Одна з головних змін, яку може принести в український медійний простір закон «Про медіа» в разі його ухвалення — регулювання онлайн-медіа та платформ спільного доступу до інформації (соціальних мереж). І саме ці норми наразі є чи не найбільш суперечливими, довкола них точиться дискусія та лунає критика. Регулюванню онлайн-сфери було присвячено перше із серії обговорень доопрацьованої редакції законопроєкту «Про медіа» № 2693-д від 02.07.2020, проведеного 8 липня ГО «Платформа прав людини», Комітетом із питань гуманітарної та інформаційної політики та проєктом «Європейський Союз та Рада Європи працюють разом для підтримки свободи медіа в Україні». Цієї теми частково торкнулися й під час другого онлайн-обговорення, проведеного 10 липня та присвяченого повноваженням регулятора — Національної ради з питань телебачення та радіомовлення — та нового співрегуляторного органу, який має бути створено.

Яким бачать регулювання онлайн-сфери розробники законопроєкту?

Медіаюристи Віта Володовська, Максим Дворовий та Олександр Бурмагін, які в робочій групі працювали над законопроєктом, презентували, як саме документ пропонує регулювати онлайн-сферу.

Законопроєкт дає визначення онлайн-медіа. Базовий критерій для визначення — це редакційний контроль. Детальніші критерії, кого відносити до онлайн-медіа, вироблятиме Національна рада з питань телебачення і радіомовлення разом із органом співрегулювання галузі (який має бути створено). Для онлайн-медіа передбачена добровільна реєстрація. Однак як зареєстровані, так і незареєстровані онлайн-медіа мають виконувати вимоги закону й нести відповідальність за їх порушення. А це вимоги щодо прозорості власності, захисту неповнолітніх, спростування та права на відповідь, щодо заборони поширення незаконного контенту, обмеження російського та проросійського контенту. Залежно від тяжкості порушення онлайн-медіа можуть отримувати від Нацради приписи, штрафи (різного розміру), вимоги щодо обмеження доступу до інформації, яка стала підставою для штрафу, а також заборону поширення онлайн-медіа на території України за рішенням суду (залежно від домена та юрисдикції це може бути блокування на рівні реєстратора, хостера або інтернет-провайдерів).

Для зареєстрованих онлайн-медіа передбачені певні стимули: можливість отримувати державну підтримку та укладати угоди про висвітлення діяльності органів влади й місцевого самоврядування; підтвердження статусу журналіста й захист відповідними статтями Кримінального кодексу (але журналісти незареєстрованих медіа можуть отримувати статус журналіста, вступаючи до профспілок і творчих організацій); заборона відмови в акредитації представникам зареєстрованих медіа; участь у механізмах співрегулювання (розробка правил і кодексів для медіа, право ініціювати передачу питання про контентні порушення від Нацради на експертизу до органу співрегулювання).

Детальніше про новели щодо регулювання онлайн-медіа можна прочитати у статті Віти Володовської.

Платформи спільного доступу до інформації (тобто соцмережі) та їхній різновид — платформи спільного доступу до відео (YouTube та інші) — не є онлайн-медіа. Тут ключовим критерієм є відсутність редакційного контролю з боку власника платформи. Але для них теж передбачене окреме регулювання. Їхня реєстрація є добровільною. Відповідальність за порушення нестимуть лише платформи спільного доступу до відео — як зареєстровані, так і незареєстровані, але якщо вони підлягають українській юрисдикції (законопроєкт вказує кілька ознак для її визначення).

Провайдери платформ спільного доступу до відео мають низку обов’язків: розміщувати умови користування сервісом, передбачити в них заборону поширення користувачами незаконного й піратського контенту, а також порядок реалізації права на відповідь або спростування недостовірної інформації, забезпечити перевірку віку користувача й можливість встановлення системи батьківського контролю, створити дієвий механізм отримання й розгляду звернень і скарг користувачів, не обробляти персональні дані дітей із комерційною метою.

За невиконання цих обов’язків платформи спільного доступу до відео під українською юрисдикцією можуть отримувати від Нацради штрафи різного розміру. Також можливі штрафи за ненадання або порушення строків надання інформації на запит Нацради й за порушення строків внесення змін до реєстру (для зареєстрованих платформ). За три й більше порушень протягом року можливе скасування реєстрації (для зареєстрованих платформ).

Для платформ спільного доступу до інформації (як українських, так і зарубіжних) і платформ спільного доступу до відео поза юрисдикцією України передбачені такі важелі Нацради, як укладення угод і меморандумів, де будуть прописані обов’язки платформ та обмеження на поширення забороненого в Україні контенту; звернення з вимогами обмежити доступ до користувацького контенту, який порушує українське законодавство та за поширення якого суб’єкти у сфері медіа отримали штраф, анулювання ліцензії, скасування реєстрації чи заборону поширення онлайн-медіа в Україні; звернення щодо порушення виборчого законодавства та правил агітації з вимогою припинити поширення такої агітації.

Тобто розробники законопроєкту відмовилися від ідеї поширювати українське регулювання на іноземних суб’єктів. Віта Володовська пояснила, що таким чином законопроєкт узгодили з Директивою ЄС про аудіовізуальні медіапослуги: «Щоб привести наше законодавство у відповідність із директивою, ми не можемо поширювати дію українського регулятора на іноземні платформи. Регулювати такі платформи мають ті країни, де вони зареєстровані. Ми надаємо можливість Нацраді укладати із цими платформами меморандуми — співрегуляторні акти, щоб поширювати на них українське законодавство».

Навіщо регулювати онлайн-медіа?

Це питання почало лунати все частіше, не оминули його й учасники обговорення. Деякі головреди інтернет-видань і блогери вимагають виключити онлайн-медіа з-під дії цього закону. Керівник Української асоціації медіа-бізнесу Олексій Погорєлов віднедавна теж став виступати за те, щоб вивести пресу та онлайн із цього законопроєкту, а зосередитися суто на аудіовізуальній сфері, адже саме з Директивою ЄС про аудіовізуальні медіапослуги Україна має гармонізувати своє законодавство.

Перший заступник голови Нацради Валентин Коваль відповідає на це, що країни Європи поступово переходять до регулювання всіх медіа за спільним підходом та з єдиним регулятором. Враховуючи, що українське законодавство оновлюється раз на 10–15 років, відкладати це до 2035 року немає ніякого сенсу, вважає він. Член робочої групи законопроєкту Олександр Бурмагін каже: щонайменше в 9 країнах Європи є регулювання онлайн-медіа та є конвергентні регулятори, які регулюють різні типи медіа — це тренд, по якому йдуть інші країни.

Однак експерт Ради Європи з Бельгії Жан-Франсуа Фурнемон радить не включати регулювання онлайн-медіа до регулювання аудіовізуальних медіа: «У Європі, як правило, не практикується включати онлайн-медіа в обсяг регулювання аудіовізуальних медіа. Я б радив цього не робити. А якщо онлайн-медіа включаються в такий обсяг, то таке регулювання має бути зведено до мінімуму — проста реєстрація, щоб зрозуміти, хто відповідає за ті чи інші публікації, особливо, якщо вони містять незаконну чи неправомірну складову. Мають бути мінімальні зобов’язання щодо контенту і змісту, які встановлюються до онлайн-публікацій. Тому що регулювання контенту в європейській практиці наразі відноситься до аудіовізуального контенту».

Схожу думку висловила й консультантка Ради Європи з Угорщини Кріштіна Розгоній. Вона нагадала, що Європейська Комісія тільки почала роботу на Актом про цифрові сервіси (Digital Services Act), тобто Європа тільки приступає до регулювання онлайн-сфери. У Німеччині нині серйозно придивляються до свого закону, який регулює онлайн-платформи, а у Франції нещодавно визнали неконституційним новий закон щодо мови ворожнечі на інтернет-платформах. «Сфера регулювання онлайн-медіа та онлайн-платформ є мінним полем наразі. Я б рекомендувала уникати тут різних “я”, почекати і подивитися, які рішення будуть прийняті (а цей процес ведеться зараз), і дуже обережно ставитися до регулювання онлайн-сфери».

Позиція розробників законопроєкту «Про медіа» поки що однозначна: онлайн-сферу потрібно регулювати. «Можемо ще чекати, а можемо вже вирішувати питання нашого інформаційного простору, — відповів на пропозицію експертки ГО «Детектор медіа» Галини Петренко зачекати практик регулювання онлайну від європейських колег голова парламентського Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Микита Потураєв. — Питання, чи варто чекати, чи ні, зняті принципом добровільної реєстрації. Значно краще, коли за дотриманням законодавства в інформаційному просторі стежить незалежний, колегіальний, деполітизований, наскільки ми це зробимо можливим, орган, ніж СБУ».

Олександр Бурмагін припустив, що Digital Services Act з’явиться не раніше, ніж через два-три роки і його норми будуть більш жорсткими, ніж ті, що пропонують українські розробники законопроєкту «Про медіа». За приклад він пропонує порівняти законодавство України про захист персональних даних і пізніше розроблений у ЄС Загальний регламент захисту даних GDPR.

Видається, що на позицію розробників законопроєкту вплинули і юристи телевізійних холдингів, які входили до робочої групи (а представників онлайн-медіа та преси в ній не було). Адже в телевізійної індустрії давно були закиди до регулятора, коли він їх карав, наприклад, за порушення прав дітей: мовляв, чого ви чіпляєтеся до телебачення — в інтернеті й не такого повно.

Кого вважати онлайн-медіа?

Розробники законопроєкту визнають, що дають достатньо широке (тобто нечітке) визначення онлайн-медіа та не використовують усіх критеріїв нового визначення «медіа», які наведені в Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи. Вони пропонують Нацраді разом з органом співрегулювання самим розробити ці критерії та визначати, кого вважати онлайн-медіа.

Експертка ГО «Платформа прав людини» Людмила Опришко звертає увагу, що у визначенні акцент зроблено виключно на поширенні інформації під редакційним контролем і постійною назвою. «Таке формулювання є дуже широким, я не бачу підстав відносити до суб’єктів у сфері онлайн-медіа редакторів, наприклад. Тоді це взагалі нівелює підхід. Ми не розуміємо, чи це фізична чи юридична особа, чи це редакція. Із запропонованого формулювання можна відносити і технічних працівників», — каже Людмила Опришко.

Також у пані Опришко є питання щодо регулювання інформаційних агентств. Судячи із законопроєкту, вони повинні стати суб’єктами у сфері онлайн-медіа, але це не повною мірою відображає їхню діяльність. Для багатьох інформагентств основним видом діяльності є не поширення інформації, а проведення пресконференцій та дискусій, що підпадає під критерій медіа, але не охоплюється законопроєктом.

Жан-Франсуа Фурнемон теж пропонує ще попрацювати над термінологією. На його погляд, визначення «онлайн-медіа» може перетинатися з визначенням «аудіовізуальні медіа», але другого визначення не надано. Він пропонує скопіювати з Директиви ЄС визначення платформи спільного доступу до відео (хоча розробники законопроєкту сказали, що ці визначення запозичено з Директиви). Також він порадив дати в законопроєкті визначення користувацького контенту.

Чи варто залишати критерії онлайн-медіа на розсуд Нацради і співрегулювання?

На думку медіаруху «Медіа за усвідомлений вибір», законопроєкт наділяє Нацраду занадто широкими повноваженнями регулювання та контролю за поширенням інформації, в тому числі незареєстрованими онлайн-медіа, блогерами й дописувачами соціальних мереж. Подібної думки й Жан-Франсуа Фурнемон: йому не зрозумілі положення про співрегулювання та роль Національної ради під час регулювання онлайн-медіа без реєстрації.

Людмила Опришко теж бачить у цьому проблему: «Коли Нацрада сама визначатиме, чи є суб’єкт онлайн-медіа, використовуючи критерії співрегулювання, — це дуже проблемна зона. Вона створює дуже широкі межі розсуду для Нацради».

Статус онлайн-медіа накладає великі обов’язки та відповідальність, вони мають бути передбачуваними для всіх суб’єктів у сфері медіа. Але не всі суб’єкти у сфері медіа розумітимуть, що вони підпадають під визначення медіа, наголошує пані Опришко. «Незалежно від самоідентифікації, від початку діяльності ми несемо обов’язки і відповідальність. Якщо мені завтра Нацрада надішле запит про структуру власності — я повинна надавати цю інформацію чи ні? А невиконання такої вимоги може стати підставою для накладення санкції. Якщо особа не ідентифікує себе як медіа, а на думку Нацради, вона є медіа, як особа має виконувати приписи, якщо закон не визначає критерії того, чи є вона медіа?»

Тобто визначення в законі є недостатньо чіткими та прогнозованими. А співрегулювання, наголошує пані Опришко, не може встановлювати обов’язки й відповідальність — це має встановлюватися законом.

А що із блогерами, вони регулюються?

Розробники законопроєкту запевняють, що з регулювання виключено приватні сторінки людей у соцмережах — регулюванню підлягають тільки сторінки медіа. Та на думку Людмили Опришко, сфера дії законопроєкту не визначена. Вона вважає, що більшість користувачів соцмереж здійснює редакційний контроль щодо своїх сторінок у соцмережі (самі вибирають, що поширювати, самі роблять дописи). Якщо буквально читати запропоноване визначення онлайн-медіа та винятки, на кого не поширюється закон, то виходить, що під його дію потраплять і приватні користувачі соцмереж. Тож вона пропонує змінити термінологію.

Частково таке тлумачення норм закону підтвердила Віта Володовська: закон може поширюватися на блогерів, але лише на тих, які самостійно зареєструються як онлайн-медіа або відповідатимуть ознакам «медіа», визначеним у законі та в акті спільного регулювання.

Навіщо регулювати незареєстровані онлайн-медіа?

Це ще одне застереження до законопроєкту, адже розширення повноважень регулятора на всі незареєстровані онлайн-медіа відкриває скриньку Пандори. Особливо в контексті того, що Нацрада з органом співрегулювання визначатиме, кого вважати онлайн-медіа.

Якщо регулювати тільки зареєстрованих — ніхто не буде реєструватися, відповідають автори. Логіка творців законопроєкту — створити мотивацію для реєстрації (тому законопроєкт передбачає певні преференції для зареєстрованих онлайн-медіа). Не хочеш реєструватися — працюй собі далі, веди господарську діяльність відповідно до Господарського й Податкового кодексів, отримуй статус журналіста через вступ у професійні та творчі спілки. «Але контентні обмеження мають бути однаковими для всіх медіа», — вважає Олександр Бурмагін. Але тоді постає питання: тобто права в зареєстрованих та незареєстрованих онлайн-медіа будуть різні, а обов’язки — однакові? При цьому багато хто, нагадаємо, з тих же користувачів соцмереж навіть не здогадуватиметься, що його занесли до онлайн-медіа.

Пропозиція регулювання незареєстрованих онлайн-медіа є однією з розбіжностей між розробниками й тими, хто в цілому підтримує законопроєкт, але з правками. Наприклад, «Детектор медіа» та Інститут масової інформації вважають, що регулювання для онлайн-медіа на даному етапі треба поширити лише на тих, хто добровільно зареєструється, тобто свідомо візьме на себе певні зобов’язання. Щодо інших пропонується застосовувати загальні норми законів «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформації» тощо.

Навіщо в законопроєкті про медіа дублювати заборони з інших законів і кодексів?

Мова про заборону комуністичної пропаганди, порнографії, закликів до повалення конституційного ладу тощо. Розробники законопроєкту хотіли акумулювати їх в одному законі й чітко артикулювати, що за поширення такої інформації будуть накладатися санкції саме Національною радою. Адже адміністративна та кримінальна відповідальність, приміром, — це парафія правоохоронних органів. При цьому розробники законопроєкту сподіваються на дієвість механізму співрегулювання, коли індустрія разом із регулятором наповнить контентні обмеження змістом і критеріями: що таке пропаганда комуністичного режиму, що може зашкодити дітям. В ідеалі орган співрегулювання ще й надаватиме Нацраді експертизу у випадку контентних порушень.

Не всі обмеження, що є в законопроєкті, можуть пройти «трискладовий тест» Європейського суду з прав людини щодо обмеження доступу до інформації. Приміром, Жан-Франсуа Фурнемон рекомендував вилучити із закону обмеження, пов’язані із забороною пропаганди тоталітарних режимів, які перекочували в медійний законопроєкт із декомунізаційного закону. «Але це політична історія, пов’язана з політикою держави Україна у сфері історичної пам’яті, розвитку державної мови, протидії державі-агресору», — пояснив Максим Дворовий.

Чи точно іноземні платформи поза регулюванням?

Розробники законопроєкту запевняють, що вивели іноземні платформи спільного доступу до відео (та інформації) з-під дії українського закону, адже, згідно з Директивою, регулювати їх мають їхні країни. Але не онлайн-медіа — їх Нацрада зможе контролювати, карати й добиватися в суді заборони їх поширення в Україні. Жан-Франсуа Фурнемон має питання щодо визначення юрисдикції онлайн-медіа та онлайн-платформ, на яких поширюється дія закону (частини 8, 11, 13 статті 2 законопроєкту). Він також рекомендує модифікувати обмежувальні заходи для іноземних медіа, передбачені у статті 99 законопроєкту (скасування реєстрації іноземного лінійного медіа, заборона поширення онлайн-медіа на території України, заборона поширення іноземного аудіовізуального медіасервісу на замовлення на території України).

Чи можливе за відсутності регулювання іноземних платформ блокування показу на YouTube заборонених в Україні фільмів? Максим Дворовий вважає, що в рамках меморандумів Нацрада може домовитися із платформами про обмеження доступу в Україні до певного контенту. І платформи, за його даними, готові йти на такий підхід у регулюванні.

Що не так із санкціями до онлайн-медіа?

Онлайн-медіа занепокоєні тим, що до числа значних порушень, за які передбачено санкції у вигляді штрафу й заборони на поширення онлайн-медіа у випадку трьох і більше порушень протягом року, входять рекламні порушення. Закон «Про рекламу» щодо онлайн-сфери безнадійно застарів. Приміром, він не регулює таких поширених форм реклами, як нативна реклама, спонсорські або партнерські проєкти. Вони маркуються зараз таким чином, який не відповідає вимогам закону «Про рекламу». Якісні онлайн-медіа остерігаються, що будуть страждати за нативну рекламу, тоді як неякісні медіа, які розміщують джинсу (приховану рекламу), яку складно ідентифікувати й довести, скоріше за все, ніякої відповідальності не нестимуть. Про такі застереження колег з онлайн-медіа зауважила Галина Петренко.

Є нюанси і з приписами. Розробники законопроєкту наголошують, що приписи не є санкціями. При цьому Нацрада зможе виносити приписи без перевірок (на відміну від санкцій), а медіа зобов’язані на них реагувати. Три приписи за незначні порушення тягнуть за собою вже штрафи.

Є нюанс і з забороною поширення інформації в онлайні. Така санкція, як заборона поширення онлайн-медіа на території України, застосовується виключно за рішенням суду. Водночас Нацрада може вимагати обмежувати доступ до інформації, через яку вона застосувала до онлайн-медіа штраф. Також Нацрада може вимагати від платформ спільного доступу до інформації та власників пошукових систем обмежувати доступ до інформації, за поширення якої медіа отримало санкції, або виключати її з результатів пошуку.

Також законопроєкт пропонує припиняти діяльність онлайн-медіа, особу якого не вдалося встановити (якщо це медіа вчинило грубе порушення). Людмила Опришко вважає цю норму недієвою. Бо без встановленого відповідача суд не візьме позов Нацради до розгляду.

Жан-Франсуа Фурнемон каже, що в Європі не практикуються санкції проти провайдерів сервісів електронних публікацій (онлайн-медіа), щоб уникнути цензурування в інтернеті. Він порадив уважніше передивитися положення статті 112, яка визначає відповідальність суб’єктів у сфері онлайн-медіа.

Що не так із правом на відповідь і спростування?

Стаття про право на відповідь і спростування є занадто деталізованою, вважає Жан-Франсуа Фурнемон. У ній дуже розширюється право на відповідь і фактично переходить у сферу захисту від дифамації (приниження честі, гідності та ділової репутації), яка регулюється в судовому порядку. Експерт рекомендує переписати цю статтю у відповідності до Резолюції ПАРЄ щодо медіавідповідальності.

Людмила Опришко теж має зауваження до права на відповідь і спростування. Що саме дає можливість реалізувати законопроєкт ображеним людям — спростування чи відповідь? Ба більше спростуванню або відповіді будуть підлягати відомості, які не відповідають дійсності або викладені неправдиво, неповно чи неточно. За словами пані Опришко, це надто високий стандарт, навіть у Конституції написано, що спростуванню підлягає недостовірна інформація.

Які мінуси у звільненні онлайн-медіа від відповідальності?

У статті 117 законопроєкту є положення, що суб’єкти у сфері онлайн-медіа не несуть відповідальності за інформацію, яка є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим зареєстрованим медіа або іноземним медіа — із посиланням на них. «Тобто якщо медіа процитує російські дискурси з RT, Sputnik чи ще якогось ворожого контенту, то в такому випадку вони автоматично звільняються від відповідальності», — каже пані Опришко. Вона вважає, що це перекреслює всі норми закону, спрямовані на протидію ворожій інформаційній агресії.

Для Жана-Франсуа Фурнемона також незрозумілі деякі положення про звільнення від відповідальності. Приміром, як відрізнити отримання інформації журналістом законним і незаконним шляхом?

Розробники законопроєкту запевняють, що чекають на конкретні пропозиції до тексту проєкту та готові вносити їх до законопроєкту між першим і другим читанням.

Ілюстрації — скриншоти із презентацій Людмили Опришко та Олександра Бурмагіна