«Багато зараз говорять, як кажуть, б'ють на сполох стосовно загроз свободі слова. Чи помітили ви стурбованість у цьому контексті з боку європейських партнерів?», - запитала в нашого прем'єр-міністра Українська служба Бі-бі-сі.

«Я не помітив особливої занепокоєності керівництва ЄС. Хоча питання ці порушувалися - в загальному плані. І я сказав, що ми поділяємо позицію Євросоюзу. Я сказав пану Фюле і пані Ештон, що це для нас фундаментальні цінності. Ми, вихідці із тоталітарної системи, знаємо ціну цим цінностям. Знаємо, що таке свобода слова, демократія. Дякуючи цим цінностям, ми перебували і в опозиції, і у владі. Думаю, що ці наші переконання були почуті. І ми ніколи не порушуватимемо ці цінності», - відповів Микола Азаров.

Що подумала б стороння людина, яка перебуває поза українським політичним дискурсом і не знайома з його феноменом на ім'я Микола Янович Азаров? Напевно, запідозрила б некоректний переклад прем'єрської репліки. Що таке «наші переконання почуті», як це - «порушувати цінності»? Ні українською, ні російською так не кажуть. Так може висловлюватись людина, яка не має ні цінностей, ні переконань, тому вона навіть не знає зворотів, у яких ці слова вживаються. Не кажучи вже про логіку наративу: «я не помітив особливої занепокоєності... ми поділяємо позицію Євросоюзу»; «це для нас фундаментальні цінності... ми вихідці із тоталітарної системи». «Дякуючи цим цінностям, ми перебували в опозиції...» - і тут є над чим замислитись.

У головному Азаров має безперечну рацію: «особливої занепокоєності» керівництво ЄС, як і інші впливові партнери України, з приводу путінізації українського медіапростору не почуває. У них достатньо своїх турбот, аби не перейматися нашою неповноцінністю. А з погляду цивілізованих держав країна, де новини з ранку до ночі оспівують Миколу Яновича з Віктором Федоровичем, мляво шпиняють «слабку й неконструктивну» опозицію і приділяють податковій реформі дві хвилини загальних фраз та оцінкових суджень на тиждень, - безперечно, неповноцінна. Можна втішати себе тим, що це далеко не єдина ознака нашої неповноцінності, якщо комусь від цього легше. Що значно важливішими аргументами на користь сприйняття України як країни третього світу, хоч і частково наділеної східноєвропейським гонором, є дика корумпованість нашої системи державного управління, катастрофічна застарілість та енергомісткість індустрії, яку ніхто не збирається модернізувати,  знищені природні ресурси, свавільні правоохоронні органи і так далі. І на тлі цього всього єврочиновникам залишається, скрушно хитаючи головами, нагадувати: а ось іще, знаєте, жаліються у вас там на погіршення ситуації зі свободою слова...

І задовільнятися відповіддю, що ні, нічого подібного, ми - вихідці з тоталітарної системи, тому свободу слова хаваємо від і до. Це для нас фундаментальні цінності, які ми не порушуватимемо. - О, ну раз не порушуватимете цінності, тоді все гаразд.

Зрозуміло, що, не відчуваючи «особливої занепокоєності», - а чого непокоїтися, їм із нами тепер уже явно дітей не хрестити і в одному союзі не бути, а транзит газу й нафти, у разі чого, нехай гарантує Росія, - закордон не схоче розбиратися в дрібницях. Для тих, хто все ж таки знаходить для цього час і натхнення, у влади є вже цілий набір аргументів. По-перше, «а сюжету-то не було». По-друге, «ідеться передовсім про відносини власників та редакційних колективів». По-третє, все це «происки противников стабилизационных процессов». А взагалі, проблему цензури й залежності медіа від влади, -  нічого подібного, звичайно, немає, але навіть якби було, - вирішить створення суспільного мовлення, яке обіцяв Віктор Янукович перед виборами. Щоправда, на шляху до суспільного мовлення треба остаточно узалежнити державне телебачення і радіо від уряду та поміняти їх керівництво на комерційний інтернаціонал із досвідом продюсування тинейджерських музичних телешоу. А від Бориса Апреля до суспільного мовлення - один крок.

Янукович, Азаров та їхні активніші на медійному фронті підлеглі - це вам не Юлія Тимошенко, яка під час передвиборного ефіру візьми та й бовкни «а хто вам сказав, що народ не хоче диктатури?». Потім, напевно, довго кусала себе за язик, коли опоненти били на сполох, цитуючи цю її фразу як свідчення криваво-деспотичних намірів (самі тим часом не припиняючи обіцяти сильну руку, наведення порядку і тому подібну стабільність). Від біло-блакитної влади, - принаймні, від перших її осіб, - ніякого антидемократичного епатажу не дочекаєтесь: тут давно завчили напам'ять набір ключових слів «свобода - рівність - братерство - демократія - євроінтеграція», й виспівуватимуть їх, хоч скільки їм зауважуй, що на практиці нічим із цього переліку в будованій ними державі й не пахне. Свобода слова? Так-так, ми за свободу слова, ми вже тисячу разів казали, що ми за неї. Суспільне телебачення? Так-так, тільки суспільне, обов'язково буде створене. Вже над цим працюємо. Цензура? Типун вам на язика, Конституцією цензура заборонена! Тиск? Що ви, на вас ніхто не тисне, ви стоїте тут у цій футболці. Корупція у медіа? О Боже, ми й не знали, що таке існує, Валерій Іванович негайно розбереться!

Вони знають, що на їхньому боці - «попутний вітер» громадської думки, збайдужілої до абстрактних громадянських прав після розчарувань минулої п'ятирічки.  Що журналістів у цілому не дуже-то й люблять, а «успіхи» деяких із них на царині політичного піару, прихованої реклами та політтехнологій не дозволяють розраховувати на те, що сигнал SOS від медійників буде почутий активною частиною суспільства. Що вже й казати про підтримку...

Зрозуміло, що насправді немає ніякої змови проти свободи слова, ані таємних зборів із питанням «як нам новини відформатувати?» на порядку денному. Керовані й лагідні ЗМІ для влади - така сама утилітарна потреба, як порожня траса дорогою на роботу чи додому. Питання, перш за все, комфорту, а вже у другу чергу - безпеки/самозбереження. Хто, як і якою ціною забезпечує ці антигуманні й недемократичні зручності, перших осіб не хвилює.  На відміну від водіїв, які смажаться у корках, поки проїде Янукович, зникнення нормальної інформації та заміну її провладною пропагандою аудиторія якщо й відчуває,  то інтуїтивно, й не сприймає як порушення своїх прав. За Кучми медійні зручності забезпечували орли Медведчука, нині - друзі-олігархи та слухняні топ-менеджери ЗМІ, що набагато вигідніше, якщо когось і дискредитує, то хіба що самих олігархів і топ-менеджерів. Але не владу.

Хоча, «поділяючи позицію Євросоюзу», інакше кажучи - по-європейськи ставлячись до медіа, Янукович і Азаров мали б зібрати своїх добровільних медійних союзників і сказати їм: хватит, ребята. Ми - команда стабілізаторів-реформаторів, ми діємо чесно і прозоро, нам немає чого приховувати від народу. Нехай нас ганять за прорахунки і хвалять за досягнення, ми самі дамо собі раду з пропагандою своїх успіхів. Ваші дифірамби, однакові новини, паркет-офіціоз, наїзди на опозицію, фігурне замовчування та інші прояви симпатії ставлять під сумнів нашу спроможність грати чесно й упоратись із усім самотужки. Тому від сьогодні нехай усе буде за гамбурзьким рахунком. Усім спасибі, всі вільні.

Наївно? Звісно, так. Але на місці тих прихильників нової влади, які не лише вбачають у ній ситуативне визволення від «бєндєровцев», а справді вірять у добрі наміри та великий потенціал Януковича та Азарова, покладають на них серйозні сподівання, я б вимагав оздоровлення їхніх відносин із медіа не менш наполегливо, ніж це роблять незадоволені владою.

Бо, знаєте, надмірні зручності розбещують. Якщо насправді Янукович і Азаров сьогодні і є тією чесною командою реформаторів-стабілізаторів, якою намагаються себе показати, то навіть недовга відсутність запобіжників-обмежувачів, якими є вільні і професійні медіа, буде для них згубною. Як «вихідці з тоталітарної системи», ми всі мали б пам'ятати, що стається з владою, яку ніхто не контролює.  Незалежно від того, які високі цінності вона декларує.