Гей, полуничко!

Гей, полуничко!

21 Жовтня 2013
10956
21 Жовтня 2013
16:08

Гей, полуничко!

10956
Вражає невміння (чи свідоме небажання?) багатьох авторів матеріалів у ЗМІ та модераторів телевізійних дискусій відділити в темі ЛГБТ «полуничку» від «смаженого». Продовження дискусії на «Телекритиці»
Гей, полуничко!
Гей, полуничко!

І хай навіть ці емоції «по-розумному сформульовано», але від того вони не припиняють бути голими емоціями й не стають аргументами. А ще вражає невміння (чи свідоме небажання?) багатьох авторів матеріалів та модераторів телевізійних дискусій відділити проблему від «полунички», від «смаженого». Тож уже й не розібрати, де є що, й уся дискусія на очах перетворюється на абсурд, не позбавлений маніпуляцій.

 

Шановна Інна Долженкова пише: «"Говорить Україна" перевернуло мізки», «...Наскільки революційним був ефір "Говорить Україна" 25 вересня». Я б ужив інше визначення: цей ефір не так перевернув мізки, як епатував. І от чому.

 

Перше. Що є відомим пересічному українцеві? А те, що Євросоюз висуває до України якісь вимоги стосовно людей нетрадиційної сексуальної орієнтації. «Насаджує розбещеність, прагне знищити нашу православну духовність, наші традиції», - кажуть агітатори за «русскій мір». «Європа не уся є ліберальною, тобто голубою. Це більше притаманно Західній Європі - Іспанії, Голландії, десь Франції. Але є інша Європа, Центральна, більш консервативна», - відповідають їм прихильники євроінтеграції; зверніть увагу, як спритно ототожнено «ліберальне» з «голубим». Одне слово, уявлення більшості українців про конкретний зміст вимог із боку ЄС є досить туманними.

 

І от в ефірі з'являється ток-шоу, присвячене всиновленню гомосексуальними парами дітей, у студії «пара-взірець» - із Німеччини. Що мають гадати глядачі? А саме те й гадати: Євросоюз той клятий вимагає, щоб і в Україні дітей (чи, як заведено казати в нашому ефірі, «діточок» - вимовляється з неодмінно жалісливою інтонацією) всиновлювали гомосексуальні пари.

 

А поміж тим, Європейський Союз вимагає усього лише законодавчо заборонити дискримінацію за ознакою сексуальної орієнтації при прийманні на роботу. Нічого більше. Питання всиновлення, шлюбів і такого іншого Євросоюз у відносинах із Україною не піднімає. Тож от вам маніпуляція перша.

 

Друге. Запитання: чи можуть в Україні всиновлювати дітей нормальні, гетеросексуальні пари, якщо чоловік та жінка не перебувають у зареєстрованому шлюбі? Відповідь є категоричною: ні, українське законодавство їм такого не дозволяє. Тож ловіть іще одну маніпуляцію: глядачам навіюють, ніби представники спільноти ЛГБТ не борються за елементарну, звичайнісіньку рівність, а вимагають для себе якихось преференцій, якихось виняткових прав, яких не мають люди з традиційною сексуальною орієнтацією.

 

І третє. Нині в Україні вести мову про всиновлення дітей одностатевими парами - це приблизно те саме, що у вікторіанській Англії кінця ХІХ століття розмірковувати, чи може стати прем'єр-міністром Великої Британії жінка, яка звикла приходити на засідання палати лордів у бікіні. Спочатку варто було б повести мову про просту толерантність до ЛГБТ - і при тому ще велике питання, чи заслуговують на однакову толерантність, скажімо, «Л» (лесбійки) й «Т» (трансвестити); усе ж, ці два поняття мають на увазі різну міру публічності й демонстративності. Другий етап - це дискусія про юридичний статус одностатевих пар. І тільки після того, в разі позитивної відповіді на два попередніх питання (і не є доконаним фактом, що вона буде-таки позитивною), мало б хоч якийсь сенс заводити мову про всиновлення.

 

Із іншого боку, і в поглядах на проблему всиновлення - ні, не одностатевими парами, а всиновлення як такого - українське суспільство є так само далеким від консенсусу. Принаймні, й у публічних виступах політиків та високих чиновників, і в численних матеріалах ЗМІ з гнітючою постійністю вигулькує один і той самий погляд на дітей не як на особистостей, не як на громадян, а як на племінний фонд (даруйте, генофонд нації), трудовий ресурс (даруйте, майбутніх трудівників народного господарства), гарматне м'ясо (даруйте, майбутніх захисників Вітчизни) тощо й тощо. Не як на людей, народжених бути щасливими, а як на державне майно, мало не худобу. На щось із царини речей, а не істот. І коли у ЗМІ щороку трапляється сезонна навала матеріалів про «оздоровлення діточок» (зверніть увагу: не про відпочинок, не про розширення світогляду, не про мандрівки й ігри - та й хіба хтось реально перевіряє здоров'я тих «діточок» до священної процедури оздоровлення й після її переможного завершення?) - про те, що «оздоровлено стільки-то відсотків поголів'я» - даруйте, «діточок»; «оздоровлено» - тобто пропущено через табори та інші заклади колективного перебування, хай навіть це будуть групи при школах у самісінькому центрі загазованого мегаполісу, - так от, тоді подеколи хочеться просто вити вовком.

 

У «Говорить Україна» до проблеми підійшли з кінця, одразу з останнього етапу - найостаннішого, який тільки може бути. Легенько перескочивши через усі логічні сходинки. А коли так, можна було апріорі бути впевненими: суспільна відповідь виявиться переважно негативною. Запрограмовано негативною. Бо суспільство вочевидь не є готовим (не є підготованим) до обговорення.

 

І взагалі: які в цій дискусії лунають аргументи? Ну, наприклад, «за»? «Вони такі ж люди, як усі», «Симпатична сім'я з Німеччини», «У багатьох країнах світу...», «Ми прагнемо до Європи, а там...» - і багато подібних. Не позбавлені рації, навіть правильні твердження, вони страждають на одну й ту саму хибу: вони не переконують опонентів. І якби нам показали яку-небудь взірцеву сім'ю з якогось близькосхідного султанату - чоловік та чотири дружини з купою дітей, усі щасливі й усміхнені, - чимало наших глядачів теж назвали б цю «ячейку суспільства» симпатичною. Ну, то й що з того має випливати? Загальники - от до чого, в кінцевому підсумку, зводяться в більшості своїй аргументи «за».

 

Із аргументами «проти» не легше. Мало не всі типові заперечення містяться у статті шановної Зої Нікітюк. Отже, «якщо у хлопців піде збій по фазі й вони раптом вирішать стати геями, як ми будемо розмножуватись?» Так і уявляється якийсь учений трактат: «Розмноження українців». Та й от як усе просто: «дело было вечером, делать было нечего, жарили картошку» й вирішили стати геями. Вольовим рішенням. А як там справи з фізіологією? Вирішити можна що завгодно, тільки як бути з реалізацією, коли організмові не накажеш? Ні, міркувати над цим не хочеться: сказав своє «фі», й того досить.

 

Що ж до «розмножуватись»... А як тоді бути з не такою вже й малою кількістю нормальних, чоловічо-жіночих, пар, які з об'єктивних обставин не можуть мати дітей? Піддавати осуду прагнення безплідних людей створювати сім'ї? Піддавати осуду тих, хто одружується з такими людьми? Та й узагалі: щойно заходить мова про те, що нібито головним призначенням людей є давати приплід - і все: в повітрі починає різко тхнути Африкою. Тією самою Африкою, де висока народжуваність покликана компенсувати низьку тривалість життя.

 

«Чому Європа так уперто насаджує нам нормальність ненормальних стосунків?» Чи й справді насаджує, чи немає тут перекручення? Знову ж: ЄС вимагає всього лише законодавчо закріпити заборону дискримінації. Утім, про те, що Європа насаджує всякий непотріб, писав іще незабутній Грибоєдов - див. «Лихо з розуму». І радянський агітпроп твердив те саме: всі на світі капості - це нам клятий Захід прищеплює, спеціально щоб «державу трудового народу» занапастити. Не дослухалися ми тоді - й от тепер маємо.

 

Ходімо далі: «Та тому що в себе (європейці. - Б.Б.) вже догрались у толерантність - народжувати нікому. В них і до того проблеми з цим були, а тепер тим більше. Тому й добиваються, аби й українці полюбили представників одностатевих стосунків, щоб за нашими малими в дитбудинок приїздити». Отут дуже хотілося б цифр і фактів. Бо досі траплялися тільки цифри, які свідчать: рівень народжуваності в Україні та в західноєвропейських країнах є приблизно однаковим, а ще, до того ж, в Україні істотно вища, ніж у Західній Європі, дитяча смертність. Сфальсифікували, виходить, вороги всю ту статистику?

 

Ми вже неодноразово чули, що європейцям нема чого їсти, й тому вони хочуть загарбати наш хліб із нашими чорноземами. Чули, що європейцям нема де жити, й тому вони хочуть привласнити наші простори. Тепер, як виявилося, вони не лише голодують, не лише туляться один в одного на голові, а мешкають просто посеред переповнених вулиць, а ще й вимирають, причому вимирають в абсолютно буквальному розумінні. Навмисне вимирають, щоб зазіхнути на наше найсвятіше - на «діточок». Тільки от зазвичай цю маячню використовують задля того, щоб обґрунтувати погляд на зовнішній світ як на ворожий і засадничо чужий. Зустрічати подібну аргументацію в дискусіях на тему дискримінації дотепер не доводилося.

 

Якщо уважніше прочитати зацитований пасаж про вимирання європейців, виникне запитання: чи немає тут логічної помилки? Уявімо (свят-свят, але спробуймо): західні підступи здобули успіх, і всі поголівно «українці полюбили представників одностатевих стосунків». А звідки ж тоді братимуться «наші малі в дитбудинках» - ті самі, за якими кляті європейці хочуть приїздити? Вибирайте вже тоді одне зі звинувачень: або європейці хочуть, щоб українці припинили розмножуватися, або ж вони хочуть приїздити за нашими дітьми - пардон, «діточками».

 

Є серед звинувачень одне дуже тривожне: «Це в нас не можуть визначитися, пропаганда збочень - погано чи добре?» Отже, голоси про неприпустимість дискримінації гомосексуалістів - це пропаганда збочень. Дуже добре, проводимо аналогії. Голоси про неприпустимість дискримінації інвалідів - то пропаганда інвалідності як норми. Голоси про неприпустимість дискримінації за расовою ознакою - то ніщо інше, як пропаганда темношкірості як чогось такого, до якого мусять прагнути всі - хоч гуталіном хай намащуються. Заклики до толерантності до іншомовних та іншокультурних людей - то вже злісна пропаганда інших мов та культур замість нашої, традиційно-споконвічної. Так? Ну, то з такими установками Україна може швидко перетворитися на країну, де всі ненавидять усіх. Повірте: за що ненавидіти - знайдеться завжди. Хоча б за те, що хтось зве себе «нормальною українкою», а тим часом пише статті замість вирощувати хліб, як приписує українська традиція. Це ж капосна Європа кількасот років тому нав'язала нам писати статті, які ані до рота покласти, ані на плечі вдягнути, ані піч ними розтопити, - аби лише українці відучилися на землі працювати. Скажете, абсурд, словесна клоунада? Аж ніяк: така сама система координат, як і з «пропагандою збочень», така сама логіка. Трішечки маленьких перекручувань - ото й усе.

 

«Яка нетерпимість до інакших? Ви, взагалі, про що? Геїв що, дубасять на кожному шляху? Чимось погрожують?» - запитує пані Нікітюк. І майже тут само пише: «Ті, хто виступає проти пропаганди, це не тільки несучасні бабусі, свободівці, відстала молодь і так далі. Це нормальні люди. І не треба з мене, нормальної українки, робити дебілку, яка не розуміє "любові" геїв». Знову проводимо аналогії. Людина, яка жодного разу не вдарила жодного єврея, а тільки називає їх «жидами пархатими» - це теж із категорії «нормальні люди»? Людина, що не вдарила у своєму житті жодного вихідця з села, а тільки зве їх не інакше як «жлобами» й «кугутами» - це ще один взірець «нормального українця»? От же вони - презирство й зневага! От же вона - ненависть! Хай тиха, але ж ненависть! І от же вона, пропаганда ненависті як норми: не дубасити, не погрожувати, а просто зневажати всіх «не таких», усіх, що «крокують не в ногу». Просто ділити світ на дві частини: «Є я, праведний і непогрішимий взірець норми, - й є всілякі збоченці». Тільки от нещодавні події в Москві показують: ненависть не може надто довго бути тихою.

 

«Хай геї любляться з ким, як і де завгодно. Але - вдома, щільненько зачинивши двері, штори, щоб ніхто не бачив тієї срамоти», - що це, як не зневага? Тут просто-таки напрошується відповідь: не хочете травмувати свою тонку психіку - не зазирайте до чужих вікон. Не уподібнюйтеся героїні Нонни Мордюкової з «Діамантової руки».

 

Тут ми підходимо до «побічного ефекту» нашої дискусії, який стає щодалі очевиднішим. А саме: виявляється, що мало не всі сторони - й самі ЛГБТ, й їхні «адвокати», й їхні «прокурори» - дуже часто суто по-совковому не вміють відрізняти приватне від публічного, а гламурність і неформальність - від вульгарності. Якщо геї мають «щільно зачинити двері й штори», то, виходить, нормальним парам цілком можна кохатися привселюдно, як на дискотеці в Коблевому, - й це вже не буде «срамотою». Якщо в телешоу «про схуднення» з'являються лесбійки й починають розповідати про свої стосунки - це гидота. Якби в тому ж самому шоу «про схуднення» з'явилися чоловік та жінка й так само почали б розповідати про своє кохання з усіма технічними подробицями або, навпаки, розповідати, як вони з'ясовують стосунки, й хто з них кому дурень, - оце було б саме те, що треба.

 

З іншого боку, якщо травесті-діва - то неодмінно така, яку ніби щойно звільнили з роботи в публічному домі за аморальну поведінку.

 

Отже, з одного боку - самі лише загальники, з іншого - самі лише стереотипи. Битва загальників зі стереотипами - от у якому річищі й триває дискусія в нашому інформаційному середовищі. Чого днем із вогнем не знайдеш у тих дискусіях - то це ІНФОРМАЦІЇ. Того, на чому тільки й мали б будуватися всі подальші логічні конструкції.

 

Я вже згадував: більшість українців не мають навіть приблизного уявлення про те, чого саме вимагає від України Європейський Союз. Але це ще дрібниці. От скажіть: чому це такого поширення набули у світі одностатеві шлюби? Чому вони поширюються, мов епідемія? «Буржуї з жиру казяться»? Від нема чого робити? Просто з принципу, ідея заради ідеї? А не знайти відповіді в українській медіасфері, геть не знайти. Ще одна логічна суперечність: прихильники всього «традиційного» й «особливо-православного» тільки й переконують нас: у нас, православних - духовність, тоді як там, на Заході - самі лише прагматизм та меркантильність. А тут виходить рівно навпаки: жодного прагматизму - сама лише, пардон, духовність.

 

Зізнаюся: моя свідомість відмовляється проковтнути фразу «одностатевий шлюб». Але нема куди подітися від двох речей. Перша: реєстрація шлюбу - це зовсім не дозвіл держави на вступ до певного типу стосунків. Це всього лише РЕЄСТРАЦІЯ, тобто приведення фактичних стосунків до юридичного статусу. Є в юриспруденції золоте правило: що менше розбіжностей між «де-юре» й «де-факто», то легшим і кращим виходить правове регулювання. Так от - друга зі згаданих речей: реєстрація шлюбу породжує специфічні права та зобов'язання. Й стосуються вони не лише успадкування в разі смерті та поділу майна в разі розлучення. Тут і взаємне утримання (в зареєстрованому шлюбі не може бути такого, щоб «я працював, а ти хворів - то й живи як хочеш»), і взаємне проживання (у зареєстрованому шлюбі не можна виставити одне одного з помешкання), й правостосунки з третіми особами, й нарахування податків, й інші гарантії - як взаємні, так і з боку третіх осіб. І якщо вже певна кількість людей однієї статі живуть разом і ведуть спільне господарство (а саме таким є юридичне визначення шлюбу), вони теж хочуть мати ці правові гарантії. І тоді постає запитання: чи можна їх позбавляти таких гарантій на підставі їхньої сексуальної орієнтації, чи не є це дискримінацією? Проблема непроста, й у режимі загальників та стереотипів розв'язання її не знайти.

 

Але чи траплялася вам на очі бодай одна згадка про підґрунтя явища? Мені - ні, не траплялося ЖОДНОЇ! Натомість у наших ЗМІ все, що стосується теми одностатевих шлюбів, тим чи іншим чином насаджує сакралізацію держави й державних інститутів: мовляв, держава - від Бога, й вона може дозволити людям жити разом, а може не дозволити. Насаджує психологію підданців, а не громадян.

 

Але й це ще не всі огріхи. Тема ЛГБТ є лише частиною більшої теми - теми дискримінації як такої. Тільки от не виходить пригадати бодай одного ток-шоу, бодай однієї телевізійної дискусії, присвяченої їй. Так, подібна тема нічого не обіцяла б любителям зазирати до чужих вікон, але тим часом Україна є країною суцільної дискримінації. Саме так: із одного боку, більшість людей виявляють високий рівень толерантності, але з іншого - в нашій країні немає практично нічого, що не могло б послужити приводом для дискримінації.

 

Уявіть ситуацію: приходить людина влаштовуватися на роботу. Проходить співбесіду, демонструє всі свої здібності й таланти, все гаразд. І от бере ця людина ручку й папір писати заяву про прийняття на роботу - й тут виявляється, що ту заяву вона пише лівою рукою. Чи може хтось бути впевненим, що роботодавець тут само - звісно ж, під найшляхетнішим приводом і з тисячею вибачень - не переграє свого рішення назад?

 

Ситуація інша. Всі ми бували у відділеннях банків, телекомунікаційних операторів тощо. Де з нами розмовляли операціоністи, менеджери, телери чи як іще їх називають - одне слово, клерки, з якими мають справу клієнти. Тож от вам запитання: чи можете ви пригадати, щоби представником поважної фірми виявився хтось не у «віці "Макдональдсу"», а хоча б за тридцять? Скажете, старші співробітники йдуть угору кар'єрними сходами? Ну, тоді треба припустити, що начальства в таких фірмах принаймні на порядок більше, ніж підлеглих.

 

Ні, воно, звісно ж, дуже приємно бачити перед собою юне обличчя. Ну, а те, що цьому обличчю часто-густо доводиться чотири-п'ять разів повторювати свою простеньку проблему, перш ніж очі на тому обличчі засяють хоч якимись ознаками розуміння; що воно, юне обличчя, у відповідь замість порад і допомоги відбарабанить тобі зазубрений стандартний варіант стандартної відповіді, - то вже, звісно ж, деталі. Дрібні подробиці, не варті уваги.

 

Але мова навіть не про це. Можливо, то особисто мені так не щастило; можливо, то просто такий збіг обставин, але серед тих, хто працює з клієнтами, я жодного разу не зустрічав володарів негламурних зовнішніх даних. Надто високих і надто низьких, надто повних і надто худорлявих, людей у товстих окулярах, тих, кого раніше звали дурнушками, зрештою, осіб, як кажуть росіяни, «неслов'янської зовнішності»...

 

Точніше, одного разу таки бачив працівника з очевидними ознаками нанизму - дуже низького зросту. До нього вишиковувалися черги, бо був він чудовим фахівцем, але... Згодом прийшло нове начальство й звільнило його. Із дуже шляхетним, звісно ж, офіційним формулюванням, а неофіційно йому було заявлено: фірма дуже шкодує, але надто вже неформатна в нього зовнішність.

 

Тож нема куди правди діти: дискусія на тему дискримінації ЛГБТ досі перебуває в рамках інфотейнменту - й не поспішає з тих рамок вийти.

 

Фото - tsn.ua

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
10956
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду