Іван Охлобистін - персона харизматична, і його звершення в російському кінематографі не менш переконливі, ніж дія алкоголю на дитячий організм. Як сценарист і режисер він володіє стилем, що незмінно викликає радість упізнавання з дванадцятої секунди, - так завжди трапляється, коли купуєте банку бичків у томатному соусі, відкриваєте її, а там - натуральна червона ікра, яка зовсім не смердить (уточнення: в цьому реченні йдеться не про споживацький феномен, а лише про відчуття дива).

Протягом останнього десятиліття зі сценаристом стрічок «ДМБ» та «Даун Хаус» відбувалися дивні, але напрочуд ефектні перетворення. Феєричний шлях душевних розривів та досвід метафізичного митарства завершився для Охлобистіна двома спорідненими подіями в 2001 році, протягом якого він був висвячений на священика у Ташкентській єпархії РПЦ та отримав від Володимира Путіна золотого годинника №239 «За заслуги перед Отєчєством». У такий спосіб було убито двох жирних зайчиків: російська влада виявила симпатію до вчорашнього нонконформіста, який повернувся в лагідне лоно «демократичної» державної розбудови, а РПЦ принагідно засвідчила свою відкритість і сучасність. А втім, церковне терпіння - не гумовий кийок, і позбавлене аж такої гнучкості. Якщо диякон Кураєв пише рецензії на голлівудські блокбастери - це ще півбіди. Отець Іоан виявився, за влучним висловом когось із коментаторів його блогу на сайті журналу «Сноб», таким собі воцерковленим Мерліном Менсоном, чия сума внутрішніх протиріч - величина більш-менш стала і незалежна від сфери діяльності.

Церкві вдалося роздивитися Іванового Менсона, надійно затуленого ієрейським хрестом, тільки після ролі Охлобистіна у стрічці Павла Лунгіна «Цар», де той зіграв - не більше й не менше - «образ російської душі»: настільки ж юродивої та екзальтованої, як і безмежно вірної доброму царю, від якого навіть тортури - це дарунок і милість.

Поставши перед вибором - підрясник чи подальша акторська кар'єра, - Охлобистін обрав варіант «бе», і цим дуже втішив як своїх давніх прихильників, так і священство. Залишався один тільки нюанс: з'ясувати, заради чого акробат знову поліз під циркове шатро. Чи то хрест допік, чи то творчі спокуси виявилися нестерпними.

Відповідь на це запитання український глядач може спостерігати щодня на каналі «1+1», де Іван Охлобистін невтомно з'являється в комедійному медичному серіалі «Інтерни». Для тих, кому цей виплід челябінських адептів веселого й кмітливого Маслякова не рекомендований Міністерством охорони естетичного здоров'я, можу порадити спрощений шлях до правильної відповіді: в одному зі своїх щоденникових записів Охлобистін чесно зізнається, що незмінно думав про славу навіть у найбільш аскетичному переліку планів на майбутнє. Самоіронії в цьому тексті замало, а жадання публічного визнання, популярності та високого статусу (якщо вже воно навідує ієрейську душу) завершується зазвичай тим, що Бог починає жертвувати своєму рабу мерседеси та діжечки ексклюзивних шампанських вин. Тож залишається тільки порадіти, що Охлобистін обрав дорогу коротшу й рівнішу: роль у праймовому серіалі.

Отже, «Інтерни» - типовий ситком доби розвиненого постмодернізму, який одним рогом впирається у «Клініку», а іншим - намагається підчепити під ребра знамениту історію про лікаря-мізантропа. Характерно, що спонсор показу - засіб від геморою.

Перші дві серії справили на мене аж таке підгигикувальне враження, що спричинили клінічне бажання додивитися перший сезон до кінця. Місію вдалося виконати на 90 відсотків. Усе ж таки «кавеенщики» - сценаристи невитривалі, й нагадують бодібілдерів у ливарному цеху. Розрідження комедійної енергії - одна з прогнозованих вад цього ситкому; а втім, не найбільша.

Класична схема: геній і четверо дегенератів. У генія-Охлобистіна виразний злий рот (чому на зйомки не покликали Кернеса?), чудовий запас лайливої лексики, стрімкі рухи й швидка реакція. По суті, він грає того ж таки Парфьона Рогожина з інтерпретації  Ф.М. Достоєвського, який перевдягнувся в білий халат і на деякий час зав'язав із бухлом. Для тих, хто боїться спойлерів, повідомляю: період абстиненції доктора Бикова не триватиме довго.

Четверо інтернів у перших серіях справляють немічне і безпорадне враження. Це дебіли, мародери, гобліни й потенційні вбивці. Актори обмежені настільки жорсткими й лаконічними поведінковими схемами, що просто не мають можливості грати. Так, наприклад, над одороблом Лобановим повсякчас витає дух Міхаіла Задорнова, який верещить на все село: «Ну, ти тупий!». Скромна Варя постійно плаче й не може вимовити слово «пеніс», вона вічно перелякана, як бухгалтер фінансової піраміди, й водночас символізує «святу простоту» за межею недоумкуватості. Інтерн Борис Левін - відверта жертва сценарної групи, це вічний лох, енциклопедія комплексів, якої нікому не шкода. Останній екземпляр - син головлікаря, вмістилище розбещеності й ліні, чудовий тренажер для Бикова.

Допоки Охлобистін насолоджується невмінням своїх піддослідних поставити елементарний діагноз, карусель працює. Але згодом кількість знущань сягає критичної межі, й сценаристи шукають гідного вихду з пастки самого формату. Схема «геній і четверо дегенератів» швидко набридає, немає правдивих характерів, однотипні емоції доводиться народжувати в тяжких муках. Передбачуваність їхніх дій руйнує чимало сцен, а чарівного перетворення символічних білих халатів на живих лікарів як не було, так і немає. Власне, йдеться про таке собі фірмове прокляття доктора Хауса, який привчив публіку вірити в те, що відбувається на екрані. Одного тільки гумору (навіть якщо він темного кольору) недостатньо.

У цьому місці варто було би вставити ще одне попередження для спойлерофобів - будемо вважати, що це воно і є. В районі двадцятої серії на глядача чекають несподівані зміни, які не личать комедійному ситкому, але мають на меті порятувати його від інерційного розпаду. На безнадійно злому обличчі Охлобистіна починає з'являтися такий замріяний і спантеличений вираз, ніби він заліз до церковної каси. Тупий Лобанов раптово усвідомлює свою тупість і так пронизливо курить із цієї нагоди в коридорі, що навіть у домашніх тварин з'являється співчуття до героя Олександра Ільїна. Варя ж нарешті опановує слово «пеніс». Іншими словами, у всієї цієї картонної братії на грудях вимальовуються схематичні червоні серця й виникає острах, що вони згодом таки стануть справжніми фіброзно-м'язовими органами. З чого ж тут сміятися, дорогі брати і сестри? А втім, глядачам «Інтернів» фізіологічна точність у деталях не потрібна, у цій лікарні стільки розваг, приколів і ситуативних оргій, що порятунок пацієнтів частіше залишається десь за кадром.

Лікарі, що потребують термінової реанімації, - ось та печальна стадія серіалу, на якій я зіскочив із цього санітарного потяга. Можливо, режисер Максим Пежемський на цьому роздоріжжі побачить казковий камінь із трьома відповідними написами, й усе ж таки чимось пожертвує. А може, домалює червоним маркером четверту стрілочку - й сміхота триватиме вічно.

Фото - interny.tnt-online.ru