З 23 березня виходить у кінопрокат український фільм «Памфір» кінорежисера Дмитра Сухолиткого-Собчука, номінований на премію Європейської кіноакадемії. Робота над цією стрічкою тривала понад чотири роки. Протягом цього часу виробництво фільму поєднувалося з пошуком закордонних партнерів.

Сценарій стрічки розроблено в міжнародних сценарних майстернях TorinoFilmLab (Script&Pitch) 2016 і Midpoint Intensive 2017. Фільм є копродукцією України, Франції, Польщі та Чилі. Адже «Памфір» також отримав фінансування Державного агентства України з питань кіно, Українського культурного фонду. Світова прем’єра пройшла торік у травні на Каннському кінофестивалі. Після цього стрічку побачили на фестивалях у понад 25 країнах світу. Вона здобула нагороди на Raindance у Лондоні, «Кіноколо», на кінофестивалях у Сантьяго (Чилі), в Дунаві (Латвія), в Палічі (Сербія).

Права на дистрибуцію фільму придбали понад 20 країн. Події фільму «Памфір» розгортаються на заході Україні перед традиційним карнавалом, Маланкою. Головний герой Памфір повертається додому після тривалої відсутності. Прагнучи захистити свою родину, він звертає на ризикований шлях.

Це дебютна повнометражна стрічка не лише Дмитра Сухолиткого-Собчука, а й продюсерки Олександри Костіної. Фільм знімали в Карпатах та на Буковині з жовтня 2020 року по лютий 2021 року. Однак на момент повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році стрічка ще не була завершена. Ключові роботи зі звуком виконували в Україні, і під час наступу на Київ матеріали лишалися на кіностудії Довженка.

Про те, як вдалося завершити стрічку, провести презентацію в Каннах, отримати прокат у різних країнах світу, про бюджет, зйомки, віру в результат та очікування від українського прокату в інтерв’ю «Детектору медіа» розказала продюсерка Олександра Костіна.

— Олександро, ви працювали над фільмом «Памфір» чотири роки. Як вам вдалося завершити стрічку в умовах повномасштабної війни?

— Дуже важливо мати команду та партнерів, які можуть розділити й успіх, і труднощі. З цим нам дуже пощастило. На момент повномасштабного вторгнення всі матеріали фільму вже відзняли. Працювали з відео в Польщі, монтаж завершили, частково зробили кольорокорекцію. Залишалася робота з візуальними ефектами. Наш режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук мав квитки на 26 лютого 2022 року до Польщі, щоб закінчити фільм. Зі звуком паралельно працювали в Україні та Франції. Монтаж звуку, запис акторів відбувався в Києві на студії нашого звукорежисера Сергія Степанського, яка розміщена на території кіностудії Довженка. І за декілька днів до вторгнення ми це закінчили, але не встигли завантажити файли на сервер французької постпродакшен-компанії Studio Orlando, які мали робити фінальне зведення. У перші дні після нападу ситуація була незрозуміла, не можна було вільно пересуватися Києвом, у деяких районах стояли блокпости. Але ми дуже вдячні одному з наших звукорежисерів Олександру Верховинцю, який зміг поїхати на кіностудію й завантажити цей матеріал. Після цього ми були впевнені, що наші партнери завершать фільм, навіть якщо з нами щось трапиться.

Олександра Костіна та Дмитро Сухолиткий-Собчук

• Читайте також: Перші серіали великої війни. Які проєкти готують медіагрупи і продакшни

У перший місяць повномасштабної війни ми не займалися фільмом. Я була волонтеркою в Житомирській області, допомагала відділенням реанімації новонароджених у всій Україні, Дмитро волонтерив на заході України та знімав документальне кіно. А наші польські колеги Клаудія Смея та Богна Шевчик узяли на себе весь цей тягар: координацію зі співпродюсерами, завершення фільму та його аплікацію в Канни. У квітні ми дізналися, що фільм відібрали одразу до двох програм Каннського кінофестивалю та однієї програми кінофестивалю у Венеції. Ми мали лише місяць, щоб завершити фільм, зокрема зробити фінальний саунд-мікс. Це мали виконати наш звукорежисер Сергій Степанський та режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук. Ми дуже вдячні Держкіно, з їхньою підтримкою хлопці змогли поїхати в Париж, а там за тиждень зробили зведення звуку та перезапис і віддали фільм. Тож успіх фільму в Каннах став можливим саме завдяки роботі команди. Фільм роблять люди, їхній внесок неоціненний.

— Цей фільм дебютний і для режисера, і для вас. Як ви познайомилися з Дмитром і чим вас зацікавив його проєкт?

— Із Дмитром ми були побіжно знайомі ще 7-8 років тому, коли вийшов альманах «Мудаки. Арабески» від «Артхауз трафік». У ньому була короткометражна робота Дмитра «Борода». Тоді я для себе відзначила, що варто спостерігати за цим режисером. І коли мені запропонували співпрацю — я одразу погодилася. Наша робота над проєктом як продюсера та автора розпочалась у травні 2018 року, напередодні Каннського фестивалю. Тому у Францію я вже їхала шукати потенційних партнерів. І рівно через чотири роки на Каннському фестивалі відбулася прем’єра фільму.

— Як ви почали реалізовувати цей проєкт саме з міжнародним вектором?

— Ми працювали над фільмом понад чотири роки. Це тривалий період мого життя, і для мене важливим було витратити його на те, у що я справді вірю, зробити так, щоб цей проєкт досягнув якнайбільшого успіху. У цьому ми знайшли спільну мову з Дмитром, і в нас із самого початку був саме такий настрій. Ми не ставилися до нього як до дебютного фільму, який може вийти, а може й ні. Ми одразу націлилися на те, що дебютний фільм — це можливість заявити про себе та показати ту якість, яку ми зможемо забезпечити. Ми хотіли зробити все, щоби фільм побачили якомога більше людей. Тому що витрачати чотири-п’ять років свого життя на стрічку, яку б ніхто не дивився, нам обом не хотілося. З вірою в цей успіх ми одразу планували проєкт як міжнародну копродукцію. Найпершим питанням були гроші. Адже те, що ми задумали, неможливо було створити за гроші Держкіно на дебют (це 12 млн грн).

— А який у підсумку вийшов бюджет фільму?

— 39,8 млн грн. Це більш ніж утричі більше за те, що ми могли отримати від держави на дебют. Приватних інвесторів в Україні для такого проєкту було знайти складно. Тому ми одразу стали їх шукати за кордоном. Окрім грошей співпраця з іноземними студіями — це досвід. Досвід залучення партнерів, смак, розуміння кіно, очікування глядачів. Ми мали дуже потрібні коментарі ще на етапі сценарію, далі — зйомок і монтажу. Таким чином ми мали перших іноземних глядачів, на яких ми могли «тестувати» фільм. Партнери допомагали побачити фільм з іншого ракурсу. І зрештою міжнародний копродакшен дав нам команду, можливість залучити найкращих спеціалістів з інших країн. Наша композиторка — із Франції, режисер монтажу — з Польщі. А ще завдяки такій співпраці в нас іще до початку зйомок був підтверджений кінотеатральний реліз у восьми країнах світу.

— Наразі підтверджено, що «Памфір» вийде в прокат більш ніж у 20 країнах світу. Хто відповідає за міжнародний реліз проєкту? Як склалася ваша співпраця?

— Це співпраця з міжнародним сейлз-агентом. Для себе я вирішила, що ще на етапі сценарію працюватиму з міжнародним сейлз-агентом і прокатними компаніями тих країн, де планується реліз. Це крута колаборація. Адже вони одразу можуть надати мінімальну гарантію того, що права на дистрибуцію належатимуть саме цьому сейлз-агенту або дистрибутору. Це вже частина фінансування проєкту. Також вони можуть одразу надати відгук, враховуючи власну експертизу продажу фільмів і роботи з глядачами в різних країнах. І ці поради ми можемо врахувати ще на етапі сценарію. Мова не про перероблення режисерського задуму, а саме про маленькі нюанси, які роблять фільм зрозумілішим для іноземної аудиторії. Наприклад, у нашому фільмі було двоє близнюків Коля і Толя. А нам порадили, щоби при перекладі та субтитрах їх називали саме twins, бо іноземні імена глядачу незвичні. Також у нас є багато скорочень імен. Наприклад, мене можуть кликати і Саша, і Шура, і Санечка, і Сашуня. Герої фільму теж використовують різні варіації імен. А для іноземців це не дуже зрозуміло, тому важливо було використовувати одну форму імені. Така історія була в нас із героєм-антагоністом. У нього було ім’я, по батькові, прізвисько. Зрештою ми лишили у вжитку саме прізвисько.

— Як вам вдалося зацікавити іноземних продюсерів локальним українським фільмом?

— Фільм — це передусім історія. Ми не продавали партнерам «Памфір» саме з акцентом на те, що він український і це єдине, чому на нього варто звернути увагу. Ні до, ні під час війни. У Франції нещодавно відбувся успішний реліз: наш фільм зібрав близько 70 тисяч глядачів, виходив на 200 екранах, був включений у перелік 16 найкращих релізів Франції минулого року за версією видання Telerama. І наш французький дистрибутор продавав його як історію, яку неможливо пропустити. Глядачі приходили дивитися «Памфір» не тільки для того, щоб підтримати Україну, а й тому, що їх чіпляв сюжет і те, як він був втілений.

• Читайте також: Другий режисер фільму «Будинок зі скалок» Азад Сафаров: Наш фільм став адвокаційним інструментом

— А що ви показували партнерам ще на тому етапі, коли сценарій не був готовий?

— Ми почали просувати фільм, уже коли була початкова версія сценарію. До того ж, раніше в кіно я вже працювала виконавчою продюсеркою, у Дмитра також була попередня короткометражна робота «Штангіст». Він її зробив саме під час роботи над сценарієм «Памфіра», тому що його попередні короткометражні роботи мали інший підхід. Але важливо було представити той формат, у якому буде знятий «Памфір», тому він зробив паузу на два роки та зняв «Штангіста». Фільм представили на багатьох фестивалях, і це допомогло Дмитрові стати впізнаваним у європейській кіноіндустрії. Також ми брали участь у міжнародних воркшопах, і нас уже знали в інших країнах. Як продюсерка я вклала чимало грошей у девелопмент проєкту ще до того, як ми знайшли хоч якесь фінансування. Ми об’їхали кожне село на кордоні з Румунією, перш ніж знайшли локації. Далі ми зробили фотосесію для лукбуку — фільму, який показував головних героїв на локаціях і відображав їхній стан. Також ми зробили аніматик для фільму — це маленький мальований тизер з історією, драматургією та позиціюванням. Але нашою помилкою було робити аніматик мультфільмом. Адже це трохи збивало з пантелику наших партнерів, вони думали, що ми пропонуємо анімацію. Бо зазвичай для ігрового кіно роблять або розкадровки, або референси з інших фільмів. Також ми провели кастинг, зняли відео з акторами, переклали сценарій англійською, французькою, підготували синопсис, авторське та продюсерське бачення проєкту. І з цим пакетом документів ми прийшли до партнерів. Пошук починався з особистого контакту, однак далі його треба було закріпити якісною розробкою проєкту: це би свідчило про те, що ми відповідаємо за результат.

• Читайте також: «Нам усім хочеться відчувати, що ми виконуємо свою місію»: кіноспільнота України обговорила підсумки участі у Берлінале

Також важливим є вибір партнерів. Адже буває, що на тебе звертає увагу потужна компанія — однак слід дивитися, чи є в ній людина, яка «загорілася» твоїм фільмом і буде його вести. Бо якщо стрічку розглядають лише як частину портфеля, то краще знайти маленьку компанію, але готову вболівати за твоє кіно. Це досить копітка робота. Девелопмент і пошук партнерів зайняв у нас майже півтора року. В Україні у дебют не сильно вірять. А в Європі навпаки, дебют — це показник того, що можуть режисер і продюсер. Тому там багато програм для дебютних фільмів, і важливо саме з таким фільмом «вистрілити».

— У вас велика кількість партнерів. Як розподіляються права на фільм?

— Відповідно до того, хто яке фінансування залучив. Частка України — 64,7 %. З неї Держкіно має 53,9 %, решта — це незалежні фонди, приватні іноземні інвестиції, інвестиції продюсера. Частка Польщі — 16,3 %, Франції — 17 %, Чилі — 2,0 %. Кожен співпродюсер отримає права на свою територію, а права на світ розподілені відповідно до внесків. Тобто весь дохід, який фільм збере в Україні, належить українському продюсеру, у Франції — французькому, а те, що зберемо в Канаді, розподілимо відповідно до часток. Фільм уже проданий більш ніж у 20 країн.

— Олександро, що вам як продюсерці було найскладніше реалізувати для задуму режисера під час зйомок фільму?

— Для будь-якого продюсера зйомки фільму в експедиції — це прокляття та благословення. Бо це дуже дорого. Знімальна група від 80 до 100 людей, яких треба привезти, поселити, сплатити за транспорт і харчування. Також це організаційно складно. Ми знімали в 16 населених пунктах Івано-Франківської та Чернівецької областей. У кадрі було одне село, але його ми «створили» із 16 різних сіл. У нас було три зони, між якими ми тричі подорожували в різні пори року і навколо яких були ці населені пункти. Часом у такі села було важко дістатися, легкова машина туди не їде.

— А навіщо потрібно було аж 16 різних локацій?

— Ми шукали найкраще втілення для кожного кадру, щоб воно відповідало задуму режисера. Якщо в якомусь селі є один потрібний нам об’єкт, то це не означає, що там є інший потрібний нам об’єкт, тому ми шукали його в інших селах. Наприклад, ми знімали те, як палає будинок молитви в одному районі, а те, як Памфір під’їжджає до нього, — за 100 кілометрів в іншому районі. А в кадрі здається, що він проїхав вулицею та заїхав на подвір’я.

А благословення — тому що команда працює на результат. Усі живуть фільмом протягом експедиції, ніхто не відволікається на побутові питання, всі працюють як злагоджений механізм, як одна сім’я. Це круто!

Підготовка до зйомок зайняла 9 місяців. У режисера був час на тести, на репетиції, на роботу над розкадруванням, на підготовку костюмів. Передпродакшен тривав чотири місяці. Перед зйомками ми їздили у дві креативні експедиції, щоби поспілкуватися з місцевими, побачити, як святкують Маланку, зафіксувати елементи побуту. Чотири чи п’ять експедицій були присвячені пошуку локацій. Ми ретельно працювали з акторами. Вони почали готуватися до зйомок за рік. Було багато репетицій, вони жили в Карпатах, ходили на ті роботи, на яких працюють у фільмі, виробляли вимову. На репетиції, яка тривала десь два місяці, вони жили як родина, називали одне одного тими іменами, що й у фільмі.

— Як пройшов кастинг? Чи одразу ви знайшли потрібних акторів?

— Ми цілий рік шукали своїх персонажів. За кастинг відповідала Ольга Любарова, вона провела круту роботу. Ольга декілька разів їздила до областей на заході України, організовувала кастинги у великих містах і маленьких селах. Декого ми знайшли завдяки такому ретельному відбору, а дехто трапився нам як щасливий випадок. Наприклад, актора на роль сина Памфіра Назара ми знайшли завдяки режисерці Лізі Сміт, із якою я зараз працюю над фільмом «Вакуум». Вона знімала документальний фільм у Карпатах, побачила цього хлопчика, зробила фото та надіслала нам. А ми його затвердили. Головного героя нам запропонувала кастинг-директорка Алла Самойленко. У нас було декілька кандидатур на кожного члена родини, але не було Памфіра, а від нього залежало й рішення про те, якою буде сім’я. Алла порекомендувала Олександра Яцентюка. І це було влучання в яблучко! Дмитро на першій зустрічі впізнав у ньому Памфіра.

— Ви залучали до зйомок місцевих жителів?

— До масових сцен. Також місцеві майстри створювали костюми, реквізит. До слова, в кожне місце, де ми знімали, ми перевозили й місцевих жителів. У мене навіть є окремі документи на перевезення коня! Бо нам були потрібні кадри, як підвода з одним конем їде селом. А її ми знімали в різних селах, у різні пори року. Думаю, за все своє життя той кінь стільки не подорожував, як із нами.

Також ми мали зняти три сцени на вершині гори — але в різні пори року: під час золотої осені, пізньої осені та напередодні зими. Їх можна було зняти за один день, але Дмитро наполіг на тому, що це мають бути різні дні. Зрештою, я погодилася, хоча це і потребувало додаткових витрат. Результат ми бачимо в кадрі.

— А погода в Карпатах відповідала творчому задуму? І коли ви тричі приїжджали в це місце, то змогли відзняти те, що хотіли?

— Погода в Карпатах мінлива. Сніг випадав під час золотої осені. Взимку ми ніяк не могли його впіймати. Дочекаємося снігу по пояс, приїжджаємо — він за день тане. А сніг нам був потрібен майже в кожній сцені фіналу фільму. Зокрема для останнього кадру потрібна була снігова пустеля. Ми приїжджаємо — довкола все зелене. Місцеві нам кажуть: нічого, за ніч випаде. У підсумку насипало стільки, що ми через кучугури не могли дістатися до місця зйомок. Тому кіно — це також удача й магія. Потрібно дуже сильно вірити в результат і робити все, щоб його досягти.

— Чого ви очікуєте від українського прокату?

— Для нас дуже важливо показати цей фільм українському глядачу. Він про любов, підтримку, боротьбу та надію. До прем’єри в Каннах (у травні 2022 року) ми навіть не вірили в можливість прокату в Україні. Але після цього в країні почали відкривати кінотеатри, ми отримали звернення від прокатників. Я вдячна і ЗСУ, і нашій прокатній індустрії, зокрема нашій компанії-дистрибутеру «Film.UA», яка попри всі складнощі робить можливим запуск кіно.

• Читайте також: 2022-й мав стати проривним роком українського кіно, якби не вторгнення Росії — CEO Film.ua Group

Потужним зарядом для нас були покази під час Тижня критики та фестивалю «Молодість». У нас було чотири покази в залі «Гегемон» у «Жовтні». І щоразу це був повний зал. Кінотеатральний реліз — це додаткові гроші (реклама, промоція, трейлер, постери). У нас цих грошей не було, тому ми шукали приватних партнерів. Дуже вдячна, що відгукнулися «Монобанк», «Перша приватна броварня», «Галка» та канал «1+1», які підтримали проєкт фінансово й інформаційно. Завдяки цьому реліз став можливим. Окрема подяка — моїм неймовірним партнерам і співпродюсерам з України. Це велике щастя — мати поруч людей, які вірять у кіно та працюють на результат. Продюсерка проєкту Євгенія Яцута на кожному етапі створення фільму знаходила найкращих партнерів і найбільш ефективні рішення. Артем Колюбаєв зараз працює з допрем’єрними показами в містах: повні зали, чудова преса та важлива підтримка для промоції фільму. Альона Тимошенко розробила та втілила проєкт виставки «Памфірова Маланка», яка з неймовірним успіхом пройшла в Києві, Чернівцях, скоро відкриється у Львові, а далі помандрує в Польщу, Францію та Нідерланди. Коли я дивлюся на шалені результати прокату «Мавки», успіх «Щедрика», то розумію, що українці стали ще більше дивитися українське кіно. Я не очікую певної кількості глядачів. Зараз для мене важливо, щоб якомога більше людей просто мали можливість побачити фільм. Дуже хочу, щоби стрічка їм відгукнулася.

• Читайте також: «Мавка. Лісова пісня» за перший вікенд прокату майже увійшла до десятки найкасовіших українських фільмів

Звісно, якщо розглядати тільки бізнесову модель, то фільм краще випускати на екрани після перемоги. Та українці зацікавлені в таких фільмах — і для нас важливо їх підтримати. Адже зараз деякі успішні та цікаві міжнародні фільми не потрапляють до українського глядача через те, що права на показ у кількох регіонах (зокрема і в Україні) досі купують російські компанії. Звісно, це стосується не всіх релізів, але це досі проблема. Тому нам важливо заповнити цю нішу якісним українським кіно.