Висвітлення телебаченням «сирної війни» з Росією залишає вкрай неоднозначне враження. З одного боку, не можна сказати, що заборону Російською Федерацією імпорту сиру з України не відображено у випусках новин. Відображено, й неабияк. З іншого боку, не можна позбутися відчуття, що нас чергового разу інформують «повз тему». Що послання, яке намагаються донести до глядачів теленовини, полягає не так у сирі й навіть не так у конфлікті з Росією, як у чомусь іншому.

Отже, Росія далеко не вперше застосовує зовнішньоторгівельні (експортні або імпортні) санкції як засіб політичного тиску на сусідні країни або ж як засіб розв’язання своїх суто внутрішніх проблем. Пригадаймо «перформанс» кількарічної давнини, коли випуски російських теленовин крупним планом показували момент «великої перемоги» й «торжества національної гідності»: Україні в буквальному розумінні, ледь не з урочистою церемонією, перекривали газовий кран. Тож у переддень президентських виборів від Росії цілком можна було очікувати чогось подібного. От на цьому аспекті й наголошують українські теленовини. А ще на тому, що «сирна війна» стала відповіддю росіян на впертість і непоступливість української сторони в газових питаннях. І мають у тому цілковиту рацію. Але ж до якої міри висвітлення теми виходить повним і переконливим?

Найперше: що могли зрозуміти пересічні глядачі (не ті, хто спеціально цікавиться сирною проблемою й відстежує все, що з нею пов’язано, а звичайні телеглядачі)? Боюся, єдине: яка нехороша Росія. Втім, більшість тих глядачів почули про це не вперше, й ніякого відкриття для них у тому не було. Розібратися, в чому саме Росія в даному разі виявилася нехорошою, було вже значно складніше – глядачам надали повну свободу дій: або вірити, або не вірити. З переважної більшості матеріалів можна було зрозуміти, ніби Російська Федерація заборонила імпорт українських сирів узагалі, як таких. Висновків і гнівних тирад на адресу Росії було й є незрівнянно більше, ніж конкретних фактів.

Конкретика якщо й була (а була вона аж ніяк не в більшості матеріалів), то губилася. «Від слів до діла цього тижня перейшла російсько-українська “сирна війна”. “Росспоживнагляд” назвав на початку три заводи, чию продукцію вилучають із прилавків», – повідомив у студійній підводці тижневий випуск ТСН («1+1») 12 лютого. У репортажі Юлії Дячук згадка про заборону імпорту продукції трьох заводів губиться десь у середині, поміж викриванням і тавруванням росіян. Натомість починався репортаж із пасажу: «На початку 2012-го Росія кидає на Україну чергову продуктову бомбу. Уже не вперше під прицілом тверді сири, які ми експортуємо в Росію. Тамтешні чиновники спочатку назвуть їх неякісними, а згодом і геть заборонять». От на таких репліках і було здебільшого вибудовано матеріал. Ніби навмисне, щоби змусити глядачів не звернути уваги на трьох виробників і вірити: заборона є тотальною.

Була й така фраза: «Це продукція 19 вітчизняних підприємств. Для трьох із них цього тижня закрили російський ринок». 

І подібне висвітлення події було й залишається типовим – хіба що з тією різницею, що про трьох виробників навіть побіжно, на відміну від «1+1», згадують далеко не завжди.

Що й ставить найперше запитання: три виробники з дев’ятнадцяти – це 15,79% від загальної кількості сирзаводів. Чи можна за таких умов вести мову про торгівельну війну, а чи ми стикаємося зі згущенням фарб, нагнітанням ситуації? Може, ці троє виробників виготовляють левову частку українських сирів? З випусків теленовин про це навряд чи дізнатися. 

«Наших б’ють!» – ото, власне, й є майже єдиний ракурс, під яким випуски новин розглядають конфлікт довкола сиру. Ну, а за ситуації «наших б’ють!», як правило, не до з’ясування подробиць. Натомість влада має чудові можливості піаритися на всі лади. Має можливість продемонструвати свій патріотизм і рішучість захищати права власної держави. Що й робить, і на повну котушку. От саме для того й знадобився «мезальянсовий» візит до Москви українського міністра, про який згадав Петро Порошенко в ефірі в Савіка Шустера: якби поїхав хтось рангом нижче, не вийшло би гучного інформаційного приводу. 

От саме піар політиків і є основним змістом усього висвітлення сирної теми: дивіться, мовляв, які вони молодці. А ще гострота сирного конфлікту з Росією затулила собою вельми дивні призначення на посади міністра оборони та глави «Укрспецекспрорту» людей, тісно пов’язаних із тією самою Росією. Те, що мало би стати безсумнівною темою №1, нею не стало. 

Наше ретранслятивне, а ще й, м’яко кажучи, не надто незалежне телебачення, переспівуючи зроблені політиками заяви й коментарі, знехтувало при цьому такою «дрібничкою», як переконливість, як розглядання справи по суті. З переважної більшості телематеріалів напрошується висновок, ніби Росія заборонила імпорт усіх українських сирів. Хоча, наприклад, газета «КоммерсантЪ в Украине» повідомляла назву саме тих трьох вітчизняних виробників, до яких «Роспотребнадзором» було застосовано санкції: ПП «Прометей», «Пирятинський сирзавод», «Гадячсир». Та й Україна давно вже не комуністична. В ній давно вже немає міністерства сирної промисловості, якому належали б усі сироварні. А за такої ситуації що означає «український сир»? Нісенітниця якась виходить. От і гадають глядачі: припустімо, якийсь виробник порушив-таки технологічні норми й вимоги. То чому Росія не заборонила імпорт сирів саме цього виробника, до чого тут уся Україна? Які саме дослідження проводили росіяни, й хто, яка саме інстанція їх проводила – чи нагадують про це телеканали, а чи одного разу згадали й забули? Які сири й чийого виробництва виявилися не відповідними російським стандартам якості? Є відповіді на ці запитання чи немає? А й справді: чи бодай раз було названо – тобто перелічено – всіх трьох виробників, чию продукцію росіяни заборонили? А чи розмови так і йдуть на рівні абстракцій та узагальнень?

Що відбувалося б за подібної ситуації десь «у Європах»? А відбувалося б одне-єдине: телеканали засипали б російське посольство запитами про подробиці й конкретні обставини невтішного для українців рішення росіян. Щоб мати не лише синхрони пана Оніщенка, а й офіційні роз’яснення. Відсутність відповідей або відверті відписки були би красномовнішими за будь-яку відповідь. Наше ж телебачення за звичкою слово в слово повторює й тиражує думки політиків, чим і розписується: слова політиків є для нього переконливішими доказами, ніж «матеріальні» аргументи. Слова політиків важать більше за об’єктивну реальність, за сутність справи.

І, до речі, знаючи про стосунки нинішньої влади й телебачення, не можна уникнути запитання про мету цього всезагального замовчування (а йдеться саме про замовчування або, принаймні, неакцентування) того факту, що російська заборона стосується не українських сирів як таких, а лише продукції трьох конкретних виробників. Чи взагалі розрізняє наша влада Україну як державу (суб’єкта міжнародного публічного права) та українських виробників (суб’єктів цивільного права)? Анонсована владою приватизація всього й уся вкупі з нерозрізненням державного та приватного – дуже цікаві висновки міг б дати аналіз філософії управління державою, яка сьогодні домінує. Чергового разу доводиться пошкодувати з приводу практичної відсутності в Україні телеаналітики.

Цікава, до речі, річ: припущення про можливу обґрунтованість російських претензій, про суто економічний характер російського демаршу ніхто всерйоз не розглядав. Так, найімовірніше, що крок Росії є суто політичним. Але ж це треба доводити щоразу, щодо кожного конфлікту!

Чимало зусиль кореспонденти витратили на те, щоби переконати глядачів: українські сири безпечні, вони не становлять загрози для здоров’я. Хочеться щиро подякувати за таку корисну інформацію – от тільки претензії Росії полягають зовсім не у площині безпеки. Росіяни всього лише наполягають, що нібито українські сири є не сирами, а продуктами зовсім іншої категорії. Хай безпечним, але ерзацом. Така от підміна предмету суперечки аж ніяк не спонукає довіряти побаченому й почутому.

Згаданий уже тижневий випуск ТСН змалював суть справи: «Наявність дешевої рослинної олії там, де її не має бути – головна претензія російської сторони. І не тільки до українців. Мовляв, хочете додавати пальмову олію – додавайте, але називайте це сирним продуктом і продавайте дешевше». Та це було радше винятком.

Але й це ще не все. Відносини з Росією – то лише один аспект ситуації з сиром. Існує й інший. Так, нинішня російська влада – ще той подаруночок. Але раптом от у цьому конкретному питанні вона має рацію? Так, із екранів ми повсякчас чуємо запевнення, що українські сири високоякісні, а російські претензії – відповідно, надуманими. Але хто виступає з цими запевненнями? Народні депутати, міністри, чиновники, той самий Порошенко. Чи хтось із-поміж них є експертом із сиру? Чи хтось із-поміж них проводив спеціальні дослідження? Чи хтось із-поміж них посилався на конкретні результати конкретних перевірок? Чи все це було з серії «Україна – батьківщина мамонтів»? Ще виступають керівники молокозаводів, що виготовляють сир. Експертами вони, звісно ж, є – от тільки чи такими вже неупередженими?

А буденність така: можна купити масло, на упаковці якого написано й про склад, і про відповідність ДСТУ, намазати його на хліб, а потім не знати, куди подітися від маргаринового присмаку. Можна купити сметану – так само з зазначенням складу й ДСТУ; постоїть вона два дні, й її вже не відрізнити на смак від «сметанки», на упаковці якої чітко зазначено вміст пальмової олії. У нас заведено сприймати це як даність: мовляв, на те й ринкова економіка, щоб усі всіх обдурювали. 

Але запитання залишається: що ми їмо? Не росіяни, а саме ми. Чи не продають нам під виглядом сиру й за ціною сиру зовсім інший продукт? Робочі місця українських сироварів, їхні зарплати, економічні збитки для України, підтримка вітчизняного виробника – а телебачення слідом за політиками акцентує увагу саме на цьому, – звісно ж, питання дуже важливі. От тільки далеко не єдині важливі.

Отут у будь-якій країні з розвиненими медіа телеканали кинулися б до фахівців. Вони самі би замовляли дослідження й поспішали би першими донести їхні результати до аудиторії. Кажете, наші канали бідні? У новорічному ефірі вони наввипередки демонстрували своє багатство, а феєричне викидання грошей, мов конфетті, на завідомо провальні програми було змістом того ефіру. І це змушує дуже сильно сумніватися в тому, що на замовлення аналізу сирів коштів ну зовсім забракло би. Навряд чи лаборанти запросили б гонорари Кіркорова або Баскова. 

Одним із небагатьох винятків став сюжет у випуску «Фактів» каналу ICTV від 18:45 10 лютого. Але чи був це справді виняток, а чи «напіввиняток»? Фрагмент варто навести повністю.

«Ольга Ніколайчик, кореспондент: “Сирний конфлікт між Україною та Росією зачепив вітчизняних виробників. (Ото хто б міг подумати? – Авт.) Це традиційний сир “Російський”, також у списку заборонених для продажу на полицях північних сусідів (то, виходить, усе ж таки заборонили не всі українські сири, а лише окремі – за списком? – Авт.), начебто через вміст пальмової олії. Ми купили цей шматок у звичайному супермаркеті. Аби провести незалежну експертизу і з’ясувати, чи обґрунтовані звинувачення росіян. У спеціальній лабораторії сир нарізають, добавляють необхідні компоненти для прибирання вологи та виділення жиру”.

Володимир Кищенко, начальник лабораторії “Укрметртестстандарт”: “Из этого жира даст результат, какой есть”.

Кореспондент: “Після ретельної підготовки настає час експертизи. Зразок відповідає всім європейським нормам та не має жодних заборонених домішок, підсумовують фахівці”.

Микола Азаров: “Зачем в сыры добавлять пальмовое масло? У нас своего хватает. (Отут уже йде хрестоматійний радянський бюрократичний прийом, відомий під назвою “запустить дурочку”. Бо насправді відповідь давно відома: пальмова олія дешевша, отакою вже є економічна реальність в Україні – країні, де на кожному кроці продають суші, а часник завозять аж із Китаю; де банани дешевші за яблука. – Авт.) Наши сыры прекрасного качества. И, конечно, там никакого пальмового масла нет”». 

То що це було – дослідження чи видимість дослідження, те саме «запустити дурочку»? Повний перелік запитань до цього фрагменту, мабуть, мав би більший обсяг, аніж сам фрагмент. Тож от лише деякі неоковирності.

Що за сир та від якого виробника понесли кореспонденти на експертизу? Чому лише один? Чи дотрималися автори матеріалу репрезентативності статистичної вибірки? 

Чи такою вже незалежною є лабораторія «Укрметртестстандарт», а чи вона є державною установою? Судячи з того, що «за експертизою зверталася більшість підприємств», радше таки державною. 

Навіщо було дурити глядачам голови твердженням про відсутність заборонених інгредієнтів, коли російські претензії полягають лише в тому, що склад українських сирів не відповідає визначенню продукту під назвою «сир»? Чи не звернули ви, до речі, увагу: з численних матеріалів на сирну тематику глядачі так і не могли зрозуміти, в чому, власне, полягали претензії росіян, що саме сталося? Було багато розмов навколо факту, який так і залишився невідомим і незрозумілим.

Навіщо було витрачати ефірний час на технологію перевіряння – адже переважній більшості глядачів вона однаково нічого не казала? Чи це був репортаж про трудові звершення експертів із метрології та стандартизації? Підміна важливої за темою інформації інформацією зайвою, недоречною, імітаційною – хіба є це не маніпуляція?

Чому підсумовувати результати перевірки автори матеріалу «змусили» Миколу Азарова? Невже він є найавторитетнішим в Україні знавцем технологій сироваріння? 

Нарешті, що було метою кореспондентів? Установити істину, хоч би якою вона була – а чи будь-що втовкмачити глядачам думку про надзвичайно високу якість українських сирів?

У ситуації довкола сиру роль третейського судді, окрім ЗМІ, просто не було кому на себе взяти. Це було типове, хрестоматійне поле діяльності якраз для ЗМІ. Це була їхня фахова ніша. Але замість розібратися в ситуації, наші ЗМІ забалакують її аж до повного абсурду, практикуються в ура-патріотизмі й допомагають політикам демонструвати їхню «любов до народу».