«Детектор медіа»  неодноразово піднімала теми особливостей «ринкових» відносин  в українських медіа – починаючи від «конвертів» і завершуючи «джинсою». Але, вочевидь, поки ми боролися з політичною цензурою, ця тема  для більшості наших колег  була все  ж таки другорядною (якщо не брати до уваги те, що для багатьох  ця практика  є і цілком прийнятною).  Та  зараз, судячи зі  всього, нарешті проблема виходить на перший план  найактуальних в українській журналістиці.  Мабуть,  в силу  тієї безмежності  та цинічності, якої  набула у вітчизняних ЗМІ  реальність «все на продаж»  під час цієї виборчої кампанії. В умовах відсутності  обмежень політичних,  набула найсерьознішої ваги  «цензура грошового мішка».

«Детектор медіа»  готує  кілька  матеріалів щодо заявленої теми, сподіваючись, що вони стануть повштохом для солідарних акцій  журналістів.

Першим з цих текстів ми публікуємо статтю відомого журналіста Володимира Павліва –який торкається одного з аспектів  проблеми. Далі буде.

В Україні вже доброю традицією стало напередодні виборів проводити всеможливі журналістські конференції, присвячені питанням свободи і відповідальності преси. Їх суть зводиться до нагадування журналістам про те, що свобода преси повинна йти в парі з відповідальністю. Однак, організовуються вони зазвичай, коли вже механізм виробництва «джинси» працює повним ходом і жодні волання до журналістської етики чи й просто людської совісті уже не в стані його затримати. Редакції безсоромно розміщують замовні матеріали так, ніби передвиборчі «жнива» звільняють ЗМІ від обов`язку «відповідальності», залишаючи разом з тим право на «абсолютну свободу».

Оранжева революція, як показує досвід виборчої кампанії - 2006, на жаль, ситуації не виправила. В період між виборами 2004 і 2006 років українська журналістика,  без сумніву,  стала вільнішою, але чи проявила себе як більш відповідальна? Отож, причин масової продажності українських журналістів та редакторів варто шукати десь далі, ніж вибори.

Чи можна, наприклад, говорити про відповідальну журналітику у країні, де переважна більшість журналістів отримує зарплату в «конвертах»? Зрозуміло, що «конверти» є наслідком не лише призвичаєнь з періоду первинного накопичення капіталу, але й результатом дурної і несправедливої діючої податкової політики. Та все ж. В момент, коли кожен з нас бере до рук отого «конверта», наша відповідальність, професійність (якщо врахувати, що основою професії є - говорити правду), а також і свобода стають під великим знаком запитання.

Особливо це стосується тих авторів, хто пише на теми корупції, злочинності, шахрайства тощо. Але також і тих, хто освітлює виборчі процеси, критикує діяльність партій, ставить громадянам в приклад європейські стандарти, тужить за громадянським суспільством, переймається вихованням нових поколінь etc.

На жаль, багато з нас стоїть перед реальним вибором – брати зарплату в конверті, чи не отримувати її взагалі. Цей вибір є значно суворішим, ніж вибір працедавця за політичними симпатіями. Бо якщо втратиш працю в «оранжевих», то зможеш її знайти у «біло-блакитних», втратиш у «червоних» - знайдеш у «рожевих» і т.д. Але, якщо ти відмовляєшся брати зарплату в «конвертах», тобто,  відмовляєшся грати за певними неписаними правилами працедавця, не залежно від його політичного забарвлення, то можеш не знайти праці ніде.

Отже, для журналіста, котрий цінує свою професійну репутацію, мислить категоріями цивілізованих стандартів і вбачає призначення мас-медіа в ролі «сторожового пса демократії», «конверт» є неприємною, але вимушеною необхідністю. Для журналіста, який всім цим не переймається – це приємна і бажана винагорода, яка дає можливість уникнути сплати податків, а також - відчуття причетності до спільної таємниці із працедавцем. Така своєрідна лояльність в надії на поблажливість.

Але як одного,  так і іншого зарплата у «конверті» позбавляє шансу на повноцінну професійну діяльність, на відчуття обґрунтованої гордості за свою професію. Та багатьох інших речей - малопрактичних, але принципово важливих для відчуття внутрішнього комфорту.

Тут варто перелічити кілька найбільш дошкульних втрат, які завдає журналістському середовищу зарплата в «конвертах».

Отже, вона робить українське журналістське середовище: неорганізованим і несолідарним, незахищеним і безпорадним, вразливим на шантаж і погрози.

Адже, саме через такий тип фінансових взаємин із працедавцем журналістські профспілки в Україні не мають практично жодного впливу, а саме середовище журналістів залишається не консолідованим. Будь-яка журналістська організація може будувати свої взаємини із працедавцем лише на законній основі, тобто,  на підставі легальних контрактів і прозорих схем оплати праці. Погоджуючись обходити закон, тобто,  отримувати зарплату в “конверті” і працювати без контракту, чи за контрактом, який містить фіктивні дані, ми приречені на програш в тяганині з працедавцем, котрий змінює правила гри не на нашу користь.

Показовою тут була дискусія на 5-му телеканалі, що відбулася кілька днів тому,  між однією зі співвласників часопису “Час. Ua” та представницею трудового колективу цього ж видання. За версією представниці редакції,  конфлікт виник через те, що власники заборгували багатьом журналістам і редакторам платню за кілька місяців. Представниця ж власників видання заявляла – неправда: ідіть в бухгалтерію і отримуйте гроші. На цьому й розійшлися, так і не пояснивши невтаємниченому глядачеві, що непорозуміння виникає через те, що,  говорячи про свою зарплату,  працівники мають на увазі “конверт”, а працедавці – офіційну відомість. Різниця в сумах, очевидно, значна.

В такій ситуації й консолідація журналістського середовища видається  якщо й не неможливою, то малоімовірною. Адже  журналіст, котрий перебуває у своєрідній фінансовій “змові” з працедавцем, саме йому повинен виявляти лояльність, а не колегам з інших видань чи й з власної редакції. Бо ж від того першого значно більше, ніж від тих других, залежить матеріальний добробут та імовірний розвиток кар`єри журналіста.

Тут також варто додати, що зарплата в “конвертах” може мати не тільки спокусливий присмак “забороненого плоду”, але й гіркий смак причетності до заборонених законом дій. Адже, якщо працедавець має розписки з нашими підписами, наприклад, про отримання певних сум в іноземній валюті, котрі, зрозуміло, ніде нами не задекларовані, то це автоматично стає дієвим інструментом для шантажу з боку працедавця у разі наших спроб створити йому певні проблеми.

Отож, якщо ми беззахисні, безправні, піддатні на шантаж тощо, то як ми можемо бути “вільними і відповідальними”? Як можемо вважати себе професіоналами і дотримуватись журналістських стандартів? А як без цього усього вчити молодих журналістів, який досвід ми можемо їм передати?

Як нам вийти з цієї ситуації? Очевидно, що самотужки цього зробити не вдасться. Допомогти в цьому мала б держава, руйнуючи ті схеми, на яких базується корупція у всіх видах життя в державі, втім,  і в журналістиці. І те, що досі ці схеми не зруйновані, можна вважати однією з найбільших поразок нової “оранжевої влади”. Та пасивно чекати цього від влади – це наперед програшна позиція. Журналісти самі повинні “капати на мозги” владі з цього приводу. Як? Використовуючи свободу слова і пам`ятаючи про відповідальність перед суспільством.

Усі матеріали рубрики „Редакційна політика” публікуються  за підтримки Посольства Великобританії в Україні.