.

Ризикую нарватися на обурення, грубість, у кращому випадку - щире нерозуміння. Проте вибір мільйонів українців між скрипалем-віртуозом Олександром Божиком і незрячою співачкою Оленою Ковтун на користь останньої - лише в другу або навіть у третю чергу є даниною таланту цієї мужньої, справді талановитої жінки. Підтасовки результатів теж не було. Ваш автор залишається фанатом «Україна має талант!» і зайвий раз наголошує на тому, що команда СТБ взяла дуже високу планку якості телевізійного видовища.

Ось тільки український глядач, той самий «піпл» або «барбос», до якісного видовища, взагалі - до якісного телебачення ще, на жаль, не доріс.

Зізнаймося чесно, бо це треба зробити. Без чесності перед собою не зрозуміти всіх проблем, які ми самі поставили перед собою та оголили. Віддаючи голоси за Олену Ковтун, ми не схиляли голову перед її співочим талантом. І вставали ми, хто в залі зі стільців, хто в квартирах із диванів, під час її виступу не тому, що ця молода жінка неперевершено співала. Україна - співоча нація, і тут співом мало кого здивуєш.

Ми вшановували рік тому пісочну аніматорку Ксенію Симонову. А Олену Ковтун ми все ж таки пожаліли.

Погодьтеся - шана і жалість суть різні речі. Шанувати почесно, жаліти - принизливо. До того ж, як писав Юрій Олеша у своїй казці «Три товстуни», «жалость - дурное чувство».

Тим не менше, між результатами «Україна має талант!», грядущим наповненням вітчизняного телебачення та загальною суспільно-політичною ситуацією в нашій країні є прямий зв'язок. Більшості тих, хто в Україні дивиться телевізор, раптом гостро захотілося жалості. Тобто, щоби їх, а скоріше - всіх нас, хтось пожалів.

Бо ми собі не подобаємося. Нам себе шкода. Ми розчаровані в усьому, в чому тільки можна розчаруватися. Зверніть увагу: до осені 2005 року включно, навіть при махровому кучмізмі, не кажучи вже про перші місяці помаранчевої перемоги, жалісного продукту по телебаченню не було. Принаймні, я, будучи вдячним телеглядачем, не пригадую агресивної жалості в такій кількості. Навіть любовні пригоди Каті Пушкарьової не мали на меті витиснули сліз, не виглядали чимось жалюгідним і не дратували своєю тотальною інфантильністю.

В принципі, я підозрюю, що сльози в телевізорі завжди були. Проте кілька останніх років саме вони, сльози жалості, почали агресивно витісняти з ефіру та свідомості інші, більш виважені та менш емоційно натужні проекти.

Тут хочеться порівняти те, що, на перший погляд, не порівнюється: «Україна має талант!» та «Міняю жінку». Однаково успішні проекти, проте - абсолютно різні жанри, зовсім різні формати, навіть канали їх показували різні. Проте емоції (слово-паразит останнього телевізійного сезону) теж були зовсім різної якості.

У випадку з «Україна має талант!» - пряме попадання: нам показують конкурсантів, яких треба пожаліти, і ми їх жаліємо. При цьому зовсім бездумно. Ми не обґрунтовуємо своєї жалості. Не розуміємо, що цією жалістю принижуємо тих, хто замість сліз жалості потребує руки допомоги, просто доброго слова підтримки. Це - дуже дешева жалість, яку можна пояснити на прикладі відомої собаки Павлова. Віддаючи голоси за тих, кого нам шкода, ми поводимось, як той собака, в якого лише при вигляді їжі виробляється шлунковий сік.

Тоді як «Міняю жінку» - це жалість не до конкретного реального землянина, а до всіх нас, громадян України. Ми ставили себе на місце учасників проекту. Мимоволі моделювали ситуацію. Аналізували ту чи іншу манеру поведінки. Сперечалися, доводили один одному й собі, що в даній ситуації ми б повелися або так, або - навпаки. Нам побачене подобалося чи не подобалося, але байдужим не лишало. В результаті після «Міняю жінку» всі справді побачили себе збоку: обтяжених купою комплексів, не цікавих самим собі, закритих, малоосвічених, не наділених навіть елементарними комунікативними навичками людей. Отака жалість до себе не принижує, бо відразу переходить у злість. Причому - злість на себе: ну чому ж ми, блін, такі!

Проте останніх півроку нашу країну, як кажуть, ковбасить не по-дитячому. Навряд чи треба пояснювати глибинне значення цієї ідіоми. Просто ми, «заковбашені», вкотре відчули й побачили: від нас нічого не залежить. Нашими зусиллями Табачника не зняти, НЕК не розігнати, міліціонерів-убивць не посадити, всіх чиновників, як у Грузії, не звільнити, корупцію не перемогти, свободу зібрань не захистити.

Ось чому ми так різко стали потребувати від телевізійного продукту тієї прямої жалості, якщо не скорботи. Ось як ми замовляємо формат майбутніх телевізійних проектів.

«Потрібні такі емоції, які викличуть у всіх жалість!» - це не просто слова, це - установка, яку віднедавна дають своїм підлеглим телевізійні керівники всіх рівнів. Йдеться не про конкретний канал: натужні емоції відтепер чавитиме кожен, хто поважає себе і власника свого каналу. Адже сльози жалості та загальна тотальна скорбота дають такі бажані власнику рейтинги.

Тому кримінальні проекти переформатовуються під кримінально-мелодраматичні, де мелодрама мусить переважити. Тому історичні розвідки вже поступово зводяться до любовного сюжету: кого любив Чапаєв, хто завагітнів від Котовського, скільки жінок плакали в хустинку від нерозділеного кохання до Тутанхамона, Тараса Шевченка, Володимира Леніна, Степана Бандери, Юрія Гагаріна. Я беру персонажів довільно, але сьогодні розвідка на будь-яку тему буде прийнята на телебаченні та схвалена як тема чи проект лише в тому випадку, коли за всім цим стоїть любовна історія. Бажано - з каліцтвами, самогубствами, хворобами, абортами, зрадами, істериками. Все це чомусь називається «емоціями» і мусить викликати відповідні рефлекси в нас, глядачів.

Насправді відкрию вам таємницю, тільки нікому не кажіть: по той бік екрану, в кабінетах, сидять і приймають рішення, яким бути телебаченню, дуже розумні й цинічні люди. Причому, сам будучи циніком і прагматиком, народженим без гену, який відповідає за вибух емоцій та сльози жалості, не вважаю цинізм і прагматизм негативною рисою. Навпаки, це - неодмінна професійна якість, недолік юнака та чеснота дорослої людини, як написано в «Енциклопедії нашого українознавства». Проте в дослідженні психотерапевта Олександра Стражного «Український менталітет» написано протилежне: ми - сльозлива сентиментальна нація. Мені це не подобається, але телевізійні рейтинги свідчать - мало що там тобі, чувак, не подобається, буде так, як хоче народ!

Тобто, цинічні, прагматичні і так само, як ваш автор, позбавлені зайвих емоцій телевізійники підходять до створення продукту професійно: пропонують нашій увазі такі проекти, такі сюжети й таких персонажів, яких не лише можна, а й треба пожаліти.

До сліз. До істерики. До валідолу. До високих рейтингів.

Одначе не всюди ці неймовірні історії кохання прикладаються. Скажімо, у травні на каналі IСTV найвищі показники дав чотирисерійний героїко-пригодницький фільм «Паршиві вівці». Там у другій серії є сцена одруження зека-втікача з сільською дівчиною. Ця так звана любовна лінія - лише данина тим, хто за інерцією шукає в телевізорі, кого б пожаліти. І не завдяки любовним епізодам прем'єра, що називається, «порвала» ефір! Якби «любов» вилучили, ніхто б не помітив, фільм усе одно пройшов би з тріумфальними показниками. Між кримінальними кривавими жахіттями та натужними мелодраматичними проектами я б обрав перше, хоча об'єктивно різниці нема: обидва мотиви вже викликають відторгнення своєю незбалансованістю. В Україні, якщо вірити телевізору, жити або страшно, або прикро та жалюгідно. Третього не дано?

Тим не менше, проекти, мета яких - змусити нас сидіти, дивитися й тупо плакати, набагато шкідливіші за телевізійні «страшилки». Хоча б через те, що виховують пасивних громадян, що готові по команді телевізійних керівників когось жаліти - з тим, аби навзаєм пожаліли їх. Натомість «страшилки» мають більш широкий спектр застосування: змусять задуматися, спонукають до аналізу, до здорового скептицизму, взагалі - до думки та дії.

Звісно, не хочу нічого ідеалізувати, проте ця наша тотальна м'якотілість, котра нам не подобається, але яку ми підтримуємо рейтингами, як досі - політичні програми, набагато гірша, ніж вияв сили духу, виховання аналітичного способу мислення, здатність захистити себе й опиратися.

Не знаю, чи склався мій авторський прогноз на наступний телевізійний сезон. Проте якщо він буде наповнений чужим горем та нашими слізьми, не треба після цього критикувати телебачення в цілому та конкретні проекти зокрема. Ми варті того, що нам показують. Бо ми не опираємося, ми плачемо.

Гаразд, пішов дивитися Fox Crime по кабельному...

Ілюстрація - http://www.wz.lviv.ua