Ваш автор особисто не знайомий ні з ким із команди, яка працює над проектом «Україна має талант!». Я жодним чином не претендую на те, щоби вийти колись на якусь сцену і щось там заспівати-станцювати, показати фокус або вдавати з себе людину-павука. І хоча це все одно не аргумент і цей текст назвуть заказушним або принаймні завідомо компліментарним, написаним із якимось відомим лише критично налаштованим читачам цього тесту далеким прицілом, все одно відчуваю внутрішню потребу сказати: мені відверто подобається те, що бачу і чую в цьому проекті.

Рейтинги та суспільний резонанс саме цього талант-шоу в минулому сезоні показали: в мене є однодумці. І справа не в удалій адаптації іноземного формату під українські менталітет та реалії, не в рекламній кампанії, влучному підборі безжального журі та виборі ведучої. Обличчями проекту стали не лише Влад Яма, Слава Фролова, Ігор Кондратюк та Оксана Марченко, це не їхня приватна справа - триває саме шоу. Переможці сформували команду, гастролюють, беруть участь у різних проектах, їхні прізвища на кольорових афішах. Тобто, «Україна має талант!», другий сезон якого стартував на каналі СТБ 5 березня о 20.00, - не річ у собі. І не шоу заради шоу та освоєння певного бюджету. Тут працюють на результат.

А результат ось який. Проект втілює в життя принцип власне шоу-бізнесу, який діє всюди, крім України: талановитий - це той, за можливість подивитися на талант якого та оцінити цей самий талант пересічна людина (наділена такими ж талантами або, частіше, ні) готова заплатити власні чесно зароблені гроші.

Так, меркантильність. Але, наприклад, Влад Яма - артист, танцівник талановитий, який постійно працює над собою і думка якого часом до сліз переймає людей, старших за нього вдвічі або навіть утричі. Чому ж тоді Влад Яма зі своїм талантом повинен шукати собі глядачів «за квитки» десь за кордоном, як зворушливий мім із Донецька, котрий за щонайменше десять років свого творчого шляху вперше (!) виступив на батьківщині? І чому люди повинні переживати нервовий зрив через неможливість реалізувати свій талант артиста, як донеччанин Максим Мелешко, випускник нецікавого для нього технікуму? Чому люди мистецтва повинні або займатися цим самим мистецтвом у вільний від роботи час, або працювати на виборах, беручи гроші від змовника, а не від тисяч шанувальників? Саме тому я високо ціную талант кожного, кого запрошують на корпоратив. Там, принаймні, все чесно, працюєш для вузького кола глядачів за гонорар, а не виявляючи свою нібито громадянську позицію.

Мені імпонує фраза, яку Кондратюк часом повторював протягом відбіркових турів минулого сезону і згадував уже в Одесі та Донецьку цього разу. Буквально не відтворю, але суть така: він певен, а частіше все ж таки не певен, що номер, який демонструє черговий учасник, можна продати. Причому сказане - більш ніж фраза. Це внутрішнє переконання, загальне налаштування, прагматичний підхід до такого неконтрольованого явища, як творчість. Проте «Україна має талант!» чи не вперше в сучасній Україні показує всім, яким теоретично повинен бути шлях від виявлення в себе того, що дано Богом, до конвертації власного таланту в бездушні грошові знаки.

Причому це шоу вчить учасників, як дійсних, так і потенційних, не просто реально оцінювати себе. Людина мусить насамперед працювати над собою. І в Одесі, і в Донецьку на сцену виходили ті, хто отримав від журі три «ні» в першому сезоні. Після чого, запивши чи поплакавшись, витер сльози, протверезів, зціпив зуби, почав знаходити час для уроків хореографії та вокалу. Нарешті, головне, але поки не для всіх очевидне, - «Україна має талант!» наполегливо вчить Україну грати за правилами та дотримуватися домовленостей. Скажімо, коли донецькі джампери почали гарикатися з журі, апелюючи до позитивно налаштованого залу, Фролова «зрізає» пацанів: «А давайте дотримуватися порядку!».

Гра за правилами, причому в усіх сферах життя - від політичних перегонів до комунального господарства - ось чого не вистачає нашій із вами країні вже скоро як 20 років.

Так, я перший підпишуся під тезою: «Виграє той, хто порушує правила». Але в даному випадку під порушеннями існуючих правил мається на увазі творчий підхід до вирішення власної проблеми та пошук нестандартних рішень, а не заклик: «Дивіться, придурки! Глядачі за нас, а ви проти!» чи «Давайте всі правила зруйнуємо нафіг!». Спроба давити агресивною більшістю - це анархія. Хоча навіть анархізм має певні правила... Якщо тих самих амбітних джамперів поставити в афішу з сольною програмою і продавати квитки хоча б за 5 гривень, я б подивився, де буде той зал, який рукоплескав їхнім стрибкам. Це стосується не лише даного випадку. Платити за вхід та отримувати взамін можливість подивитися якусь мистецьку програму - правила гри, до яких в Україні поки що не звикли. Купувати книгу чи квиток на вистави чи фільм - теж правила. Халявні концерти на майданах, хто б там не співав і на підтримку кого б не відбувався концерт, у вашого автора нічого, крім фізіологічного відторгнення, вже не викликають. У зв'язку з цим я чомусь переконаний: команда переможців першого сезону цього шоу навряд чи співатиме на виборах. Хіба даватиме благодійні концерти, збори від яких підуть на якусь хорошу справу.

Уже та обставина, що другий сезон шоу «Україна має талант!» почався з кола пошани, зробленого Оксаною Марченко на вертольоті, сама по собі є «шоу в шоу». Глибинного змісту в цьому досить затратному, очевидно, польоті немає жодного, окрім логічного переконання: політ красивої молодої жінки на гелікоптері - це красиво для картинки і додає видовищу видовищності. Це так само працюватиме на результат, а не на процес.

Далі заради видовища трудяться режисери та монтажери: кожну програму змонтовано так, щоби вихід на рекламний блок (будь він неладний!) завершувався інтригою: а яке рішення прийме журі цього разу. Передбачити вердикт можна в 90% епізодів, але ж найгірший читач детективу - це той, котрий із показним снобізмом заявляє: та знаю я все вже з перший сторінок! Не треба мати спеціальний талан відгадувача, щоби зрозуміти: ті учасники, яких нам показують як «останніх у цей день», насправді не останні, їх знімають постановочно, як і більшість відеовізиток за лаштунками, проте для даного конкретного шоу подібні монтажні та режисерські фішки - теж гра за правилами.

До речі, минулого сезону з усім цим гралися трошки менше. Проте саме така подача матеріалу зробила перший сезон «Україна має талант!» нетлінкою, яку цілком можна без репутаційних втрат показувати на Новий рік замість «вогника» з Басковим та Кіркоровим. Мабуть, другому сезону приготована аналогічна доля.

Про цьогорічних учасників можна сказати те ж саме, що про минулорічних, з однією обмовкою: пропорції справді цікавих номерів та «виходів з-за пічки» різного роду диваків або персонажів із помітними ознаками клінічних захворювань (альтернативний репер із Одеси - яскравий приклад) змістилися не на користь останніх. Пам'ятаючи, скільки кумедних диваків різного ступеню адекватності було минулого разу, чесне слово, готувався побачити подібних персонажів. Натомість неадекватні «таланти», очевидно, втомили журі та керівників проекту, тому дам із балакучими собачками, продавщиць, вдягнутих, як проститутки, та виконавців «по приколу» нам показали менше. Зате більше стало тих, то має, скажемо так, талант «професійного любителя». Ці люди, на мою думку, досить небезпечні в побуті. Вони люблять демонструвати свої таланти, потім вимагаючи, щоби сторонній глядач оцінив побачене, причому досить високо. На іншу оцінку в таких завжди готова відповідь: «Та що ви розумієте!».

На їхньому фоні аматори, котрі не знають, що вони - професіонали та нешліфовані діаманти, помітні особливо. Здавалося б, фольклорний гурт чоловіків, котрий вийшов на суд журі в Одесі, не вирізняється нічим особливим. У національних костюмах, солом'яних брилях, грають на весіллях. Проте навіть їхня манера незворушно грати в карти, зафіксована камерою на кілька секунд, вже налаштувала на якесь особливе відчуття від їхнього не надто оригінального номеру. Ось у чому талант: налаштовувати на позитивні емоції вже самим фактом своєї присутності. Або шахтар-рятувальник у Донецьку. Навіть якби цей хлопець не став на купу хистких стільців, уже одним своїм настроєм він викликав до себе повагу та симпатію. Про чотирирічного мотоцикліста Данила (Одеса) та п'ятирічного рокера Артема (Донецьк) взагалі немає потреби говорити окремо: ця дітвора повинна виступати гуртом в одному шоу незалежно від вердикту журі, з доброї волі батьків та під їхнім же контролем.

Отже, «Україна має талант!» - це проект, який має мету: в перспективі робити шоу самотужки, перетворитися на кузню талантів та розвиватися. Шкода, що подібні погляди в перспективу мають лише окремі українські проекти. І не лише телевізійні.