Корупція ЗМІ в азійських країнах – явище звичне, воно має цілком конкретну назву – «журналістика конвертів», адже традиційно журналісти отримували конверти з винагородою за матеріал. У Японії часто говорять про «журналістику червоних конвертів», у Південній Кореї – білих або коричневих конвертів – це вже як коли частіше журналістам передавали гроші. Зараз, щоправда, актуальніша «банкоматна журналістика», але важливо інше: впродовж років виробилася чітка традиція: на прес-конференціях, урядових прийомах або інших заходах журналістам відкрито роздавали конверти з грошима. Іноді ці конверти вкладати у папки з готовими матеріалами для публікацій… Сказати, що сьогодні ситуація змінилась на 100%, було би перебільшенням. «Конвертова» практика існує досі, хоча й не так масово і відверто, як, скажімо, 15 років тому.

 

Японія задає темп не лише у новітніх технологіях. Саме у цій країні виробилась культура «прес-клубів», яка і сьогодні обмежує доступ суспільства до інформації. Про прес-клуби писали багато науковців. Так, наприклад, Том Бріслін, професор Університету Гаваїв, визначає клуби як «високорганізовані спільноти журналістів із різних медіа, які висвітлюють одну й ту саму тему і одних і тих самих публічних осіб». Так, скажімо, існує клуб прем’єр-міністра, Міністерства закордонних справ, Імператорської родини тощо. Журналіст, який є членом одного клубу, не може входити до іншого. Зрозуміло, що прес-клуби отримують і матеріальну підтримку, й інформацію безпосередньо від «своїх» установ або політиків. Також існує цікаве правило: журналіст не має права висвітлювати отриману інформацію, якщо її не мають всі інші члени клубу. Японські журналісти, вочевидь, не мають західного прагнення «повідомити першими» та почуття конкуренції. Через існування клубів складається ситуація, що ньюзмейкери – політики чи урядовці – самі вирішують, що потрапить у ЗМІ, а що – ні. Якщо журналіст опублікує «не ту» інформацію, його позбавлять не лише чергового конверта, а виключать із клубу. Традиція «клубів» поширилася з Японії на низку країн регіону, в тому числі Південну Корею.

 

Нова журналістка етика почала виникати у Південній Кореї, і ця реформа дістала назву «очищення». Її ініціатором у 1996 році став журналіст сеульської газети «Щоденні новини» Піо Ван-су (Pyo Wan-soo). Раніше через критику на адресу президента він потрапив до в’язниці, а потім був позбавлений права працювати у журналістиці протягом 8 років.

 

Тим часом корейська преса внаслідок урядових реформ, вільних виборів та демократичних перетворень отримала незалежність від влади, на кшталт медіа західних країн. Слід зазначити, що протягом ХХ століття корейську пресу весь час або контролювали ззовні (Японія на початку століття, американські збройні сили протягом 1950-х років), або ж вона перебувала під впливом своїх диктаторів. У 90-х роках журналісти отримали змогу працювати за західними стандартами, але, не маючи такої традиції, не збиралися змінювати своїх звичок.

 

Група журналістів та правозахисників на чолі з Піо Ван-су розуміли, що за таких обставин медіа втратять ще одну можливість бути незалежними. Разом із аналітиками вони виділили основні фактори, через які корейські медіа стали «консортом влади, а не сторожовим псом», як писав журналіст Давід Халворсен (David Halvorsen), який працював із Піо. Поряд із усталеною традицією прес-клубів, запозиченою з Японії, та конвертовою журналістикою, активісти виділили такі проблеми медіасфери:

 

- наклепницькі матеріали,

- перекручування цитат та інтерв’ю,

- цитування неіснуючих джерел,

- порушення приватності, особливо з використанням фото,

- однобічне висвітлення діяльності уряду,

- участь журналістів у політиці.

 

Коренем цих проблем, на думку аналітиків, було перш за все ставлення журналістів до професії. В Азії медійники часто вважають себе представниками інтересів не народу, а влади. Журналісти ототожнюють себе з політиками, а не з аудиторією, вважає Піо. Тому практику конвертів вони розглядають як абсолютно нормальний вияв партнерства, а не корупції.

 

Саме зі ставлення до професії слід було починати «очищення». У своїх статтях Піо та його колеги почали популяризувати думку про відповідальність преси перед аудиторією, про те, що журналісти є частиною народу, а не правлячої еліти. Водночас розпочалася просвітницька кампанія серед населення. Людям пояснювали, що до повідомлень ЗМІ слід ставитися критично. Матеріали про можновладців часто ідеалізують їх, оскільки репортери не ставляться до політиків критично. «Очищення», яке почалося «зсередини», має на меті змінити роль корейських ЗМІ з адвокатів влади на її контролерів, попри конфуціанські традиції покори та згоди з ієрархією.

 

Також свою роль в «очищенні» відіграє глобалізація: журналісти подорожують і спілкуються зі своїми закордонними колегами. Все більше азійських медійників розуміють, що неможливо бути професіоналом та водночас брати конверт із рук можновладця, а дійсно важливу інформацію часто треба розкопати, а не просто отримати.