І хай навіть ці емоції «по-розумному сформульовано», але від того вони не припиняють бути голими емоціями й не стають аргументами. А ще вражає невміння (чи свідоме небажання?) багатьох авторів матеріалів та модераторів телевізійних дискусій відділити проблему від «полунички», від «смаженого». Тож уже й не розібрати, де є що, й уся дискусія на очах перетворюється на абсурд, не позбавлений маніпуляцій.

Шановна Інна Долженкова пише: «"Говорить Україна" перевернуло мізки», «...Наскільки революційним був ефір "Говорить Україна" 25 вересня». Я б ужив інше визначення: цей ефір не так перевернув мізки, як епатував. І от чому.

Перше. Що є відомим пересічному українцеві? А те, що Євросоюз висуває до України якісь вимоги стосовно людей нетрадиційної сексуальної орієнтації. «Насаджує розбещеність, прагне знищити нашу православну духовність, наші традиції», - кажуть агітатори за «русскій мір». «Європа не уся є ліберальною, тобто голубою. Це більше притаманно Західній Європі - Іспанії, Голландії, десь Франції. Але є інша Європа, Центральна, більш консервативна», - відповідають їм прихильники євроінтеграції; зверніть увагу, як спритно ототожнено «ліберальне» з «голубим». Одне слово, уявлення більшості українців про конкретний зміст вимог із боку ЄС є досить туманними.

І от в ефірі з'являється ток-шоу, присвячене всиновленню гомосексуальними парами дітей, у студії «пара-взірець» - із Німеччини. Що мають гадати глядачі? А саме те й гадати: Євросоюз той клятий вимагає, щоб і в Україні дітей (чи, як заведено казати в нашому ефірі, «діточок» - вимовляється з неодмінно жалісливою інтонацією) всиновлювали гомосексуальні пари.

А поміж тим, Європейський Союз вимагає усього лише законодавчо заборонити дискримінацію за ознакою сексуальної орієнтації при прийманні на роботу. Нічого більше. Питання всиновлення, шлюбів і такого іншого Євросоюз у відносинах із Україною не піднімає. Тож от вам маніпуляція перша.

Друге. Запитання: чи можуть в Україні всиновлювати дітей нормальні, гетеросексуальні пари, якщо чоловік та жінка не перебувають у зареєстрованому шлюбі? Відповідь є категоричною: ні, українське законодавство їм такого не дозволяє. Тож ловіть іще одну маніпуляцію: глядачам навіюють, ніби представники спільноти ЛГБТ не борються за елементарну, звичайнісіньку рівність, а вимагають для себе якихось преференцій, якихось виняткових прав, яких не мають люди з традиційною сексуальною орієнтацією.

І третє. Нині в Україні вести мову про всиновлення дітей одностатевими парами - це приблизно те саме, що у вікторіанській Англії кінця ХІХ століття розмірковувати, чи може стати прем'єр-міністром Великої Британії жінка, яка звикла приходити на засідання палати лордів у бікіні. Спочатку варто було б повести мову про просту толерантність до ЛГБТ - і при тому ще велике питання, чи заслуговують на однакову толерантність, скажімо, «Л» (лесбійки) й «Т» (трансвестити); усе ж, ці два поняття мають на увазі різну міру публічності й демонстративності. Другий етап - це дискусія про юридичний статус одностатевих пар. І тільки після того, в разі позитивної відповіді на два попередніх питання (і не є доконаним фактом, що вона буде-таки позитивною), мало б хоч якийсь сенс заводити мову про всиновлення.

Із іншого боку, і в поглядах на проблему всиновлення - ні, не одностатевими парами, а всиновлення як такого - українське суспільство є так само далеким від консенсусу. Принаймні, й у публічних виступах політиків та високих чиновників, і в численних матеріалах ЗМІ з гнітючою постійністю вигулькує один і той самий погляд на дітей не як на особистостей, не як на громадян, а як на племінний фонд (даруйте, генофонд нації), трудовий ресурс (даруйте, майбутніх трудівників народного господарства), гарматне м'ясо (даруйте, майбутніх захисників Вітчизни) тощо й тощо. Не як на людей, народжених бути щасливими, а як на державне майно, мало не худобу. На щось із царини речей, а не істот. І коли у ЗМІ щороку трапляється сезонна навала матеріалів про «оздоровлення діточок» (зверніть увагу: не про відпочинок, не про розширення світогляду, не про мандрівки й ігри - та й хіба хтось реально перевіряє здоров'я тих «діточок» до священної процедури оздоровлення й після її переможного завершення?) - про те, що «оздоровлено стільки-то відсотків поголів'я» - даруйте, «діточок»; «оздоровлено» - тобто пропущено через табори та інші заклади колективного перебування, хай навіть це будуть групи при школах у самісінькому центрі загазованого мегаполісу, - так от, тоді подеколи хочеться просто вити вовком.

У «Говорить Україна» до проблеми підійшли з кінця, одразу з останнього етапу - найостаннішого, який тільки може бути. Легенько перескочивши через усі логічні сходинки. А коли так, можна було апріорі бути впевненими: суспільна відповідь виявиться переважно негативною. Запрограмовано негативною. Бо суспільство вочевидь не є готовим (не є підготованим) до обговорення.

І взагалі: які в цій дискусії лунають аргументи? Ну, наприклад, «за»? «Вони такі ж люди, як усі», «Симпатична сім'я з Німеччини», «У багатьох країнах світу...», «Ми прагнемо до Європи, а там...» - і багато подібних. Не позбавлені рації, навіть правильні твердження, вони страждають на одну й ту саму хибу: вони не переконують опонентів. І якби нам показали яку-небудь взірцеву сім'ю з якогось близькосхідного султанату - чоловік та чотири дружини з купою дітей, усі щасливі й усміхнені, - чимало наших глядачів теж назвали б цю «ячейку суспільства» симпатичною. Ну, то й що з того має випливати? Загальники - от до чого, в кінцевому підсумку, зводяться в більшості своїй аргументи «за».

Із аргументами «проти» не легше. Мало не всі типові заперечення містяться у статті шановної Зої Нікітюк. Отже, «якщо у хлопців піде збій по фазі й вони раптом вирішать стати геями, як ми будемо розмножуватись?» Так і уявляється якийсь учений трактат: «Розмноження українців». Та й от як усе просто: «дело было вечером, делать было нечего, жарили картошку» й вирішили стати геями. Вольовим рішенням. А як там справи з фізіологією? Вирішити можна що завгодно, тільки як бути з реалізацією, коли організмові не накажеш? Ні, міркувати над цим не хочеться: сказав своє «фі», й того досить.

Що ж до «розмножуватись»... А як тоді бути з не такою вже й малою кількістю нормальних, чоловічо-жіночих, пар, які з об'єктивних обставин не можуть мати дітей? Піддавати осуду прагнення безплідних людей створювати сім'ї? Піддавати осуду тих, хто одружується з такими людьми? Та й узагалі: щойно заходить мова про те, що нібито головним призначенням людей є давати приплід - і все: в повітрі починає різко тхнути Африкою. Тією самою Африкою, де висока народжуваність покликана компенсувати низьку тривалість життя.

«Чому Європа так уперто насаджує нам нормальність ненормальних стосунків?» Чи й справді насаджує, чи немає тут перекручення? Знову ж: ЄС вимагає всього лише законодавчо закріпити заборону дискримінації. Утім, про те, що Європа насаджує всякий непотріб, писав іще незабутній Грибоєдов - див. «Лихо з розуму». І радянський агітпроп твердив те саме: всі на світі капості - це нам клятий Захід прищеплює, спеціально щоб «державу трудового народу» занапастити. Не дослухалися ми тоді - й от тепер маємо.

Ходімо далі: «Та тому що в себе (європейці. - Б.Б.) вже догрались у толерантність - народжувати нікому. В них і до того проблеми з цим були, а тепер тим більше. Тому й добиваються, аби й українці полюбили представників одностатевих стосунків, щоб за нашими малими в дитбудинок приїздити». Отут дуже хотілося б цифр і фактів. Бо досі траплялися тільки цифри, які свідчать: рівень народжуваності в Україні та в західноєвропейських країнах є приблизно однаковим, а ще, до того ж, в Україні істотно вища, ніж у Західній Європі, дитяча смертність. Сфальсифікували, виходить, вороги всю ту статистику?

Ми вже неодноразово чули, що європейцям нема чого їсти, й тому вони хочуть загарбати наш хліб із нашими чорноземами. Чули, що європейцям нема де жити, й тому вони хочуть привласнити наші простори. Тепер, як виявилося, вони не лише голодують, не лише туляться один в одного на голові, а мешкають просто посеред переповнених вулиць, а ще й вимирають, причому вимирають в абсолютно буквальному розумінні. Навмисне вимирають, щоб зазіхнути на наше найсвятіше - на «діточок». Тільки от зазвичай цю маячню використовують задля того, щоб обґрунтувати погляд на зовнішній світ як на ворожий і засадничо чужий. Зустрічати подібну аргументацію в дискусіях на тему дискримінації дотепер не доводилося.

Якщо уважніше прочитати зацитований пасаж про вимирання європейців, виникне запитання: чи немає тут логічної помилки? Уявімо (свят-свят, але спробуймо): західні підступи здобули успіх, і всі поголівно «українці полюбили представників одностатевих стосунків». А звідки ж тоді братимуться «наші малі в дитбудинках» - ті самі, за якими кляті європейці хочуть приїздити? Вибирайте вже тоді одне зі звинувачень: або європейці хочуть, щоб українці припинили розмножуватися, або ж вони хочуть приїздити за нашими дітьми - пардон, «діточками».

Є серед звинувачень одне дуже тривожне: «Це в нас не можуть визначитися, пропаганда збочень - погано чи добре?» Отже, голоси про неприпустимість дискримінації гомосексуалістів - це пропаганда збочень. Дуже добре, проводимо аналогії. Голоси про неприпустимість дискримінації інвалідів - то пропаганда інвалідності як норми. Голоси про неприпустимість дискримінації за расовою ознакою - то ніщо інше, як пропаганда темношкірості як чогось такого, до якого мусять прагнути всі - хоч гуталіном хай намащуються. Заклики до толерантності до іншомовних та іншокультурних людей - то вже злісна пропаганда інших мов та культур замість нашої, традиційно-споконвічної. Так? Ну, то з такими установками Україна може швидко перетворитися на країну, де всі ненавидять усіх. Повірте: за що ненавидіти - знайдеться завжди. Хоча б за те, що хтось зве себе «нормальною українкою», а тим часом пише статті замість вирощувати хліб, як приписує українська традиція. Це ж капосна Європа кількасот років тому нав'язала нам писати статті, які ані до рота покласти, ані на плечі вдягнути, ані піч ними розтопити, - аби лише українці відучилися на землі працювати. Скажете, абсурд, словесна клоунада? Аж ніяк: така сама система координат, як і з «пропагандою збочень», така сама логіка. Трішечки маленьких перекручувань - ото й усе.

«Яка нетерпимість до інакших? Ви, взагалі, про що? Геїв що, дубасять на кожному шляху? Чимось погрожують?» - запитує пані Нікітюк. І майже тут само пише: «Ті, хто виступає проти пропаганди, це не тільки несучасні бабусі, свободівці, відстала молодь і так далі. Це нормальні люди. І не треба з мене, нормальної українки, робити дебілку, яка не розуміє "любові" геїв». Знову проводимо аналогії. Людина, яка жодного разу не вдарила жодного єврея, а тільки називає їх «жидами пархатими» - це теж із категорії «нормальні люди»? Людина, що не вдарила у своєму житті жодного вихідця з села, а тільки зве їх не інакше як «жлобами» й «кугутами» - це ще один взірець «нормального українця»? От же вони - презирство й зневага! От же вона - ненависть! Хай тиха, але ж ненависть! І от же вона, пропаганда ненависті як норми: не дубасити, не погрожувати, а просто зневажати всіх «не таких», усіх, що «крокують не в ногу». Просто ділити світ на дві частини: «Є я, праведний і непогрішимий взірець норми, - й є всілякі збоченці». Тільки от нещодавні події в Москві показують: ненависть не може надто довго бути тихою.

«Хай геї любляться з ким, як і де завгодно. Але - вдома, щільненько зачинивши двері, штори, щоб ніхто не бачив тієї срамоти», - що це, як не зневага? Тут просто-таки напрошується відповідь: не хочете травмувати свою тонку психіку - не зазирайте до чужих вікон. Не уподібнюйтеся героїні Нонни Мордюкової з «Діамантової руки».

Тут ми підходимо до «побічного ефекту» нашої дискусії, який стає щодалі очевиднішим. А саме: виявляється, що мало не всі сторони - й самі ЛГБТ, й їхні «адвокати», й їхні «прокурори» - дуже часто суто по-совковому не вміють відрізняти приватне від публічного, а гламурність і неформальність - від вульгарності. Якщо геї мають «щільно зачинити двері й штори», то, виходить, нормальним парам цілком можна кохатися привселюдно, як на дискотеці в Коблевому, - й це вже не буде «срамотою». Якщо в телешоу «про схуднення» з'являються лесбійки й починають розповідати про свої стосунки - це гидота. Якби в тому ж самому шоу «про схуднення» з'явилися чоловік та жінка й так само почали б розповідати про своє кохання з усіма технічними подробицями або, навпаки, розповідати, як вони з'ясовують стосунки, й хто з них кому дурень, - оце було б саме те, що треба.

З іншого боку, якщо травесті-діва - то неодмінно така, яку ніби щойно звільнили з роботи в публічному домі за аморальну поведінку.

Отже, з одного боку - самі лише загальники, з іншого - самі лише стереотипи. Битва загальників зі стереотипами - от у якому річищі й триває дискусія в нашому інформаційному середовищі. Чого днем із вогнем не знайдеш у тих дискусіях - то це ІНФОРМАЦІЇ. Того, на чому тільки й мали б будуватися всі подальші логічні конструкції.

Я вже згадував: більшість українців не мають навіть приблизного уявлення про те, чого саме вимагає від України Європейський Союз. Але це ще дрібниці. От скажіть: чому це такого поширення набули у світі одностатеві шлюби? Чому вони поширюються, мов епідемія? «Буржуї з жиру казяться»? Від нема чого робити? Просто з принципу, ідея заради ідеї? А не знайти відповіді в українській медіасфері, геть не знайти. Ще одна логічна суперечність: прихильники всього «традиційного» й «особливо-православного» тільки й переконують нас: у нас, православних - духовність, тоді як там, на Заході - самі лише прагматизм та меркантильність. А тут виходить рівно навпаки: жодного прагматизму - сама лише, пардон, духовність.

Зізнаюся: моя свідомість відмовляється проковтнути фразу «одностатевий шлюб». Але нема куди подітися від двох речей. Перша: реєстрація шлюбу - це зовсім не дозвіл держави на вступ до певного типу стосунків. Це всього лише РЕЄСТРАЦІЯ, тобто приведення фактичних стосунків до юридичного статусу. Є в юриспруденції золоте правило: що менше розбіжностей між «де-юре» й «де-факто», то легшим і кращим виходить правове регулювання. Так от - друга зі згаданих речей: реєстрація шлюбу породжує специфічні права та зобов'язання. Й стосуються вони не лише успадкування в разі смерті та поділу майна в разі розлучення. Тут і взаємне утримання (в зареєстрованому шлюбі не може бути такого, щоб «я працював, а ти хворів - то й живи як хочеш»), і взаємне проживання (у зареєстрованому шлюбі не можна виставити одне одного з помешкання), й правостосунки з третіми особами, й нарахування податків, й інші гарантії - як взаємні, так і з боку третіх осіб. І якщо вже певна кількість людей однієї статі живуть разом і ведуть спільне господарство (а саме таким є юридичне визначення шлюбу), вони теж хочуть мати ці правові гарантії. І тоді постає запитання: чи можна їх позбавляти таких гарантій на підставі їхньої сексуальної орієнтації, чи не є це дискримінацією? Проблема непроста, й у режимі загальників та стереотипів розв'язання її не знайти.

Але чи траплялася вам на очі бодай одна згадка про підґрунтя явища? Мені - ні, не траплялося ЖОДНОЇ! Натомість у наших ЗМІ все, що стосується теми одностатевих шлюбів, тим чи іншим чином насаджує сакралізацію держави й державних інститутів: мовляв, держава - від Бога, й вона може дозволити людям жити разом, а може не дозволити. Насаджує психологію підданців, а не громадян.

Але й це ще не всі огріхи. Тема ЛГБТ є лише частиною більшої теми - теми дискримінації як такої. Тільки от не виходить пригадати бодай одного ток-шоу, бодай однієї телевізійної дискусії, присвяченої їй. Так, подібна тема нічого не обіцяла б любителям зазирати до чужих вікон, але тим часом Україна є країною суцільної дискримінації. Саме так: із одного боку, більшість людей виявляють високий рівень толерантності, але з іншого - в нашій країні немає практично нічого, що не могло б послужити приводом для дискримінації.

Уявіть ситуацію: приходить людина влаштовуватися на роботу. Проходить співбесіду, демонструє всі свої здібності й таланти, все гаразд. І от бере ця людина ручку й папір писати заяву про прийняття на роботу - й тут виявляється, що ту заяву вона пише лівою рукою. Чи може хтось бути впевненим, що роботодавець тут само - звісно ж, під найшляхетнішим приводом і з тисячею вибачень - не переграє свого рішення назад?

Ситуація інша. Всі ми бували у відділеннях банків, телекомунікаційних операторів тощо. Де з нами розмовляли операціоністи, менеджери, телери чи як іще їх називають - одне слово, клерки, з якими мають справу клієнти. Тож от вам запитання: чи можете ви пригадати, щоби представником поважної фірми виявився хтось не у «віці "Макдональдсу"», а хоча б за тридцять? Скажете, старші співробітники йдуть угору кар'єрними сходами? Ну, тоді треба припустити, що начальства в таких фірмах принаймні на порядок більше, ніж підлеглих.

Ні, воно, звісно ж, дуже приємно бачити перед собою юне обличчя. Ну, а те, що цьому обличчю часто-густо доводиться чотири-п'ять разів повторювати свою простеньку проблему, перш ніж очі на тому обличчі засяють хоч якимись ознаками розуміння; що воно, юне обличчя, у відповідь замість порад і допомоги відбарабанить тобі зазубрений стандартний варіант стандартної відповіді, - то вже, звісно ж, деталі. Дрібні подробиці, не варті уваги.

Але мова навіть не про це. Можливо, то особисто мені так не щастило; можливо, то просто такий збіг обставин, але серед тих, хто працює з клієнтами, я жодного разу не зустрічав володарів негламурних зовнішніх даних. Надто високих і надто низьких, надто повних і надто худорлявих, людей у товстих окулярах, тих, кого раніше звали дурнушками, зрештою, осіб, як кажуть росіяни, «неслов'янської зовнішності»...

Точніше, одного разу таки бачив працівника з очевидними ознаками нанизму - дуже низького зросту. До нього вишиковувалися черги, бо був він чудовим фахівцем, але... Згодом прийшло нове начальство й звільнило його. Із дуже шляхетним, звісно ж, офіційним формулюванням, а неофіційно йому було заявлено: фірма дуже шкодує, але надто вже неформатна в нього зовнішність.

Тож нема куди правди діти: дискусія на тему дискримінації ЛГБТ досі перебуває в рамках інфотейнменту - й не поспішає з тих рамок вийти.

Фото - tsn.ua