Почнімо з того, ким закінчили минулого разу: Арсеній Яценюк своєю повторною участю в проекті «Готовий відповідати!» на ТРК «Україна» таки не здивував. Загальна тенденція до «здування» як рейтингу, так і активності молодого кандидата після того, як фаворити перегонів почали змагатися всерйоз, простежується й тут. «Стране нужен сильный лидер, стране нужнó сильное лидерство», - але в голосі лунає вже не завзяття й упевненість, а радше образа на тих, хто давав шанс до початку кампанії, а потім так жорстоко цей шанс забрав. Дніпропетровці, мовби співчуваючи, неприємними запитаннями Яценюка не мучили; не були надміру прискіпливими й експерти - політик Ігор Жданов, редактор газети Kyiv Post Катерина Горчинська і, чомусь, рок-музикант Олег Карамазов.

На початку програми, відповідаючи на чи не єдине справді гостре запитання від глядача - ось ви, мовляв, пожалілися Президентові Ющенку на офіцера ДАІ, який показав вам непристойний жест, а кому жалітиметесь, коли будете президентом самі? - Яценюк спробував показати пазурі: «Я разогнал "Кобру" и уволил Кожу, и так будет с каждым!». Однак упертий глядач дозволив собі з кандидатом не погодитись і наполягав, що Яценюк ябеда, а на обіцянку захистити всіх від сваволі влади різко відповів: ми, мовляв, себе самі захистимо. Крім цієї сценки, яскравим моментом у випуску можна назвати хіба що перепалку Яценюка з Катею Горчинською, яка намагалася витягнути з політика пояснення щодо змісту його рекламних плакатів.

Тим часом шоу «Я так думаю з Анною Безулик» запропонувало приємну альтернативу набридлим обличчям кандидатів у президенти з їхніми шаблонними відповідями: темою програми 4 грудня були євроінтеграційні перспективи та зовнішня політика України, а головними учасниками - Борис Тарасюк і Дмитро Табачник, а також - телемостом - заступник Міністра закордонних справ Валерій Чалий. При цьому ведуча наполягла на тому, аби гості уникали конкретних прізвищ кандидатів і говорили про проблеми та шляхи їх розв'язання, перервавши таким чином агітаційний пасаж Табачника. Щоправда, не всім вдавалось уникнути агітації, та все ж певної конструктивності ця вимога додала. Тема ЄС/НАТО та зовнішньополітичної орієнтації України загалом, особливо якщо її намагаються обговорювати без сварки, завжди «невдячна» - в тому плані, що не приносить таких великих рейтингів, як мова, ОУН-УПА, відносини з Росією тощо. Тим приємніше слухати спокійну, не орієнтовану на скандал дискусію в ефірі. Загалом підтримую спостереження Бориса Бахтєєва - можна лише вітати ту визначну роль, яку Анна Безулик відводить у своєму форматі експертам і журналістам, які почуваються у студії вільно й виступають часто змістовніше за політиків.

Савік Шустер, неначе на підтвердження тези вашого автора, що запорукою притомності молодих і перспективних політиків є відсутність у студії їхніх конкурентів, зібрав 4 грудня багатьох кандидатів другого й третього ешелону, а також представників головних політичних таборів - поговорити про корупцію. Вже на початку ефіру, відповідаючи на просте запитання - «чи брали/давали ви хабарі?», - більшість учасників програми продемонстрували маски нещирості. Починаючи з манери говорити - незважаючи на наявність мікрофонів та апаратури для посилення звуку, майже ніхто з них не говорить нормальним тоном - усі волають, мов Ілліч із броньовика. Знайомі базарно-істеричні нотки прорізались у голосі Інни Богословської, - і де та виважена й серйозна людина, що давала спокійні відповіді на запитання в «Українській рулетці» кілька днів тому? Кандидатка розповіла бридку історію про те, як її п'яний чоловік зателефонував і сказав «Іннулі», що його затримала міліція, а «Іннуля» порекомендувала дати сто доларів. «За 150 доларів його доправили додому з мигалками», - сміялася пані Богословська, неначе й справді розповідала щось смішне. Інші переважно заявляли - хабарів не давав і не брав, але незмінно додавали щось глибокодумне щодо самого явища корупції. Наприклад, представник Віктора Ющенка Богдан Соколовський на одному подиху видав: не брав і не давав, але зараз політична сила, яка керує урядом, готується дати величезний хабар суспільству, бла-бла-бла... Навіщо людині, яка має в суспільстві певний авторитет як фаховий економіст, а не трибунний крикун, переймати їхню дурну звичку - відповідати на запитання, яких їм ніхто не ставить, і використовувати будь-яку нагоду, аби жбурнути каменем у город опонента?

Головною медіавиставою тижня став, як легко було передбачити, ефір Юлії Тимошенко у студії «Великої політики з Євгенієм Кисельовим» на «Інтері». Перш ніж перейти до розгляду цієї програми, повернусь до попереднього випуску «Великої політики», позаяк мій відгук на цей ефір за участю Віктора Ющенка, який, утім, стосувався медійної поведінки чинного президента загалом, викликав чимало запитань і звинувачень з боку читачів. Щодо закидів, що текст замовний і я мало не в штабі Тимошенко працюю, повторюся: позаяк це ми, себто «Детектор медіа», власноруч виховали в своїх читачах надмірну пильність до потенційної джинси, ображатися тут можна хіба що на самого себе :)  Разом із тим, як спостерігач суб'єктивний, хоч і ніким не заангажований, нічого не можу вдіяти з тим фактом, що, на мій погляд, медіаобрази Тимошенко і навіть Януковича концептуально продумані краще за образ Ющенка, а поведінка чинного президента у медійному середовищі часом виглядає просто-таки суїцидальною.

Словом, хочеться втішати себе думкою, що автори (чи автор?) більшості дописів у стилі «фу, заказуха!» виконували свої посадові обов'язки, а не слухалися поклику серця. Інакше доведеться визнати, що параноя перейшла всяку межу. Підтвердження цим побоюванням знаходжу і в свіжому інтерв'ю політтехнолога Сергія Гайдая «УП», де високоповажний і обізнаний у питаннях соціального інжинірингу експерт, коментуючи казус із залученням його співробітників до агітації за Ющенка, каже наступне: «Возможно, для десятка журналистов приятно было поискать сенсацию там, где ее нет, особенно когда эту работу заказали. Но для миллионов избирателей этот "скандал" так и остался без внимания. Зато проект, который нам удалось осуществить, был замечен всеми».  І тут же продовжує: «В нашем обществе извращенное представление о том, как должны делаться избирательные кампании. Во всем, что связано с выборами, всегда усматривается возможность заработать. Все уже привыкли, что даже агитатор, махающий флагом на митинге, делает это за деньги». Відчувається, сказати б, певна суперечність...

Я веду до того, що попри в'їдливий виклик автора єдиного (ну, скільки заслужив :) коментаря до попереднього тексту - а слабо, мовляв, проаналізувати ефір Тимошенко, чи вона у вас викличе захват? - я таки не зміг не констатувати, що як медіаперсонаж, у цьому випадку - персонаж ток-шоу, Тимошенко виглядає і діє успішніше за своїх конкурентів. Що не завадило їй у черговий раз продемонструвати, по-перше, нетактовність (чого варта хоча б вимога до ведучого - ведучого! - «не перебивайте мене, будь ласка, бо я вас не перебивала»),  по-друге, неприховану схильність до демагогії. Оскільки запитання Юлії Володимирівні, попри всі побоювання, ставилися таки порівняно гострі, а ось відповіді на них давалися так, неначе героїня програми чи то недочула, чи то не зрозуміла, або з якоїсь іншої причини вирішила поговорити на вільну тему.

Ефір був заздалегідь присмачений невеличким скандалом: Олександр Чаленко із газети «Сегодня» написав у своєму блозі на «Українській правді», що керівник медійного напрямку в команді Тимошенко Олександр Абдуллін зажадав від «Інтера» відсутності в програмі низки журналістів, зокрема, ведучого ТВі Романа Скрипіна, Сергія Лещенка з «УП» і самого Чаленка. Євгеній Кисельов факт узгодження списку журналістів із стороною Тимошенко підтвердив, тоді як прес-секретар прем'єра Марина Сорока - категорично спростувала. У будь-якому разі, названі Чаленком журналісти у студії 4 грудня так і не з'явились (їх не запросили), однак і запрошених не можна назвати ані сервільними, ані навіть прихильними до Тимошенко. Не забуваймо, що йдеться не про абиякий телеканал, а про «Інтер», в ефірі якого протягом майже всього останнього року прем'єр з'являлася лише в ролі зловорожої сили. І який останнім часом, хоч і почав-таки висвітлювати позицію уряду, гне дві очевидні лінії - проросійську та біло-блакитну. Навряд чи цей канал у нинішній ситуації погодився б створити Тимошенко інкубаторні умови для вільної агітації в ефірі.

Вже в імпровізованому (за її власними словами) вступному слові Тимошенко застосувала як тонку акторську майстерність - вона не виступає перед мікрофоном, а ділиться з глядачами враженнями від зустрічі з керівництвом ЄС, яка щойно скінчилася, - так і набір демагогічних штампів загального користування. Тут і олігархія, з якою вона бореться («перевиховані» олігархи, а також ті, які допомагають Юлії Володимирівні в її нелегкій справі, очевидно, врятуються), і міф про «не тільки помаранчевий, але й біло-блакитний Майдан», і бандити, які отримали землю, владу і власність замість тюрем... І нарешті - декларація опозиційності: скрізь, мовляв, Партія регіонів, яка заважає працювати. Після цього пасажу журналісти відверто заусміхались.

У наступній частині програми, після того, як ведучий спробував спонукнути гостю говорити про її власну відповідальність за окреслену щойно найчорнішими фарбами економічну ситуацію, стало ще цікавіше. Наприклад, Тимошенко не раз згадувала про певні реформи, для проведення яких необхідно внести зміни до Конституції або «скрутити парламент у баранячий ріг», для чого в неї поки що, мовляв, недостатньо влади. Таким чином непрямо зізнаючись у тому, що пов'язує із обранням на пост глави держави сподівання на збільшення свого впливу у Верховній Раді аж до конституційної більшості. Що означатиме поповнення нинішньої ефемерної коаліції щонайменше 7 десятками депутатів із опозиції. Ось вам і підтвердження того, що досі лише припускали політичні аналітики: Тимошенко (а ймовірно, що і Янукович) у разі перемоги сподівається сформувати конституційну більшість, переманивши частину депутатського воїнства опонента. Неакуратно. Ще необачнішою була розповідь про те, що у 1999 році «Кучма і Янукович були в розквіті», а потім «зняли з посади і відправили в тюрму» Юлію Володимирівну - Янукович за тих часів був скромним донецьким губернатором.  Кисельов нагадав: прем'єром був Ющенко, - і це виправлення Тимошенко сприйняла, не змигнувши оком, мовляв, я це й мала на увазі.

Щодо незручних запитань: вони були. Однак у подібних форматах наявність незручних запитань нівелюється необов'язковістю відповіді - регламент не дозволяє журналістам «дотискати» героя. Наприклад, під приводом небажання говорити про персоналії (у цій виборчій кампанії кандидати, боячись випадково замазатись об чергового Лозинського, маніакально бояться називати імена людей, які становитимуть їхню команду у разі перемоги), або розтягуючи відповідь на просте запитання, аж поки його автор не забуде, про що взагалі запитував, Тимошенко уникла не однієї неприємної ситуації в цьому ефірі.

Втім,  висока маневреність у дискусії дозволяє Тимошенко ухилятися й від влучних шпильок, не втрачаючи самовладання й навіть психологічно повертаючи ситуацію на свою користь - як вийшло із запитанням Анни Цуканової про джерела прибутків. Звісно, неможливо повірити, що дружина справді не знає назви компанії свого чоловіка, який «годує родину», однак сказано це було з такою чарівною безпосередністю, із фірмовим тимошенківським хіхіканням, що аудиторія обеззброєно заплескала. А запитання Олександра Дубинського (Weekly.UA) про те, чи вважає вона себе «бомжем, чи мільярдером», дозволило Юлії Володимирівні не лише зайвий раз запевнити публіку в тому, що ніяких мільярдів за душею не має, але й повторити свою виграшну тезу «так, я - бомж, бо не взяла у держави нерухомості, і хочу таким бомжем залишитись». Елегантно перескочивши з цієї теми на свою улюблену - Міжгір'я.

Ближче до кінця розмови Кисельов спробував ще раз поставити Тимошенко в незручне становище, нагадавши їй, що олігархи є також у її команді, однак і тут вона викрутилася, наголосивши на принциповій відмінності між олігархами-чужими і бізнесменами-своїми. Щось подібне, втім, лунало й у 2004 році з вуст помаранчевих лідерів, яким закидали співпрацю з капіталом. До речі, відносно новою тенденцією у риториці Тимошенко можна вважати апелювання до громадянського суспільства. Якщо раніше, формулюючи свої наміри у разі перемоги на президентських виборах, вона обіцяла збудувати світле майбутнє лише зусиллями своїми та своєї команди, тепер у цих планах знаходиться місце й для суспільства. Щоправда, після пояснень щодо участі «громадянського суспільства» в діяльності уряду виникла підозра, що під цим словосполученням вона має на увазі оту «громадськість» та «інтелігенцію», яка у жовтні-листопаді масово підписувала звернення на її підтримку. До того ж, попри те, що вона багато разів повторила, що бере на себе всю відповідальність за те, що буде з Україною ПІСЛЯ її обрання президентом, визнати за собою хоча б часткову відповідальність за те, що відбувається з державою за часів її прем'єрства таки не спромоглася, всіляко перекладаючи весь негатив на опонентів.

Досить неоднозначну картину являли собою останні 20 хвилин ефіру. З одного боку, некоректно поводилася Тимошенко - обриваючи на півслові співрозмовників, говорячи речі явно маніпулятивні (наприклад, що соціологічні опитування нічого не варті) та ухиляючись від прямих запитань. З іншого, усмішки та іронічні підморгування журналістів перетворилися на відвертий сміх, саркастичні міни й кривляння. Чи було це відвертим знущанням із позерства Тимошенко, чи демонстрацією глибокої нудьги, в яку загнала журналістів надміру говірка героїня програми, в будь-якому разі ми побачили не найкращий зразок поведінки представників медіа, запрошених до спілкування з главою уряду.

Та й у професійному плані не всі колеги були на висоті. Більшого можна було сподіватися від головреда ІА «Інтерфакс-Україна» Олександра Мартиненка, одного з найглибших знавців української політики, який поставив Тимошенко загальне й дуже зручне для агітаційно-демагогічної відповіді запитання про критерії добору чиновників. Схибив - наче й несильно, але досить показово - заступник головного редактора «Коммерсанта» Валерій Калниш, назвавши народного депутата Еліну Шишкіну «вісімнадцятирічною» (насправді дочці судді Конституційного Суду Віктора Шишкіна 28, у цьому віці цілком реально бути фаховим юристом). Тимошенко, хоч як дивно, не вхопилася за цю помилку журналіста, - можливо, сама не знала або не звернула уваги, - натомість почала говорити про свою любов до України, і лише після наполягання Калниша дала доволі обґрунтовану відповідь про Шишкіну й відмахнулася звичним аргументом про «одного Юду між дванадцяти апостолів» від запитання про Лозинського.

Нарешті, доволі прикрою для «команди журналістів» поразкою (адже так чи інакше подібні ефіри являють собою змагання) стало запитання кореспондента «Комсомольской правды в Украине» Оксани Богданової про виробника сукні та гардероб Тимошенко. Прем'єр зайвий раз продемонструвала близькість до народу, запросивши журналістку прочитати лейбл на сукні. А ось неспроможність журналістки правильно прочитати цей самий лейбл засвідчила, що, готуючись до ефіру, пані Богданова навіть не поцікавилась історією питання в інтернеті - інакше знала б, що саме дружина народного депутата Анатолія Семиноги, Айна Гасе, шиє вбрання для Тимошенко. Варто було сформулювати запитання трохи інакше - скільки коштувала ця ваша сукня? Не знаєте? А хто знає? Хоча тоді, можливо, воно перестало би бути (як сформулювала сама журналістка) «жіночим».

Підбиваючи підсумок, доводиться констатувати, що Юлія Тимошенко вміє використати виділений їй ефірний час значно ефективніше за своїх конкурентів, не рахуючись при цьому ні зі змістом питань, ні з часовими обмеженнями (на те, щоб кожен журналіст поставив одне запитання, цього разу пішло в півтора рази більше часу, ніж у програмі з Ющенком). Легко йдучи на підтасовування фактів - потім, звісно, десь посміються, десь затаврують, але буде це зроблено засобами масової інформації значно менш популярними, ніж канал «Інтер», - і майстерно викручуючись із журналістських пасток. Складність і вишуканість цих пасток поки що залишає бажати кращого, проте, зрештою, не варто абсолютизувати чинник незручних запитань, якщо ми, звісно, не вважаємо головним сенсом політичного прес-клубу «розпинання» чи випробування політика на міцність, а не отримання від нього важливої для аудиторії інформації. Та все ж цей ефір був для Тимошенко непростим, і подекуди з її поведінки було видно, як нелегко їй тримати себе в руках.

Нагадуванням про те, що таке журналістська сервільність, стало ток-шоу «Майдан» на 5 каналі 6 грудня. Героєм програми була кандидат у президенти й лідер Народно-демократичної партії Людмила Супрун. Представляючи експертів, які ставитимуть запитання Супрун, ведучий Павло Кужеєв першим назвав... головного редактора газети «Україна і світ сьогодні». Яка, власне, належить пані Супрун та її партії. Відповідно, коли панові Андрію Шиньковичу давали можливість ставити запитання, це було щось на кшталт: ой, пані Людмило, ви поплутали всі карти учасникам виборів, вирішивши балотуватись у Президенти, а ваша партія належить до того ж класу політичних сил, що БЮТ і Партія регіонів... Важко припустити, що Павло Кужеєв та гостьові редактори «Майдану» не були в курсі, що запрошують головреда партійної газети НДП. У цьому не було й реальної потреби - пані Супрун непоганий оратор і чудово давала собі раду з конкретними й непростими запитаннями, які стосувались економічних аспектів її передвиборчої програми. Очевидно, навіть досвідчені політики, яким особливо нічого втрачати, почуваються спокійніше в ефірі, коли знають, що «правильні» запитання будуть поставлені.

Чого, скаже хтось, прискіпуватись до невинного піару аутсайдерів? Адже на виборах їм все одно нічого не світить, тож, як то кажуть, нам усе одно, а людям приємно... Можливо, саме такою була логіка редакції «ТСН», що відрядила кореспондента Олександра Загороднього додому до кандидата в президенти Юрія Костенка - знімати довжелезний - понад 5 хвилин - сюжет для «ТСН. Тижня». Чого варта лишень підводка Алли Мазур: «Він фахівець у плазменній обробці металів. За кордоном живе переважно у наметах. Не має ні дачі, ні землі, ні жодного рахунку в банку. Ані навіть власного авто. Принаймні так вказав у податковій декларації. Зате має іменний альпіністський маршрут. Лідер Української народної партії Юрій Костенко знову виходить на президентську стежку». Стилістика сюжету нагадує старі добрі саги про Кучму-гітариста кінця 90-х або сюжети про «просте шахтарське дитинство» Януковича. Автор усіляко змальовує простоту побуту, різнобічність особистості та широту поглядів героя. Хоча подекуди передає куті меду. «Юрій Костенко особливо підкреслює - він людина небагата. Мовляв, за роки, проведені в політиці, красти так і не навчився. Хоч за кордоном буває часто, об'їхав майже весь світ, але живе там переважно у наметах», - вельми показово, що людина, яка зі своїх білбордів закликає купувати й підтримувати українське, не припускає можливості збагачення іншим шляхом, окрім крадіжки...

У студії «Української рулетки» 8 грудня світив хижим посміхом кандидат у президенти Олег Тягнибок, який відразу здивував відвертістю, підтвердивши, що на перемогу не претендує - його, мовляв, цілком влаштує результат, за якого він матиме більше голосів, ніж кандидат-комуніст. Але тут-таки й розчарував, не спромігшись відповісти на просте запитання Анатолія Дністрового з «Українського тижня»: назвіть конкретні десять прізвищ людей, які за вашого президентства будуть піддані обіцяній вами люстрації. І Тягнибок, якого багато хто вважає радикалом і мало не фюрером українських правих, уподібнився своїм поміркованим колегам-кандидатам - дав загальну відповідь і прізвищ не назвав (як і пізніше, у відповідь на запитання, хто з олігархів пропонував гроші та підтримку). Скидається на те, що між усіма без винятку учасниками  політичної боротьби в Україні укладений таємний Пакт про Неназивання Прізвищ. У 2004-му «злочинну владу» звали Кучмою або Кучмою-Медведчуком, а тепер у корупції звинувачують «самі знаєте кого», у тюрмах будуть «самі здогадайтесь, які» бандити, і так далі. Що найдивніше, відповідь Тягнибока Дністровий оцінив на тверду п'ятірку. Натомість інші журналісти, не дослухавшись до прохання Вахтанга Кіпіані давати оцінку не особистості кандидата, а його відповідям, явно висловлювали голосуванням своє негативне ставлення до лідера ВО «Свобода». Тож, хоч як він прагнув висловлюватися чітко й предметно, оцінки отримував низькі. Ба навіть ті, хто ставив високі бали, не забував зазначити, що поглядів Тягнибока не поділяє. «Ви упереджені», - зітхнув наприкінці програми Тягнибок і на останнє запитання від журналіста тижневика «Коментарі» Віталія Пировича відповів звинуваченням у неправдивому висвітленні ситуації на Тернопільщині в «паскудній замовній статті» (йшлося про цей матеріал). За підсумками Тягнибок опинився на останньому місці рейтингу програми, хоча здобув майже тотальну підтримку аудиторії. А «Українська рулетка» надалі очолює мій персональний рейтинг пізнавальних передвиборних проектів.

І - нехай це буде традицією - людина тижня: Віктор Янукович. В інтерв'ю «Фактам тижня з Оксаною Соколовою» він описав передвиборчу стратегію своїх опонентів вражаючим пасажем:

«...боротьба, наприклад, зі мною, вона перейшла вже всі межі, як кажуть, дозволеності. І це стало головною зброєю боротьби зі мною. А що зі мною боротися. Ви задайте питання виборцям, що вони думають про вас, про цю владу, про цього прем'єр-міністра? Я дивуюся, дивуюся, що вони вважають, що за рахунок цього можна усидіти в кріслах. Вони 5 років, як кажуть, крутили цей спектакль, а зараз. На 5-му році вирішили намалювати Януковича таким страшним, налякати людей. Я зустрічаюся з людьми в регіонах, з виборцями. Люди мені кажуть все, що думають. Вони добре розуміють, що ці технології, які застосовувалися до мене ще в 2004-му році, зараз йде їх продовження. І це єдиний засіб, який бачать мої опоненти, яким чином можна перемогти мене, але не мене, - український народ. Якщо вони вважають, що можна народ так обдурити і таким чином перемогти - вони помиляються, я в цьому впевнений».

Ми й раніше знали, що Віктор Федорович - не златоуст, але з наведеного пасажу склалося враження, що він бере уроки красномовства у свого соратника Миколи Яновича. З усього цього потоку свідомості найлегше зрозуміти те, що Янукович ототожнює себе з українським народом. Причому - в тому самому пораженському ключі, що й Ющенко в попередній «Великій політиці»: якщо, мовляв, вони мене переможуть, ви всі ще пошкодуєте. Для повної картини лідеру Партії регіонів, що активно зображає жертву, залишалося заговорити про підготовку масштабних фальсифікацій. Адже його опоненти щойно змінили свою риторику щодо цього - у Кисельова Тимошенко стверджувала, що спроби фальсифікації невідворотні, і ось уже Андрій Портнов заявляє: фальсифікація неможлива. І ось - заговорив.

А головні ефіри лідерів перегонів іще попереду, як і змагання «хто останній у 2009 році привітає з приходом 2010-го». У цей четвер споглядатимемо на Юлію Тимошенко у проекті «Готовий відповідати». Подивимось.

Фото - politika.inter.ua