Ім’я української режисерки Ірини Цілик прогриміло на всю країну після виходу її дебютної повнометражної документальної стрічки «Земля блакитна, ніби апельсин» про життя в прифронтовій зоні, а саме — після низки відзнак на міжнародних кінофестивалях (серед них «Санденс», SIFF, Artdocfest/Riga) і в Україні. З героїнями фільму режисерка познайомилася під час майстеркласу в дитячому кінотаборі. Нині Ірина Цілик дебютує в журі Восьмого «Чілдрен Кінофесту», що стартував 28 травня, оцінюватиме короткометражні фільми, зняті дітьми для дітей. Режисерка розповідає, що хвилюється, адже вперше співпрацює з фестивалем і взагалі оцінює роботи дітей.

«Детектор медіа» скористався нагодою і поговорив з Іриною Цілик про її проєкти, роботу з дітьми, сімейні традиції кіноперегляду та інше.

— Пані Ірино, конкурс дитячих фільмів у рамках фестивалю проводять уп'яте, ви в журі — вперше. Які передчуття від нової ролі?

— Ти не можеш оцінювати чиїсь твори об'єктивно — це факт, оскільки я сама знаю, що це таке, коли твоя робота опиняється під прицілом різних людей, які дивляться на неї з критичною оптикою. З висоти певного досвіду дорослої людини, яка теж неодноразово брала участь у конкурсах, хочу поділитися з молодшими конкурсантами тим, що будь-який результат — річ відносна. Це значною мірою і лотерея, і просто сукупність різних факторів, смаків людей, які по-різному дивляться на одні й ті ж речі. Дуже важливо пам'ятати, що члени журі — живі люди і вони мать свої уподобання. Ніколи не можна складати руки, якщо твою роботу не відзначили.

Трейлер «Чілдрен Кінофесту 2021»

Взагалі, я не так давно почала погоджуватися брати участь у журі кінофестивалів. І це вперше оцінюватиму роботи саме дітей. Тут відповідальність ще більша, ніж із дорослими. Пам'ятаю себе в ніжному віці: наскільки я була вразлива, залежала від чужих оцінок. Це непростий досвід і тим важче приймати правильні рішення.

Незабаром з колегами по журі будемо дивитися й обговорювати фільми. Звісно, ми керуватимемося особистими поглядами на те, що добре і що ні, намагатимемося бути максимально об'єктивними. Мультиплікатор Анатолій Лавренішин і режисер Наріман Алієв — чудові талановиті люди, у їхній компанії я почуваюся впевнено й захищено, але задача непроста.

Ще страшенно цікаво, де межа, яка відділяє фільми, зроблені власне дітьми, від стрічок, зроблених дітьми за допомогою дорослих. Часом ти відчуваєш, що тут втручалися дорослі. При оцінюванні робіт я звертатиму на це увагу.

— У журі — також усі дорослі. Чи зможете глянути на роботи очима сучасної дитини, а не лиш оптикою професіонала?

— У цьому і складність. На жаль, подивитися очима тієї дитини, якою я колись була, не зовсім просто, тому що за останні 20–30 років правила гри змінилися. Ми не мали подібного досвіду, коли були дітьми. Це зараз сучасні діти народжуються з ґаджетами в руках, почуваються з технікою супервпевнено і, в принципі, мають усі інструменти для того, щоби знімати себе, світ довкола, робити це по-різному. Для самовираження є майже все. Коли я була студенткою, ми були обмежені технікою і мали дуже мало практики. Зараз виходить так: було би бажання — і можна знімати. Хай це будуть непрофесійні аматорські відосики, але все залежить від авторського погляду — як показати глядачам те, що ти хочеш сказати.

Звісно, діти зараз безкінечно підключені до тіктока, ютьюба, і вони теж мають перед собою певні приклади. Мій син Андрій, наприклад, постійно дивиться блогерів. Їхні відео, а також всі ці жарти з тіктоку часто здаються мені примітивними, мене це все чомусь дратує. (Усміхається.) З іншого боку, я розумію, що це одне з вікон у сучасний світ. Я не хочу перетворюватися на маму, з якої пісок сиплеться, тому намагаюся філософськи ставитися до цього. Зрештою, у цих потоках і хвилях треба вирізняти хороші зерна. Виходить, що, з технічного боку, світ дуже змінився і люди отримали багато нових можливостей, зокрема для знімального процесу. А з іншого боку, деякі речі лишаються незмінними і вічними: усе впирається в авторський погляд. І не важливо, десять тобі років чи сорок, — все одно питання в тому, як ти зі своєї точки зору, зі своїм «я» можеш розказати щось іншим людям.

— Поряд із новими технічними можливостями, стартують ініціативи, які розвінчують «кіномагію» і показують дітям індустрію зсередини. Наприклад, волонтерський проєкт «Жовтий автобус», якому виповнилося 5 років. Саме так мав називатися ваш дебютний повнометражний документальний фільм. Розкажіть, про що ця ініціатива для вас.

— «Жовтий автобус» — прекрасний проєкт з різних точок зору. По-перше, це була волонтерська ініціатива професійних кінематографістів, які запитали себе в перші роки війни, що вони можуть зробити для людей, які опинилися в скрутному становищі. З моєї точки зору, вони знайшли одну з найкращих відповідей. Звісно, можна возити в прифронтову зону гроші, іграшки, їжу. А можна — знання.

Ірина Цілик і «Жовтий автобус», Авдіївка

Я не проводила в «Жовтому автобусі» різних майстер-класів, як колеги, але бачила, як це працює та дає плоди. Наприклад, можна так — упродовж тижня-двох проводиться кінотабір для підлітків, які живуть у прифронтовій зоні. У перший день приходять різношерсті, колючі звичайні підлітки, нічим не об'єднані між собою, часом дуже закриті, насторожені. Але на твоїх очах ці молоді люди поступово перетворюються на команду однодумців. Спочатку вони слухають лекції професійних кінематографістів, потім ділять між собою ролі — хто пише сценарій, хто буде режисером, хто зніматиме, хто буде в кадрі — і перетворюються на знімальну групу, яка встигає зняти короткометражний фільм, змонтувати його, презентувати в своєму місті для друзів і батьків.

У такому експрес-режимі дітям стає трохи зрозумілим, що таке кінознімальний процес, але насправді за цим стоїть значно більше. Сила, що об'єднувала їх у команду, — це не тільки про те, щоб погратися в кіно, зняти його і забути. Це значно більше. Такі ініціативи відкривають дітям двері в інші світи. Знаю, що багато з цих дітей потім вирішили вступати у виші на кіноспеціальності. Дітям розказали, що так буває, їх трішки познайомили з альтернативою, а також забезпечили послідовною підтримкою професійних кінематографістів. Пам'ятаю, якою «голодною» я була в свої чотирнадцять-п'ятнадцять; нічого подібного і близько не могла уявити. Я випадково дізналася, що десь вчать людей отримувати творчі професії, для мене це було відкриттям, адже в моїй сім'ї ніхто не займався нічим подібним.

Проєкт «Жовтий автобус»

«Жовтий автобус» — прекрасний не тільки тому, що заряджає магічним світом кіно дітей, втомлених від буднів війни. Із коротких таборів ініціатива переросла в системний освітній проєкт. Завдяки інструментам нового часу, коли ти можеш підключитися до будь-якої людини в світі через ті ж зуми, ділитися знаннями стало простіше. А в Україні біда з професійною кіноосвітою. Я сама така трохи «покалічена» на старті. Ми вчилися, отримували дипломи, але виходили з інституту, мало що знаючи про свої професії й не отримавши майже ніяких практичних уроків. Є певне пояснення, чому так відбулося. Український кінематограф в 1990-ті роки переживав період стагнації, і зв'язок поколінь частково був перерваний. Наші старші майстри втратили можливість плідно знімати й не могли нас навчити цього як слід. Тому багато хто зі студентів був вимушений вчитися навпомацки. Але ці люди (вже мого покоління) повиростали, а тим часом щось змінилося і в українській кіноіндустрії. Тепер ці кінематографісти знімають фільми, з кожним новим проєктом нарощують м'язи, стають більш впевненими в собі професіоналами і вже готові ділитися знаннями з молодшими. І це дуже круто, що такі люди, як Ярослав Пілунський та його однодумці, зрештою вирішили робити це системно, що вони придумали «Жовтий автобус». З навчанням у профільних кіновишах в Україні досі все складно, отже треба шукати інші шляхи. І вони є.

— Тобто зараз зв'язок між поколіннями кінематографістів відновлюється?

— Як доросла людина, що почувається дуже недовченою, зараз я розумію, що найголовніше для кінорежисера — безкінечно отримувати інформацію з різних джерел. Тепер це може бути не тільки виш, а всі можливі майстерні, відкритий доступ до світових кіноосвітніх програм. Було би бажання. Друге — це практика. Ніщо так не вчить тебе, як можливість бути на знімальному майданчику, спостерігати за старшими колегами. Проєкти як «Жовтий автобус» також це дають. При бажанні учасники можуть брати участь у кінозйомках, спочатку спостерігати і потім працювати. Тільки так, мені здається, це й працює. Принаймні, в умовах сучасної України.

— Ця ініціатива познайомила вас із майбутніми героїнями стрічки «Земля блакитна, ніби апельсин» — сестрами Трофимчук. У фільмі показано, як Мирослава вступає у виш на кінооператорку. Ще цікаво, що фільм Анастасії пройшов у фінал «Чілдрен Кінофесту» у 2017 році. Вона зараз ніби закінчує школу і теж планує вступати за режисерку?

— Настя в ці дні складає ЗНО, тому бажаю їй успіхів.

Так, ми познайомилася тоді, коли вперше «Жовтий автобус» запросив мене в гості. Я приїхала поспілкуватися з дітьми, показати свій короткий метр «Помин». До мене підійшли двоє сестер. Вони, як виявилося, знали пісню, слова до якої я написала, і хотіли познайомитися. Так я їх запам'ятала.

Пізніше я планувала зняти документальний фільм про проєкт «Жовтий автобус», і на моменті розробки ми їздили в кінотабори з моєю групою, придивлялися до дітей. Потім ідея фільму змінилася. Я усвідомила, що не знаю, як краще зняти цей груповий портрет, як об'єднати всі лінії, розказати про проєкт.

Натомість нас занесло в Красногорівку, в гості до родини цих двох сестер Трофимчук. Мама і четверо дітей живуть самі в червоній зоні, мають будинок з особливою атмосферою. Там усе виглядало настільки кінематографічно — у цьому домі, їхніх буднях, — що зразу стало зрозуміло: якщо ми проведемо час тільки з ними, то маємо шанс відзняти значно глибший та інтимніший портрет.

Трейлер фільму «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини Цілик, 2020

Але якоюсь мірою первинна ідея збереглася, тому що сестри, які їздили в кінотабори, привезли цю пристрасть додому і вся родина захопилася знімальним процесом. Вони знімали відео, ділили між собою ролі. Мама-одиначка, яка виховувала на той момент четверо, а зараз уже п'ятеро дітей, сама освоїла монтажну програму, почала шукати інформацію, як пишуться сценарії. Звісно, мене все це зачепило за живе, і ми вирішили знімати фільм про цю сім'ю. Тим паче, Мирослава, старша донька, вирішила вступати в кіновиш, і це теж була дуже цікава лінія нашого фільму. Ми стежили за цим, згадували себе в її віці. Тільки в її випадку все було ще гостріше, тому що вона їхала вчитися з прифронтової Красногорівки у великий мирний Київ. У цьому був особливий контраст. Ну, а до «Жовтого автобуса», про який, на жаль, так і не зняла фільм, я маю найніжніше ставлення.

Ірина Цілик і «Жовтий автобус», Авдіївка

— Є бажання чи плани все ж зняти фільм про проєкт?

— Мене понесло в іншому напрямку, але ми пропонували колегам поділитися матеріалом. Поки ми вивчали тему, наш талановитий оператор В'ячеслав Цвєтков круто зафільмував купу класних епізодів про навчання в проєкті. Тому мені шкода, що ці кадри «лежать». Але так склалося життя, що я зараз займаюся іншими проєктами.

Ірина Цілик і оператор В’ячеслав Цвєтков

— Над чим працюєте зараз?

— Завершую роботу над своїм уже ігровим повнометражним дебютом. Сценарій написаний за мотивами роману українського письменника Артема Чеха (це також мій чоловік). Це автобіографічна книжка про його дитинство, сім'ю. Вона має вийти восени й піде до людей паралельно з екранізацією. Робоча назва проєкту — «Я і Фелікс», але зараз розглядаємо варіант «Камінь, ножиці, граната». Поки ми ніби з такою назвою йдемо вперед, якщо раптово знову не вирішимо її змінити. (Усміхається.)

Тизер фільму «Я і Фелікс» Ірини Цілик

Історія для мене дуже цікава тим, що, по-перше, вона розповідає про хлопця, який росте в 90-ті роки. Атмосфера його сім'ї — дуже впізнавана: усе це больові точки наших 90-х з точки зору тодішніх підлітків. Але також однією з найцікавіших ліній фільму є стосунки головного героя з дуже непростим чоловіком — це, скажімо так, бойфренд його бабусі, якого вона в якийсь момент привела в дім. Фелікс — ветеран афганської війни, колишній контррозвідник, людина цікава, але водночас дуже поламана. З одного боку, це інтелігент, який приніс у життя хлопця багато нового — любов до музики, цікаві розмови про життя і мистецтво. З іншого – ця людина має жорсткий посттравматичний синдром. Цього персонажа зіграв письменник Юрій Іздрик, неймовірно харизматична особистість. Він прекрасно зробив свою роль, з моєї точки зору.

Цікаво було озирнутися назад, на наші дитинство-юність, і поговорити в такий спосіб і про наше сьогодні також. Довкола я бачу багато сімей, у які повертаються поламані війною дорослі. Зв'язок дітей і дорослих, які зблизька бачили війну, — одна з тем, які мене не відпускають. Виходить, що цей фільм ніби не про війну, але він і про війну також. Хоча, маю відзначити, стрічка вийшла досить світлою. Зараз ми її завершуємо: закінчили монтаж, попереду ще звук і так далі. Думаю, скоро глядачі зможуть фільм подивитися.

До речі, роль головного героя в дитинстві зіграв наш із Чехом син. Фактично Андрій грав свого батька, це особливий досвід для всієї сім'ї.

— Це його акторський дебют? Як йому працюється в кадрі?

— Зараз Андрію 11 років, а коли він знявся, було 10. До цього він уже пробував зніматися в кіно, у короткому метрі. Андрій доволі спокійно ставиться до цих творчих задач — як до якоїсь рутини. Тобто він росте в сім'ї досить творчій і, на відміну від багатьох дітей, які далекі від світу кіно, для нього це просто робота. Цікаво порівнювати, бо для мене в його віці кінематограф був чарівним світом, так само як для дітей, яких я зустрічала в «Жовтому автобусі». Андрій більш скептично на це дивиться.

Знову ж таки, якщо говорити про оточення та досвіди, що формують особистість, — мій син дивиться зі мною багато різного кіно: дорослого, авторського, документального, різного. У його віці я й приблизно не мала такого глядацького багажу. Я почала цікавитися кіно, коли надумала вступати в інститут. До цього у мене був мізерний глядацький досвід. Що я могла дивитися? Радянське кіно — усе, що дитина 90-х на той момент могла побачити. А мій син має настільки інший досвід, що мені страшенно цікаво: чи це вплине на нього в майбутньому, чи навпаки — все це буде таким звичним і нецікавим, що він обере геть не творчу професію. Я цьому не здивуюся. (Усміхається.)

Ірина Цілик і син Андрій

— Ми поговорили, як сьогодні росте покоління режисерів. А як змінюється глядач?

— Іноді виходячи за межі своєї «бульбашки», свого оточення — творчих людей, кінематографічного світу, відвідувачів кінофестивалів, — я усвідомлюю, що переважно вся Україна від цього відрізана. Часто люди поняття не мають про існування певних проєктів, фільмів і доступу до них. Але світ змінюється, і правила гри разом із ним. Наприклад, багато фестивалів переходять в онлайн-формат. З одного боку, я до цього ставлюся іноді болісно, бо ми ніби знімаємо фільми для великих екранів. З іншого — усвідомлюю, що цих великих екранів недостатньо, щоби покрити українську аудиторію. Культура кінотеатрального перегляду поступово тане, на жаль. Водночас на передній план виходять інші варіанти – всеможливі платформи, онлайн-покази. Скажімо, українська прем'єра фільму «Земля блакитна, ніби апельсин» відбувалася онлайн, і впродовж однієї доби, поки він був доступний, стрічку подивилися чотири тисячі глядачів.

Я потім багато про це думала. Фільм подивилися люди з маленьких містечок і сіл. Одна людина з інвалідністю написала мені, що за інших умов вона не змогла би відвідати прем'єру в кінотеатрі. Тому, з одного боку, режисерка у мені трохи крутить носом і хоче тільки в кінотеатр на великий екран. З іншого боку, мені подобається думка про те, що мій фільм можуть подивитися значно більше охочих. Але тут уже наступна задача – донести інформацію до широкої аудиторії про існування цього фільму. Це питання нашої кооперації з вами, журналістами. Медіа мають підтримувати, більше розповідати про нас. І ми самі маємо більше про себе розповідати. Сьогодні це особливе вміння, мистецтво, наука — розказати про свої твори іншим так, щоб вони подивилися. Хоча, якщо говорити щиро, я не дуже люблю цей бік своєї роботи.

Нещодавно спілкувалася зі своєю давньою приятелькою із Чернігівщини, вчителькою сільської школи. Вона розповіла, що дивиться фільми фестивалю Docudays UA і звернулася до організаторів щодо можливості відкрити доступ до різного кіно для дитячої студії у своїй школі. Це теж певна можлива система стосунків, у цьому разі — шкіл і кінофестивалів. Так кіно може бути більш доступним. Інакше діти з цього села, можливо, ніколи не подивляться фільми фестивалю Docudays. Треба шукати нові шляхи, як розширювати мережу, щоб кіно більше доходило до глядача.

— Цікаво згадати про культуру сімейного кіноперегляду. Її збереження бачить своєю місією «Чілдрен Кінофест». Чи є така у вашій творчій родині і яка вона?

— У моїй сім'ї культура перегляду кіно — одна з базових речей. Так було завжди. Ми дивимося дуже багато кіно. Знаю, що є сім'ї, у яких зовсім інші розваги, інші способи проводити час разом. У нашій сім'ї склалося так, і це очевидно, тому що я працюю в кіно, чоловік також значною мірою в це включений. Тому для моєї дитини — це щось абсолютно звичне, як чистити зуби. Він читає зараз менше, а кіно дивиться багато. І слава богу, хоч це.

— Що ви родиною переглядали разом нещодавно і що порадили б для перегляду в колі родини?

— У нас же родина трошки того… (Усміхається.) Наприклад, нещодавно вдома була невеличка ретроспектива: дивилися разом фільми Альфреда Хічкока. Я їх для себе заново відкривала, син вперше дивився. Найбільше його вразив фільм «Вертіго». Але також зачепили «Птахи». Ми дивилися його втрьох — я, моя мама, мій син — і кожен сприймав його по-різному. Я дивилася з режисерської точки зору, свіжим поглядом, як змінилися технології: тоді, в 1960-ті, перед режисером стояли дуже складні задачі, адже там величезна кількість птахів у кадрі. Вони частково використовували опудала, частково — живих дресированих птахів. Син більше оцінював історію. Мама — просто була відкритою до всього глядачкою.

Трейлер фільму «Птахи» Альфреда Хічкока, 1963

Це, мабуть, буде банальною порадою — передивлятися класику, але в класиці кіно ще стільки всього можна для себе відкрити. Мені дуже подобається, що останнім часом почали перевипускати класичні фільми на великі екрани. Це фільми не для сімейного перегляду — маю на увазі «Любовний настрій» (Вонг Карвай, 2000), «Малголленд Драйв» (Девід Лінч, 2001) та інші, які зараз демонструються в українських кінотеатрах, але я дуже тішуся, що їх можна подивитися на великому екрані знову. А щодо порад — так одразу на думку нічого не спадає. Мабуть, було би дивно — радити переглядати Хічкока, а з іншого боку — чому ні? (Усміхається.)

— Чим особливі ваші сімейні перегляди? Обговорюєте фільми після перегляду?

— Мені цікаво спостерігати за тим, як глядацький досвід сина переходить із кількості в якість. Скажімо, він уже має тонку «чуйку» щодо драматургічних рішень: часто вгадує наперед, як розвиватимуться різні лінії різних персонажів. Страшенно заворожує, коли 11-річний глядач досить по-дорослому оцінює драматургічний матеріал.

Звісно, кіно потрібно обговорювати. Добрі фільми, як і книжки, збурюють бажання говорити – це чудово, якщо ти їх у собі носиш, і це провокує дискусії. У нас вдома заведено обговорювати фільми, які ми дивимося. Але це все ситуативно.

Ірина Цілик з акторами Андрієм Чередником та Андрієм Ісаєнком

— Як розвивати культуру сімейних переглядів в Україні?

— Думаю, загалом поступово росте рівень українського кіно, і український глядач потроху починає йти на українські фільми. Авжеж, іще рано говорити про серйозні успіхи. Як правило, на жаль, фільми навіть не відбивають вкладені в них кошти. Є поодинокі винятки, як, наприклад, «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча. Їм вдалося глядача привести в кінотеатри. І, скажімо, як ми ходили на цей фільм? Це був справді сімейний перегляд: пішли я, мама, хрещена, мої чоловік і син. Підозрюю, що в інших родинах було приблизно так само. Цей фільм позиціонується як сімейний: він про маму і сина, про стосунки в родині. І, водночас, це доволі інтелігентне, розумне, місцями смішне кіно. Таких українських фільмів небагато. Але їхня кількість росте, з кожним роком усе більше й більше на ринку з'являється фільмів, за які не соромно і які створені для широкої глядацької аудиторії.

Нам потрібно більше якісних глядацьких стрічок, тому що саме вони приводять глядача в кінотеатри. Але авторські стрічки — інша не менш важлива категорія. Вони мають їздити на фестивалі, вигравати призи і розповідати світу про Україну. Хоча, будемо відверті, у кінотеатри людей приводять інші фільми. Тому все має бути збалансовано. Має бути потужна здорова кіноіндустрія, яка створює ніші для різного кіно і авторів. Потихеньку ми якось до цього йдемо. Хотілося би просто, щоб цей процес був постійним, щоб не було падінь у ями невпевненості, як часто буває з нашою кіноіндустрією.

— Продовжімо тему — як ви вважаєте, чи правильний вектор у держави щодо розвитку індустрії, зокрема для входу дитячої аудиторії в світ кіно? Прибічникам позиції «мистецтво поза політикою» дедалі важче триматися її з огляду на ситуацію з Українським культурним фондом чи Держкіно, наприклад.  

— Боюся, не можу бути об'єктивною, адже лише частково включена в те, що відбувається нині. Загалом, тенденції тривожні. Усі варяться в ситуації непевності, коли ніхто з кінематографістів не може чітко розуміти, чого чекати в найближчому майбутньому. Деякі ситуації вибивають ґрунт із-під ніг: скажімо, непрозорі і не до кінця зрозумілі критерії оцінювання різних проєктів. Наприклад, те, що просто зараз відбувається з оцінюванням проєктів в УКФ: з дистанції раптом злітають проєкти-переможці, вперед виходять інші, з меншою кількістю балів, і всім учасникам вже незрозуміло, за якими правилами ми взагалі граємо. 

Я говорила про баланс глядацького й авторського кіно. Дуже важливо, аби не було серйозних перекосів в один чи інший бік. Наприклад, якщо будуть підтримуватися суто глядацькі телевізійні проєкти, але при цьому обрізатимуться крила авторським стрічкам, анімаційним, дитячим фільмам. Як це було минулого року на пітчингу, коли не підтримали жодного повнометражного анімаційного проєкту.

Звісно, все це не дуже надихає. Важливо вчасно реагувати, об'єднуватися і висловлюватися «за» або «проти» того, що відбувається. Тому що іноді кінематографічна спільнота досить пасивна, а тим часом змінюються течії, до влади приходять некомпетентні люди.

— Який вихід для митців у ситуаціях непевності?

— Це питання без простих відповідей. Якщо чесно, я відчула якусь нашу безсилість, коли на конкурсі на посаду голови Держкіно Юлія Сінькевич вийшла переможницею, але результати потім скасували. Ми всі вийшли на мітинг, вкотре ніби поборотися проти несправедливості. На результат це ніяк не вплинуло. Потім було багато інших ситуацій, коли відбувалися якісь некрасиві речі, а ми не знали, які важелі влади маємо, щоби постояти за свої права. Це стосується, мабуть, не тільки того, що відбувається в сучасній кіноіндустрії, це стосується України загалом. В останні пару років стало гостріше — думаю, це відчувається в різних сферах. Є відчуття певного спустошення і втоми.

Я, на жаль, не маю простої відповіді на питання, як саме ми маємо боротися за свої права. Просто очевидно, що завжди в усьому є певна точка кипіння. Так було в нашій недалекій історії з тим же Майданом, це трохи інша розмова. Але зараз період змін і не до кінця зрозуміло, у який бік перехиляться ваги.  

***

Нагадаємо, 8-й «Чілдрен Кінофест» відбувається в гібридному форматі (і онлайн, і офлайн). Конкурсна програма традиційно складається з двох частин. Перша — міжнародна; глядачі 23 міст оцінять 7 повнометражних стрічок для дитячої аудиторії, знятих дорослими з різних країн Європи. Друга частина — національний конкурс короткого метру, знятого дітьми для дітей. Переможців оголосять під час закриття фестивалю, 6 червня.

Фото надані Іриною Цілик