Навряд чи в когось могли бути сумніви, що російські телеканали в своїх інформаційних випусках украй «об'єктивно» й «компетентно» сповістять про рішення Донецького окружного адміністративного суду стосовно скасування президентського указу про надання Степану Бандері звання Героя України. Власне, коли ще тиждень тому «Время» повідомило, що «на Украине начался суд по отмене указа о присвоении фашистскому подсобнику Степану Бандере звания Героя Украины», все стало на свої місця: back to the USSR! Там, де весь світ уживає поняття «нацизм», Москва ставить «фашизм», там, де говорять про «колаборацію» або ж «співпрацю», Москва веде мову про «посібників», там, де Олександр Герцен писав і говорив «в Украине», нинішня московська літературна мова допускає тільки «на Украине».

Ну, а далі пішло-поїхало. Одні випуски новин називали Бандеру «лидером галицийских фашистов», інші розповідали про те, що Бандера тепер, мовляв, «снова обыкновенный фашист», треті наголошували на його активній співпраці в роки війни з гітлерівцями. І всі в один голос розповідали про мудре рішення суду - адже, мовляв, Бандера ніколи не був громадянином України, адже він помер 1959 року.

Проте що там якісь московіти! Ще донедавна найбільш український в Україні «канал чесних новин», себто 5-й, так повідомив про цю подію: «Указ про надання звання Героя України Степанові Бандері протиправний і має бути скасований - так вирішив Донецький окружний адмінсуд. Служителі Феміди постановили - звання Героя може отримати лише громадянин України. А очільник ОУН-УПА помер у 1959 році, коли України як незалежної держави ще не було. Упродовж десяти днів рішення можна оскаржити. Також колегія суддів відмовила у клопотанні онуку Степана Бандери - про перенесення судового засідання на три місяці. Нагадаємо, попередній президент Віктор Ющенко надав звання Героя України Степану Бандері у січні 2010 року. Нагороду вручив його онукові на урочистостях до Дня Соборності України».

Рівень проявленої компетенції 5-го дозволяє запідозрити, що там сьогодні вже позбулися майже всіх професіоналів. По-перше, Бандера ніколи не очолював УПА, бо спершу сидів у нацистському концтаборі Заксенхаузен, а потім перебував в еміграції. По-друге, Бандера не помер, його було вбито за наказом першого секретаря ЦК КСРС Хрущова агентом того відомства, в якому до підполковника дослужився свого часу В.В. Путін. По-третє, 1959 року України як незалежної держави водночас і ЩЕ не було, і ВЖЕ не було.

Утім, який там бекґраунд... Що сказали в Донецьку, те і є інформацією.

А як би ще півроку-рік тому вхопилися за цю вістку телеканали України, принаймні, значне число з них! Як би обсмоктали юридичне невігластво Донецького окружного адміністративного суду!

Адже, згідно з приписами Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративні справи вирішуються адміністративним судом за місцезнаходженням відповідача (у даному разі - глави Української держави), і ніяк не інакше. А оскільки столицю України поки що не перенесено до Донецька, то позовну заяву мало бути повернуто позивачеві, бо ж справа не підсудна цьому суду. Крапка.

Ну, а про історико-правове невігластво я мовчу. Донецький суд - усупереч Конституції, яка веде мову про «багатовікову історію українського державотворення», й елементарним фактам - вирішив, що до 1991 року Української держави ніколи не існувало, отже, не було її громадян, тоді як така держава в різних формах існувала і її було де-юре визнано десятками інших держав, включно з Російською Федерацією (нарком закордонних справ якої Лев Троцький зробив це стосовно УНР ще наприкінці грудня 1917 року, до IV Універсалу). А суд відкинув історичні та правові факти, підмінивши їх ідеологічними фікціями.

Ба більше: заперечуючи саму можливість існування до 1991 року України як незалежної держави зі своїм громадянством, донецький суд переплюнув навіть підручники з історії КПРС, де говорилося, хоч і між іншим, про незалежні соціалістичні республіки в 1919-22 роках, які потім створили Радянський Союз. Власне кажучи, донецький суд заодно... заперечив і саме існування СРСР: якщо ніколи не було незалежних соціалістичних республік, які його створили, то звідкіля міг узятися союз цих республік?

Іншими словами, був Степан Бандера у 1918-19 роках громадянином ЗУНР та УНР, від громадянства свого ніколи добровільно не відмовлявся і позбавили його цього громадянства силоміць і в неправовий спосіб - 1923 року Східну Галичину рішенням Ради послів Антанти було передано Польщі за умови створення там національно-територіальної автономії, на що, як відомо, влада другої Речі Посполитої відверто начхала. Так само був певний час громадянином України і Роман Шухевич. А в статуті звання Героя України не вказано, скільки часу і коли треба бути громадянином України...

Можна симпатизувати Бандері чи ні, але ж ЗМІ, здається, служать істині?

Проте (якщо я чогось істотного не пропустив) - на всіх каналах все мовчить, бо благоденствує...

Але мовчання телеканалів ще якось можна пояснити. А як бути із майже суцільним мовчанням провідних інтернет-сайтів - крім хіба що «Майдану»? Великдень? Вихідні? Чи вже майже ніхто не хоче ризикувати, бо ж опозиція ялова, рекламодавці та спонсори залежні від влади, найкращі публіцисти хочуть їсти, а любити Україну до глибини власного гаманця у нас не привчені? Чи, може, Степан Бандера надто несимпатична особисто постать («карлик із червоними очима», як звали його поміж собою конкуренти з мельниківського відламу ОУН), авторитарно-затята, радикально-войовнича?

Може, й так, але ж як тоді з істиною?

... Ясна річ, що в ці дні на московитському телебаченні ми могли побачити знаного друга благодатної Малоросії депутата Костянтина Затуліна, але в жодному разі - не російського священика та публіциста Якова Кротова. А між тим останній є автором однієї з найкращих, як на мене, статей про лідера революційної ОУН. Зветься ця стаття «Молитва за Бандеру». Наведу її закінчення - щоб наші відпочилі патріоти мали перед собою зразок, як варто писати тексти на таку складну тему:

«Українські патріоти (слово "націоналіст" тоді вживалося там, де сьогодні вживають слово "патріот") вважали, що Україна може дістатися свободи лише в збройний спосіб. Трапилося інакше: 1991 року незалежність України була отримана завдяки бажанню її партійної номенклятури визволитися з-під контролю Кремля. Після цього на перший плян вийшла не зовнішня загроза, а внутрішня, що походить від захланності й роз'єднаності людей. Те, що Степан Бандера писав про збройний спротив, утратило сенс, але тим більше сенсу набули його слова, написані на Різдво Христово 1957 року:

"Віра кріпить сили душі. Через справжню й глибоку віру в Бога, Спасителя, кожна людина і цілий нарід мають можливість нескінчено черпати з вічно живого джерела стільки сили, скільки їхня душа у змозі сприйняти"».

Цікаво, скільки здатні (і чи здатні) сприйняти цієї сили донецькі судді, котрі у Страсну П'ятницю влаштували з самих себе злу автопародію на дуже вже провінційний синедріон?