Можливо, я в чомусь дуже помиляюся, але політичні ток-шоу на телебаченні, хай навіть ідеться про Королівство Фіджі чи Республіку Науру, мусять насамперед працювати не на задоволення забаганок власника каналу чи амбіцій ведучого, а на одержання масовим глядачем максимально правдивої та повної інформації. Ну, а разом із тим тішити його естетичні почуття – гострою формою, динамікою, несподіваними поворотами, витягненням на світ Божий скелетів із політичних шаф тощо.

Ясна річ, це теорія, практика ж навіть найкращих (серед них – покійних «Я так думаю» та «П’яти копійок») та найрейтинговіших (тут немає конкурентів «московським варягам») вітчизняних ток-шоу нерідко засвідчує зовсім інше. А щодо деяких із цих програм справедливим є й більш сильне твердження: зазвичай засвідчує зовсім інше. І добре, коли політики тільки ухиляються від конкретних відповідей на поставлені їм запитання; справжньою катастрофою (не побоюся цього слова) виглядає наявність серед речників нинішньої влади цілого ґрона персонажів жіночої та чоловічої статей, яким навіть не треба позичати в Сірка очей, щоб упевнено, авторитетно й щиросердо втовкмачувати в голови мільйонів глядачів або відверті нісенітниці, або не менш відверту, перепрошую на слові, брехню.

Чому катастрофою? А тому, що аргументовано заперечити цій брехні та спростувати нісенітниці або немає кому (ані серед опозиціонерів, ані серед запрошених до студії експертів), або це не вдається внаслідок цілком очевидних зусиль ведучого (бо ж ідеться про телеканали, контрольовані або представниками влади, або тими бізнесменами, які з цілком зрозумілих причин не хочуть сваритися з нинішньою владою). Відтак мільйони людей усерйоз сприймають ту словесну локшину, якою годують їхні вуха. Скажімо, що на вручення Нобелівської премії миру запрошують тільки посла тієї країни, представник якої одержав цю премію. Чи що саме результатом вигаданого спецслужбами США «кольчужного скандалу» стала масова акція «Україна без Кучми» (насправді цей скандал датується вереснем 2002 року, а «Україна без Кучми» – груднем 2000 року...). Чи що 2004 року Фонд держмайна чесно і прозоро продав «Криворіжсталь» Ахметову та Пінчуку за належну ціну, а всі наступні події – то чорний піар проти Партії регіонів. І так далі, й таке інше – я взяв тільки декілька найбільш кричущих випадків використання телебачення владною політичною силою для замакітрювання голів українських громадян і для створення в мільйонів українців не зовсім адекватного (назвімо це так) уявлення про світ і про власну країну.

Звісно, можна вимкнути телевізор, але, як правило, це роблять ті, в кого така пропаганда викликає вмотивоване роздратування...

Та про політиків-опозиціонерів і використання ними телевізійних шоу має йтися окремо. Зауважу тільки, що це ж треба бути такими недолугими – не використати якесь із ток-шоу для публічного, перед усією країною, аналізу недоліків своєї діяльності та помилок у період перебування при владі – і при цьому визнати справжні гріхи й показати зумовленість тими чи іншими об’єктивними причинами гріхів уявних чи чужих (бо ж, скажімо, саме ті персонажі, котрі торік на всю країну репетували – «це не грип, це легенева чума!» – тепер звинувачують тодішній уряд у закупівлі «Таміфлю» – мовляв, ніякої епідемії не було, то була піар-акція тодішньої влади...). Про «штатних» аналітиків, котрі життя свого не уявляють без щотижневого перебігання з одного шоу в інше – також мова окрема (зрештою, серед цих персонажів є зовсім різні за «коефіцієнтом суспільно корисної дії» особи, і коли милування власною геніальністю сполучається з точністю й ефективністю реплік – чому б ні?). Мова про тих, хто найбільш упосліджений у вітчизняних ток-шоу: про представників реальних структур громадянського суспільства і про те, що їм робити в атмосфері некомпетентного базграння та дріб’язкових розбірок.

Спробуймо розібратися в цих питаннях на наочному прикладі.

Я думаю, майже ніхто, крім експертного середовища, не звернув уваги на заяву Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда – Україна» з приводу того, що сталося під час тієї частини шоу «Шустер live» 3 грудня 2010 року, яка мала висвітлювати гендерну проблематику. Увага, цитата! 

«Гроші європейських платників податків, якими була проплачена ця частина передачі, були витрачені на пропагування сексизму, вульгарного ображання жінок та чоловіків. При  цьому можливість надати відповідь подібним поглядам ведучими шоу не була надана запрошеним експертам. Таким чином, поставлені цілі пропагування ідей гендерної рівності не тільки не були досягненні, але й навпаки.

Наступна третя програма має бути присвячена дуже гострим для України питанням насильства в сім’ї, від якого страждають здебільшого жінки та діти. І свідченням цьому – зростання кількості телефонних звернень на Національну гарячу лінію з питань запобігання насильства та захисту прав дитини. Це дуже складна та сенситивна проблема, яка завдає немало болю потерпілим. Водночас поверховий та непрофесійний підхід, який під час попередніх програм був продемонстрований вашою командою, нерозуміння питань є загрозливим для обговорення цієї теми і потерпілих від насильства.

Спільно з іншими громадськими жіночими організаціями ми висловилися за відміну шоу 10 грудня 2010 року, про що було повідомлено Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту.

Оскільки рішення про відміну не  було підтримане, фахівці Міжнародного жіночого правозахисного центру “Ла Страда – Україна” не вбачають можливості брати в ньому участь і підтримувати непрофесійність та поверховий підхід команди шоу, який шкодить як жінкам, так і чоловікам».

У принципі, як на мене, заява справедлива. Сумнозвісний Олесь Бузина, який дивовижним робом виявився (принаймні, в очах авторів шоу) експертом із гендерних питань (нещодавно, пам’ятаю, на «Великій політиці» він грав роль визначного фахівця з історії, десь іще не так давно виступав як мовознавець, одне слово – корифей усіх наук), поводився справді брутально, відбираючи ефірний час на свої теревені, м’яко кажучи, дикуваті навіть для рівня вождя племені канібалів. Ясна річ, що встановлене ще Шевченком співвідношення козаків та свинопасів (один до мільйона) далося взнаки й тут, відтак ніхто з представників «сильної статі» (якщо використати цей догендерний термін) не продемонстрував того, що в багаторазово описуваному Бузиною ХІХ столітті робили з подібними персонажами у пристойному товаристві. Довелося дамам самотужки долати опір Бузини і... ведучого (цікаво, через скільки хвилин по закінченні ефіру на канадському телебаченні було б розірвано контракт із ведучим, який допустив би щось подібне?). Долати цей подвійний опір було важко – і результатом стала цитована щойно заява та неучасть кількох осіб у програмі від 10 грудня.

А тепер запитання: хто мав змогу дізнатися про принципову позицію Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда – Україна»?

Добре, поставили вістку про цю заяву «Детектор медіа», ще кілька сайтів – і що далі? Громадянське суспільство залишилося й більш куцо представленим 10 грудня, і майже непоінформованим про оцінку того, що сталося 3 грудня. Тим часом, підкреслю, йдеться не про чиєсь персональне рішення, а про серйозну настанову цілої серйозної організації.

І тут ми повертаємося до того, чим має бути за своїм єством телебачення – чи виграшкою власників та авторів програм, чи суспільним інструментом, мас-медіа, засобом масової інформації. Якщо друга позиція переважує чи хоча б сумірна з першою, то представники структур громадянського суспільства мають (повинні, зобов’язані!) за допомогою «сили ненасильства» донести до якнайширшого загалу те, що вважають за потрібне. В даному разі – позицію з приводу вільного буяння «бузинізму» навіть в оплачених Євросоюзом дискусійно-пізнавальних програмах. Заява достатньо коротка (а могла б бути ще коротшою), оголосити її можна за короткий час, домовившись із іншими представницями гендерних організацій про солідарне виголошення (якщо ведучий забирає на середині мікрофон в однієї – продовжує з того місця, на якому зупинилися, інша). Це ж бо прямий ефір – так чому ж його вигодами користується тільки Бузина&Co (маю на увазі й чорнороту, сказати б, частину політичного бомонду, і деяких квазіінтелектуалів, чия минула співпраця з КҐБ добре відома у фаховому середовищі)?

А після того, якщо вже дуже кортить чи якщо це випливає з логіки подій – можна встати й піти. Бо ж якщо вже грюкати дверима – то щоб луна котилася прямим ефіром по всій Україні...

На це можуть заперечити: як можна комусь утручатися в перебіг програми, нав’язувати ведучому свої забаганки, ламати стилістику і замисел! Творчість – справа свята, ведучий – господар, не треба вподібнюватися Бузині тощо. І матимуть рацію – якщо виходити з стандартів журналістики по-українськи, яка має на меті не донести важливу та об’єктивну інформацію до суспільства, а здебільшого зовсім інші цілі. Проте якщо сучасні «титани телебачення» елементарно нехтують своєю суспільною місією, то чи не повинен хтось інший, користуючись перевагами прямого ефіру, нав’язати їм виконання цієї місії (можна переформулювати більш м’яко: нагадати про цю місію)?

Про конкретні форми такої активності тут писати не буду – вони мають бути, як і телебачення в цілому, не тільки голосовими, а справді аудіовізуальними. Зазначу тільки, що ризик того, що наступного разу ведучий не запросить тебе за надто активну участь у програмі (хоча того самого Бузину запросить...) за чинних обставин не більший за ризик узагалі не бути запрошеним на телебачення внаслідок описаного вже не раз «Детектор медіаю» посилення з кожним днем різних форм «м’якої» цензури. Тож принаймні буде чим пишатися: серед готових і згодних на все лакеїв не помічений...

Звісно, менеджмент відповідних телеканалів разом із реанімованими нині «компетентними службами» зможуть підшукати для ток-шоу бутафорські «громадські організації за викликом» – приблизно таким же робом, як це вже зроблено із правозахистом, де з’явилося двійко персонажів, завжди готових на роль провладної підтанцьовки. Але знов-таки, прийняття запропонованих правил гри чи горда відмова від участі в прямих ефірах не порятують: така бутафорія все одно заповнить собою телеекрани (власне, а хіба вже тривалий строк не сидять там на перших ролях керівники «інститутів» і «центрів», увесь людський склад яких уміститься на одному стільці?), тому не слід утрачати найменшу можливість донести правдиву й корисну інформацію до суспільства. Хай і через конфлікти в прямому ефірі, хай навіть через «силу ненасильства». Якщо ті, хто працює в мас-медіа, не виконують своєї соціальної місії, хтось має їм про це нагадати і змусити виконувати.