Чесне слово, від телепропозицій, які українські канали готували на 24 серпня і, очевидно, планували на подальші вихідні, нічого оригінального я не чекав. Так само, як за радянських часів. У святкові дні 7-8 листопада, коли бідне на канали радянське телебачення разом із усією країною відзначало чергову річницю жовтневої революції, я точно знав: ранком покажуть парад, потім – фільми «Ленін у Жовтні» і «Ленін у 1918», далі щось патріотичне про революцію, за тим – такий самий патріотичний концерт, і аж під вечір – новий фільм. про революцію, а частіше – про громадянську війну. Добре, коли цей фільм був історико-пригодницьким. Все ж таки якась розвага.

Загалом феномен стрічок 30-х років про Леніна в Жовтні та в 1918 році (коли його мало не вбила Фані Каплан) вивчений недостатньо. Тобто, під нього не підведена теоретична база. На практиці ці фільми кілька десятків років слугували ідеальним засобом для затикання дірок у телепрограмі під час одного з головних державних свят тодішньої країни. Виконуючи ту ж саму функцію, що «Іронія долі…» на Новий рік. Хоча рязановська стрічка була знята через чотири десятки років після дилогії про Ілліча.

Так, кіно про пригоди Леніна восени 1917 та 1918 років наскрізь ідеологічне і, як тепер ми знаємо, брехливе. Проте фальшивим та неякісним його не назвуть навіть демократично орієнтовані нинішні кінокритики. Відтак фільми, з яких формують кінопокази до Дня Незалежності України окремі телеканали, можна так само назвати ідеологічно виваженими, проте якість цього кіно навіть не обговорюється. І навряд чи його феномен вивчатимуть кінознавці наступних поколінь: там немає феномену. Поява подібних стрічок лягає в загальний контекст «феномену» України.

Єдине, що можна в цьому контексті згадати – відому історію про те, як колись один підпилий письменник у вічі сказав Сєргєю Михалкову, що він думає про написаний ним Гімн Радянського Союзу. У підтексті звучало: так думає більша половина населення радянської держави. На що Михалков спокійно відповів: «Як би ти не казав, усе одно слухати гімн будеш стоячи». Правильно, виходу немає. Тому раз на рік у серпні телеканалам доводиться показувати кіно про тих, кого обиватель звично іменує «бандерівцями». Того вимагають обставини, дата і, почасти, бажання хоч якось вписатися в ідеологічну доктрину. А точніше – «відписатися» від неї.

Безперечним лідером у цьому є «Студія 1+1». 24 серпня в ефірі «плюсів» пройшло відразу три яскраво виражених націонал-патріотичних фільми: «Аттентат. Осіннє вбивство в Мюнхені», «Нескорений» та «Залізна сотня». Два останніх зняв режисер Олесь Янчук. «Нескорений» свого часу мав погану пресу, «Залізна сотня» не мала жодної. Обидва вони сповнені патріотичною риторикою, яка перегукується з такою самою, але – пролетарською, дещо призабутою. Крім того, мабуть, для рівноваги, рано вранці показали справді якісний «Подвиг розвідника», зроблений після війни на студії Довженка, а пізно вночі – такий самий старий «Сорочинський ярмарок». Однойменний мюзикл власного виробництва у цей же день показав «Інтер», а ввечері його повторила «ТРК «Україна».

У якості альтернативи маємо «Вогнем і мечем» - ще одну паличку-виручалочку зі Ступкою, Писанкою та красунчиком Домогаровим, яку зі скандалом явив нам шість років тому польський кіно митець Єжі Гофман. Нинішнього року цим фільмом відгукнувся на День Незалежності канал СТБ. Правда, у своєму коментарі на запит «Детектор медіа» від 23.08.06. програмний директор каналу висловив подив на прохання прокоментувати появу саме цього суперечливого фільму в святковому ефірі. За його словами, того факту, що він – про Україну і там грають Ступка і Писанка, досить, аби зняти всі дискусії. Особисто я згоден – всі скандали довкола фільму Гофмана в минулому. Однак далі схиляюся до думки: «Вогнем і мечем» - кіно про польську історію. Так само, як «Собаче серце», заявлене у вечірньому показі на СТБ в цей день, розповідає про історію виникнення особи  «людина радянська», але до власне української історії має тільки опосередковане відношення. Тут слід говорити про інше: рейтингові канали (до яких, безперечно, належить СТБ) не мають вибору. Тобто, не мають якісного, хай навіть і суперечливого, українського кінопродукту відповідної тематики. Тому і схиляються до хорошого іноземного.

Зате неабияке почуття гумору виявив у цей день канал IСTV. Тут 24 серпня в прайм-тайм показали фільм, назва якого повністю відповідає даті – «День Незалежності». Але це американська бойова фантастика про нашестя інопланетян на Америку. Після цього мали на цьому каналі  не найгірший, принаймні – не такий однозначний в оцінках подій другої половини 40-х років на Західній Україні, фільм «Вишневі ночі». До речі, «бандерівці» та «москалі» воюють там у ідеально чистих, старанно випраних костюмерами шинелях та одностроях.

 Кілька каналів  24 серпня показали старі добрі мультики по пригоди козаків.

Заслуговували на увагу  в цей день продемонстровані два документальних проекти. Після стрічки п’ятирічної давнини «Маша Арчер», про українські поселення в Бразилії, «1+1» показав нову роботу студії «Контакт» - «Дисиденти». Професіоналізм виробників абсолютно врівноважував націонал-патріотичну риторику авторського тексту та відповідного змісту синхрони головних дійових осіб – Івана Дзюби, Левка Лук’яненка, Євгена Сверстюка. Показово і парадоксально, що саме в цей час з патріотичним запалом про Україну в програмі «Точка зору» по Першому національному говорив Леонід Кравчук, один із головних ідеологів радянської України, який був причетний свого часу до репресій цих самих дисидентів.

Про сам фільм говорити багато нема особливої потреби, та й не особливо хочеться. Адже, попри згаданий уже професіоналізм авторів «Дисидентів», саме наповнення стрічки можна уявити, а її зміст - переповісти, навіть не дивлячись. Нічого нового про український дисидентський рух вітчизняні документалісти нам не сказали навіть із нагоди 15-ї річниці незалежності України, за яку ці самі дисиденти сиділи в тюрмах і таборах.  Ми вже звикли:  фільми про українських дисидентів просто не мають  права бути не поверховими та неоднозначними. Майже завжди в цих фільмах ми маємо той самий соцреалізм, тільки навпаки, з іншими наголосами та іншими політичними й ідеологічними пріоритетами.

Між тим, часи вимагають, аби подібні теми будувалися на контрастах. Наприклад, ті самі Чорновіл, Лук’яненко та Стус не відмовилися від переконань і отримали від карально-репресивної системи по повній. Тоді як Іван Драч, про якого в фільмі так тепло згадують, у якійсь момент почав служити режимові, зайнявши колаборантську позицію. Були й  ті,  хто,  голосно заявивши  про себе в 60-ті, вже наступне десятиліття з різних причин змушені були мовчати і терпіти. Маючи сьогодні ореоли мучеників та являючи собою типові приклади «внутрішньої еміграції». Подібних сюжетних поворотів у «Дисидентах» не було. Можливо, і справді:  для того, аби подібні теми почали озвучуватися в телепроектах, справді повинен пройти час і дещо змінитися покоління.

Саме тому цікавішим  особисто мені видався фільм «Щербицький» - власного  виробництва  каналу СТБ.  Якщо дисиденти однозначно мають позитивний імідж в переважній більшості сучасного українського суспільства, то Щербицького мало того, що ніхто не любить, так про нього ще й відомо дуже мало. І старання творчої групи максимально відгорнути завісу невідомості довкола цієї постаті були помітні навіть тим, хто не має уявлення про процес збирання матеріалу для подібного роду фільмів. Не менш чітко та виразно помітний був  опір близьких Щербицькому людей. На камеру вони говорили  натужно, часто вимушено (раз погодився, то треба щось говорити), максимально уникаючи  «жовтої» конкретики. Тоді як автори цю саму «жовтизну» вперто витягували. Наприклад, від самого початку нам дали  затравку – мовляв, є підозра, що голова ЦК Компартії Української РСР наклав на себе руки, а вкрадені мільйони перевів у закордонні банки на секретні рахунки тощо.

Насправді конфлікт інтересів був очевидним. Телевізійники мають уявлення про те, який продукт буде рейтинговим, а родичі та знайомі Щербицького мало не в один голос дають зрозуміти: не шукайте сенсацій там, де їх немає. Навіть тему пияцтва та розбещеності сина першої особи республіки, про що в Києві 70-х років ходили легенди, «витягнути» та розвинути телевізійникам  не вдалося через небажання ці легенди озвучити. Хоча, скажімо, росіяни зняли про сина Сталіна двосерійний фільм і той же самий СТБ його регулярно показує. Інша ментальність чи тема Щербицького справді настільки небезпечна?

Хоча мені здається, що спроба виставити його патріотом України така сама невдячна, як і спроба знайти в його державницькому та особистому життя сенсації. Виглядає – і фільм «Щербицький» непрямо підтверджує це, - що постать того самого Петра Шелеста була набагато цікавішою та яскравішою, ніж фігура правильного та сіренького Володимира Щербицького. Бо того історичного чи політичного діяча, про якого неможна згадати байку чи скласти анекдот, важко назвати іншими епітетами. І все ж таки, мені здається, прем’єра фільму «Щербицький» саме у так званому «святковому ефірі» більш вдячна та більш очікувана, аніж прем’єра тих самих «Дисидентів». Фільму, зміст та спрямування якого, повторюся,  вгадується вже з назви.

Ефір трьох наступних вихідних днів був іще менш національно та патріотично заангажований. Добре, що в активі «плюсів» є сучасна версія «Украденого щастя» - цей чотирисерійний фільм вони крутять з нагоди майже всіх державних свят. У день виборів цього року, наприклад, його показали…

 А загалом наповнення вітчизняного телепростору 24 серпня цього року цілком відповідало настроям громадян України. Святкувати особливо не хотілося. Почасти через оголошений траур, почасти – через політичні рокіровки, котрі передували 15 річниці Незалежності. Так що особливо нічого не очікувалося і нічому не дивувалося.