10:00
П'ятниця, 6 Листопада 2020

Валентин Васянович: Поки є можливість знімати кіно вдома, їхати в Голлівуд не треба

813
Український режисер Валентин Васянович – про успіх «Атлантиди», оскарівську промокампанію, ставлення до нагород та свою наступну стрічку.
Валентин Васянович: Поки є можливість знімати кіно вдома, їхати в Голлівуд не треба
Валентин Васянович: Поки є можливість знімати кіно вдома, їхати в Голлівуд не треба

Ми зустрілися з Валентином Васяновичем напередодні Київського тижня критики і ще до офіційного оголошення про чергову нагороду – Гран-прі кінофесту в Монреалі. Вклинитися у графік режисера, який зараз одночасно має і дякувати на всі боки за нові й нові нагороди за фільм «Атлантида», і працювати над своєю наступною картиною «Відблиск», було не так уже й легко. Але «хвіст» в «Атлантиди» довгий – попереду змагання з конкурентами за потрапляння в шортлист «Оскара» та «Золотого глобуса». 

Валентине, ми вже знаємо, що для того, щоби стати номінантом на «Оскар», недостатньо просто зняти талановите кіно. Треба працювати із просуванням. Розкажете, як справи в цьому напрямку?

– Якщо порівнювати цьогорічну ситуацію з «Атлантидою» й те, що колись було з «Рівнем чорного» (стрічка була претенденткою від України на висунення на «Оскар» у 2017 році. – ДМ), то зараз шансів у нас набагато більше. По-перше, в нас є перемога на фестивалі класу «А», у Венеції – це must-have, друге – це позитивні відгуки професійної іноземної преси, наприклад, Hollywood Reporter, Variety. І третє – американський дистриб’ютор. Тут нам навіть довелось обирати з трьох охочих. Зазвичай, якщо хоч однієї з цих умов немає, то шансів нуль. Хоч їх і так не надто багато. 

Ну, і завдяки «Рівню чорного» мене вже трохи знають. Бо тоді були схвальні відгуки від президента Американської кіноакадемії. Він мене зробив просто щасливим своїми дифірамбами. Сказав щось типу: «вам не пощастило, бо ваш фільм показали ввечері, коли всі вже були стомлені. Якби вранці, на свіжу голову, то потрапили би в шортлист».

Зважаючи на все це, ми ще подумуємо податися і на операторський «Оскар».

На «Золотий глобус» теж подалися?

– Так. І там в нас навіть є невеличка фора. Нас відібрали для серії показів – там усього 16 фільмів. Онлайн-показ для членів Press Assosiation, після якого була сесія запитань і відповідей. Тобто нас уже знають, бачили. Це величезний плюс.

Судячи з попередніх інтерв’ю, Венеція для вас цінніша, ніж Канни. Як із «Оскаром»? Це важливо? Включився азарт?

– Звісно ж, що Венеція краще за Канни. Бо у Венецію нас взяли, а в Канни – ні. (Сміється.) Як же могло бути по-іншому? Щодо «Оскара» так скажу: хочу, хочу, як і всі режисери хочуть. І з першого разу, і на всі премії, і на всі топові фестивалі. Але ж реальність інша. Все це працює по власних законах.

Заліковка важлива?

– Звісно. Хоча в мене не так багато досвіду в тому. Навіть досвідчені продюсери не до кінця розуміють, як це працює. Єдине, що очевидно: для успіху треба бути в Лос-Анджелесі весь час – спілкуватися, знайомитися, інтегруватися в це середовище, щоб воно про тебе дізналося. Там, якщо тебе не знають люди, – тебе немає. Для цього влаштовуються безкінечні тусовки, зустрічі. У грудні минулого року я місяць просидів по гранту в Лос-Анджелесі. Це грант, який надають після виграшу в конкурсі у Венеції. Тоді прийшов лист-запрошення «ось вам гроші, ось вам компанія, яка буде вами опікуватися. Film Independent». А гроші на все це дає Hollywood Press Assosiation – організація, яка вручає «Золотий глобус», вона має такий грант, який дозволяє з фестивалів у Торонто і Венеції запросити по три переможці.

Тобто це навіть не ваша ініціатива? Ви не подавалися на цей грант на конкурсній основі?

– Ні, не подавалися. Я думаю, що вони таким чином просто шукають нові обличчя, які можна було би гіпотетично інтегрувати в американську кіноіндустрію. Вони нас там зібрали, почали знайомити з різними людьми, розповідали, як там у них усе це працює, як знайти фінансування, як кастинги проходять, хто кому там бос, а хто ще головніше. Пропонують також знайти місцевого агента. Я все це слухав-слухав і зрозумів, що допоки є можливість працювати вдома і знімати тут кіно таке, як ти хочеш, туди їхати не треба. По-перше, там ти точно зніматимеш виключно те, що хоче продюсер. По-друге, це досить довгий шлях пошуку фінансування. А йти в серіали – це кінець, там на перших місцях сценарист-шоураннер, продюсер і потім уже ледь помітний режисер.

На якій за рахунком нагороді зникає ефект «вау»?

– У Венеції точно був. Там же оголошувати починають із маленьких призів. І ти сидиш, як на голках. Але в мене був спойлер: на червоній доріжці Альберто Барбера, директор Венеціанського кінофестивалю, зустрічаючи всіх учасників, так виразно тиснув мені руку й активно підморгував, що я зрозумів – щось має бути. Єдине, що було неясно, на скільки тягне той знак – диплом чи всі призи одразу, але я вже чекав.

Ну, й виходити на публіку, коли ти не дуже це звик робити – це завжди травматично. Треба ще якісь три речення придумати. І ще ж бажано, щоби не банально було. Бо ти ж креативний наче. Слава богу, тоді випустили якраз Олега Сенцова, то мені було про що сказати.

Ще трохи хвилювався в Токіо. Бо там дуже серйозна публіка, плюс у них власна війна з Росією, яка досі триває, офіційно не закінчена. Вони дуже уважно дивилися слухали, ставили питання.

Ну, і звісно, що вдома отримувати призи – це дуже емоційно. В Одесі, коли за «Присмерк» отримував, дуже переживав.

А зараз усе в онлайні. Тут уже по-іншому. Ти за день знаєш, що завтра приз. Я так для Монреалю записував «відеоподяки», наприклад.

Після успішного проєкту за ним тягнеться хвіст перемог, фестивалів, нагород, інтерв’ю. А ви вже, скажімо, живете в іншій історії, в іншій реальності. Заважає?

– Погано вони уживаються, якщо чесно. Часом доводиться розставляти пріоритети. Для мене все ж таки новий проєкт завжди вагоміший за «хвіст» попереднього. Це безкінечна війна між дистриб’юторами і мною. Мені шкода часу, але я розумію, що це потрібно. 

Тому, напевно, у «Атлантиди» троє продюсерів?

– Ія Мислицька і я – ми разом знімаємо всі мої фільми. А Володимир Яценко – це продюсер, який підсилює нашу з Ією слабку сторону: просування, дистрибуцію та міжнародні зв’язки. Нам з Ією легко розрулювати виробництво, а у цих питаннях ми не дуже прокачані. Володя ж у цьому найкращий.

Але у вас є історія продюсування інших режисерів.

– Було таке. Але я одразу скажу, що мене щасливим це не робило. Скоріше я би назвав це не продюсуванням, а бажанням допомогти хорошій людині. Я бачу, що проєкт класний, але не щастить. А мені це не дуже важко. Хоча, з іншого боку, це точно не моє. Відносно себе я ще можу піти на ці жертви, а от інших продюсувати ми з Ією заріклися. Це краде наш час.

Ми говорили про заліковку і авторитет. Ви – чи не єдиний режисер, що може собі дозволити сказати: «Я зніматиму без сценарію, це мій метод». Решті такого не дозволять. 

– Так, я розповідаю, що начебто знімаю без сценаріїв. Але насправді це було лише один раз. З «Рівнем чорного». Але ж я тоді не просив фінансування, просто взяв і зняв. Мені було цікаво, чи такий шлях можливий взагалі. Виявилось – так, все можливо. Але цей шлях не дає жодної гарантії того, що ти взагалі до кінця дійдеш. Як досвід це було суперцінно.

Якщо є небезпека, що можна недоробити, то напевно є і шанс вчасно не зупинитися?

– О, так. Тут мусять або гроші скінчитися, або сили. У мене з «Рівнем чорного» було так: зняв 95% матеріалу – немає кіна. Переставив декілька сцен місцями – о, з’явилося. Тільки заповнити одну дірку – і складається історія. Тоді вже дознімаєш. З «Атлантидою» теж так само було. Відзняв, змонтував – не працює. Дозняв ще 5 сцен, але за деякий час. Спочатку треба було оговтатись від того, що «не вийшло кіно, все пропало, кар’єра згоріла і взагалі навіщо далі жити».

А скільки часу на поновлення треба?

– По-різному. Тут головне в цілому не здаватися. І прислухатися, що люди кажуть. Бо якщо досить часто в різних людей думки повторюються, то може це і є правда. Не завжди тобі це хочеться приймати, але треба. В мене пішло три місяці на те, щоб пережити-передумати і потім ще три, щоб дозняти те, чого не вистачало. Дуже не хотілося би, щоб так кожен фільм відбувалося (сміється).

Наступне кіно має шанси так не виснажувати творця?

– Я вже знімаю. Але тут я найскладніші питання драматургії вирішую від самого початку. Розумію, що під кінець може знов щось не скластися, і все одно доведеться шукати, але, скажімо так, до підготовки в цьому випадку я підійшов більш ретельно. 

А на рівні сценарію можна сказати, вийде хороше кіно чи ні?

– Не можна. Сценарій – це література. Кіно – це візуальний твір. І від того, як ти перекладеш одну мову на іншу, дуже залежить кінцевий результат. Звісно, можна побачити якісну драматургію, унікальні обставини. Це все плюси для вдалої історії, але зовсім не гарантія.

Хоча у вашому випадку це зовсім інша схема роботи: ви і сценарист, і режисер, і оператор.

– Ну, так, я тут «триєдиний». Коли пишу, то просто описую те, що планую зняти. Я цей «балет» бачу. По суті це мануал. Жодних метафор, поезії. Виключно дієслова: «встав, підійшов, навис, напружився» і таке інше.

І ще один цікавий принцип, який ви декларували в одному з інтерв’ю, – знімати в головних ролях непрофесійних акторів.

– Та все. Бувальщина це тепер. Знімаю у «Відблиску» акторів. В новому проєкті у мене абсолютно професійні артисти. Я б навіть сказав, медійні. Не скажу поки, хто.

Час змінюється, я змінююсь, робота змінюється, всі міняються. Тому будь-які декларації мають право завершити своє існування.

І ще доньку свою знімаю, до речі. Але це тому, що я точно знаю, як саме нею можна зманіпулювати. І вона дозволяє це і не ображається.

Розкажете, як працюється над «Відблиском»?

– Ой, зараз цікава штука відбувається. Я часом розробляю мізансцени і ловлю себе на тому, що вони повторюють те саме, що було в «Атлантиді». Навіть жартуємо всі, що знімаємо пріквел. Важко і цікаво. Виклик такий. Історія теж трохи торкається війни. Там цивільна людина, волонтер, повертається з зони бойових дій зі страшною травмою, з якою не кожна людина могла би далі жити. Він намагається в мирному житті знайти сенс. А з’явилась ця історія давно. Я колись знімав свою доньку, коли їй було 8 років ще, де вона рефлексує на події, пов’язані зі смертю. Я подумав, що класно було би дослідити сприйняття дітьми смерті в цілому. Як вони в ігровій формі намагаються прожити цей досвід. Далі я додав туди дорослого героя.

Десь чула, що цей дорослий – політтехнолог.

– Ні, відмовився від цієї лінії. Не хочу. Жодної політики. Переписав трохи.

У вас в кіно майже немає музики.

– Так, в останніх фільмах у мене немає саундтреків. Бо музика – це такий потужний інструмент, який сам по собі кіно. Що б ти не назнімав, дві-три ноти, і у глядача виникає потрібна автору емоція. Я вважаю, що це трохи халтура. Музика – це взагалі найпотужніший вид мистецтва. А без неї – це те обмеження, яке змушує тебе шукати. Так само, як і нерухома камера. Статика неодмінно народжує напругу в кадрі. Взагалі, чим більше обмежень, тим цікавіше працювати. Так знаходяться неочікувані рішення.  

Режисери часто відмовляються артикулювати меседж свого фільму. Мовляв, нехай глядачі самі шукають те, що їм відгукнеться.

– А я просто не закладаю в свої фільми якихось складних посилів. Всі меседжі елементарно зчитуються. В «Атлантиді»: війни закінчуються завжди смертю, ексгумаціями і зруйнованою інфраструктурою, хоч і починаються з різних причин. Другий меседж: смерть зможе перемогти тільки любов. Теж такий універсальний, усім зрозумілий. Плюс популярна на сьогодні теза про те, що чоловіки руйнують світ, а жінки його відроджують.  Про «Відблиск» поки що не можу нічого сказати, бо мені легше це формулювати, коли кіно вже готове. Я завжди розвиваюся разом із фільмом. Ідея кристалізується і вербалізується пропорційно відзнятому матеріалу. Тому як тільки зніму, як тільки буде кіно, то розкажу і про що воно.

 

 

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
813
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2020 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
DMCA.com Protection Status
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду