Пам'ятаєте, як роки зо три тому одним із головних трендів навколотелевізійної критики було просування ідеї «прикладного» телебачення?

Телевізійників нещадно шмагали за відстороненість від насущних проблем і виразок суспільства, за прагнення «зробити нам весело» в той час, коли життєво необхідно «робити корисно». А спроби соціальних, споживчих і всяких журналістських розслідувань, які на новітньому українському телебаченні започатковували спершу 5 канал та СТБ, а потім деякі інші, вихваляли вище всякої міри. Адже вони мали нарешті принести суспільству довгоочікувану користь!

Мода породжувала розслідувальні проекти один за одним. Був час, коли навіть у новинах кожен другий сюжет почали робити «під розслідування». Здавалося, що ну ось, ось, зараз механізм конструктивної взаємодії медіа і суспільства закрутиться. Таємне стане явним, а потвори темної сторони нашого життя порозбігаються в паніці.

Нині проект яких-небудь розслідувань - соціальних, економічних, екологічних, історичних, містичних, політичних (хоча цих якраз найменше), - є або незабаром мусить з'явитися на кожному телеканалі. В новому сезоні в цю начебто заповнену нішу втиснулися нові проекти ICTV, «1+1», Першого національного та інших. І хоча найперша з цієї хвилі розслідувальних проектів - «За Вікнами» СТБ - закрилася ще торік через брак тем, усій цій братії, здається, тем зовсім не бракує. Бо одні й ті самі теми, ідеї, ракурси, напрямки пошуків, дійові особи, експерти і висновки використовуються ними без жодних комплексів.

Після трьох років невтомних розслідувань, досліджень і викриттів я не повірю, що в Україні є хоч одна людина, яка досі не знає, з чого зроблено ковбасу. Що крем для шкіри руйнує епідерміс, вода очищується неналежним чином, в інтернатах знущаються з дітей і хворих, в армії знущаються з «салаг», дітям колють вакцину сумнівної якості, в аеропортах крадуть речі з багажу, пункти обміну валют накручують курс, підпільні гральні салони порушують закон, проститутки торгують своїм тілом, політики торгують усім, чим можна торгувати, а на базарі торгують м'ясом невідомого походження з підробними сертифікатами якості.

І?

Допомогло?

Є, звісно, теми екзотичні, але деякі розслідування повторювалися стільки разів, що глядач мусить знати їх результати як «отче наш». Наприклад, про те, що в молочні продукти таємно додають пальмову олію та іншу гидоту, - і в продукти яких саме фірм додають, - я чув, бачив і читав не один десяток разів. Чому компанії, які випускають підроблену, часом небезпечну для здоров'я і життя продукцію, досі не збанкрутували, їхні торгівельні марки можна бачити в кожній крамниці й супермаркеті, а покупці - наче й телевізора не дивляться! - несуть і несуть «пальмове» масло, вершки й сир до каси?

З часів виходу легендарного розслідування Лесі Штогрин про знущання з мешканців інтернату для розумово відсталих минуло два роки. За цей час до цієї теми не раз зверталися колеги Лесі з інших каналів. Нині маємо історію з Ніжина, де спершу кілька дітей померли невідомо від чого, а потім «виявилося», що їх тримали в умовах, які важко назвати людськими, і свіже блискуче розслідування Ігоря Луценка. Мені здається, чи від того, що країна дізналася те, що мала знати, у житті мешканців-пацієнтів-в'язнів справді нічого не змінилося на краще?

Я дивлюся новий проект розслідувань на ICTV, схожий на «Правила життя» СТБ - «Стоп-10». Десять шкідливих продуктів: мило сушить, шампунь подразнює, скраб  руйнує шкіру і забиває протоки сальних залоз, інтимний гель... Закадровий голос повідомляє ці жахіття так, ніби смакує їх, тоном маніяка з фільмів жахів, який розповідає жертві в подробицях, як буде зараз її мучити. Пригадую, що від кількох людей уже чув дружню напівжартівливу пораду: та не дивися ти цих програм, бо після кожної стає страшно жити, перестаєш купувати якісь життєво необхідні товари, а альтернативи все одно немає. І справді, яка альтернатива, якщо ніхто навіть не намагається перешкодити недобросовісній рекламі та безперешкодному поширенню цих насправді шкідливих, - як наочно доведено журналістами, - товарів!? Може, десь у світі існують скраби, які не забивають протоки залоз, або інтимний гель, який приносить тільки задоволення, але чи мають вони шанс потрапити на наш ринок, завалений третьосортним і вбивчим для наших організмів товаром?

Або ось. Днями я дивився на місцевому каналі ZIK дуже непогану розслідувальну програму «Правокація», ведуча якої тиждень працювала таксистом, аби продемонструвати народові, які способи обману використовуються в цій галузі. Ґрунтовно вивчено, сформульовано і проілюстровано п'ять основних способів, якими таксисти обманюють своїх роботодавців і пасажирів. Проведено слідчі експерименти, під час яких псевдотаксистка успішно застосовувала ці самі способи до пересічних громадян. Низка інтерв'ю з відповідальними чиновниками, представниками профспілки таксистів, іншими компетентними особами. Численні випадки ухиляння від податків, надання неякісних послуг або навіть шахрайства зафіксовано на камеру й продемонстровано в ефірі. В кінці програми - поради, всі як одна розумні й корисні: як не дати таксистові здерти з вас зайві гроші чи обслужити вас неякісно. Інакше кажучи: змиріться з тим, що всі ці люди порушують закон і прагнуть на вас нажитися, але будьте хитрими й не дайте їм нажитися саме на вас.

Невже це та мораль, якої ми чекали від прикладної розслідувальної журналістики?

З такою кількістю попереджень, яка за останні роки вилилася на голову кожного телеглядача (і не лише - ті, хто не має здоров'я чи бажання дивитися телевізор, усе одно вислуховують страшну правду про склад ковбаси від друзів, сусідів і родичів), усіх нас можна вважати прекрасно озброєними й готовими відбивати атаки ворожого середовища. Ми мусили би знати в обличчя всіх чиновників-хабарників, пам'ятати всі способи обважування на базарах і тримати на балконі надувний гумовий пліт на випадок, якщо прорве греблю гідроелектростанції. Детальний телеінструктаж мусив зробити з нас свідомих, поінформованих, невразливих громадян, що на «відмінно» знають свої права та вміють робити правильний вибір.

На практиці ж більшості з нас продовжує подобатися ковбаса. Навіть незважаючи на те, що ми знаємо про сою, туалетний папір і дохлих мишей у ній. І голосуємо ми переважно за ті політичні сили, чиї представники уможливлюють, провокують і «кришують» численні розслідувані та викриті неподобства. Статистики, звісно, немає й бути не може, але як поглянути навкруги, то зовсім не схоже, щоб наш народ став обачніший і перебірливіший за ці роки.

Я бачу дві головні причини того, що вжиткова, суспільно корисна журналістика, яка могла би допомогти суспільству, не працює. Обидві походять від специфіки нашої ментальності.

Перша - настільки ж безмежна, наскільки й безглузда толерантність нашого народу до правопорушень, корупції, брехні, яка не зникає навіть тоді, коли наш народ безпосередньо потерпає. Це те, що найбільше відрізняє нас від Європи і цивілізованої частини світу загалом. Там людина, яка впіймала злочинця за руку і веде в міліцію, - відповідальний громадянин, у нас - стукач, який заважає людині «заробляти, як вона вміє». Там чиновник-хабарник грає з вогнем, ризикуючи бути покараним, зганьбленим і викинутим на маргінес, ми ж вважаємо його людиною, якій просто пощастило в житті. А кому не пощастило, той лох і нехай платить.

Друга - значною мірою похідна від першої - нахабний і безсоромний цинізм людей, наділених владою всіх рівнів, від начальника селищної санстанції до глави держави, від дільничного інспектора до міністра внутрішніх справ і так далі. Ці люди вже навіть не намагаються триматись у позірних рамках пристойності, вже навіть не напружуються, щоб якимось чином відбрехатися. Журналістські розслідування дуже часто завершуються зверненням до правоохоронців та компетентних органів із закликом розібратись у неподобствах, але чи багато ми знаємо випадків, коли ці неподобства було ліквідовано? Приклади успіху, звісно, є в послужному списку кожної програми, кожного журналіста. Але в більшості випадків подібні звернення чи то просто ігноруються, чи, в «найкращому» разі, мають наслідком перевірку, що відбувається лише на папері й неодмінно встановлює відсутність ознак правопорушення навіть у явному лиходійстві.

За всього бажання, покласти відповідальність за цей тотальний цинізм-пофігізм на абстрактну «владу» не можна, оскільки абсолютно всі його носії - або люди, яких ми обрали на виборах, або ж призначені нашими обранцями. І це ми толеруємо їхню кругову поруку, їхню тотальну «недоторканність» і замашки феодалів, а також їхнє право «заробляти, як можуть», себто дерти з нас хабарі чи скеровувати у свою кишеню бюджетні фінансові потічки.

Звідси - два головних напрямки, в яких мала б рухатися «прикладна» розслідувальна журналістика, щоби не перетворитися на безглуздий симулякр, відірваний від дійсності настільки ж, наскільки пряма трансляція з Верховної Ради відірвана від реального процесу управління державою.

Перший - кропітке, щоденне, наполегливе капання на мізки глядачам, спрямоване на те, щоби вони нарешті зрозуміли, що всі ці розслідування стосуються не антиподів чи марсіан, а безпосередньо й конкретно їх. Сам факт демонстрації «страшної правди» по телевізору ніколи нічого не змінить, якщо не спонукне людей, яких ця правда стосується, до певних дій і рішень. Шукати, знаходити і показувати випадки, коли пересічні громадяни та їхні об'єднання захищали свої права. Вказувати конкретні способи та шляхи захисту своїх прав. Пояснювати переваги відповідальності та законослухняної поведінки (чому краще не порушувати правила дорожнього руху, ніж давати хабарі даїшникам, грубо кажучи). Допомагати людям не боятися і не ховати голову в пісок.

Другий - не менш кропіткий і наполегливий, перманентний, щоденний тиск на владу, правоохоронців і наглядові органи з предметними вимогами вирішити проблеми, розкриті в журналістських розслідуваннях. Виконання цих вимог слід тримати на постійному контролі, повідомляючи про конкретних людей, які не виконують своїх обов'язків. Потроху привчаючи їх до того, що ігнорування може вилізти боком. Загальні констатації бездіяльності чи неефективності можновладців останнім до лампочки вже давно, оскільки вони вірять, що все одно, коли прийде день виборів, матиме значення не це, а кількість білбордів, обсяги витрат на джинсу і щедрість обіцянок. У лупанні цієї скали союзниками журналістів можуть бути громадські організації та правозахисники.

Це, можливо, нудно, не прикольно, не дуже цікаво, не так рейтингово. Але в інакшому випадку так звана розслідувальна журналістика - журналістика фактів, які всім по фігу, - чимдалі перетворюватиметься на складову «інфотейнменту». І врешті-решт, почувши з телеприймача в черговий раз «ти не повіриш!!!! Ковбасу роблять із генетично модифікованої сої!!!», телеглядач, пережовуючи свою улюблену соєву ковбасу, знуджено перемкне канал. І матиме цілковиту рацію.