Цієї осені мені довелось побачити дві українські короткометражки, в яких оповідалися схематичні історії про молодих наркоманів, які весело і безтурботно котилися в пекло, а докотилися натомість до прозаїчної станції СНІД.

Перший з них - «Діагноз» Мирослава Слабошпицького - було профінансовано Лігою українських меценатів та фармацевтичною фірмою «Дарниця». Його навіть випхали на якісь європейські кінофестивалі. Натомість «українська прем'єра» стрічки відбулася 2 жовтня у крихітному кіноклубі Києво-Могилянської Академії, де студенти й інтелігенція, натхненні праведним пафосом творчого задуму, міркували вголос про вітчизняний стукіт-грюкіт у вітрини світового мистецтва. І який це надрив, який прорив тощо. Натомість торчків і безкоштовної роздачі одноразових шприців до чи після показу я не зауважив. Культурологічне бабрання в мілкій баюрі «здобутків» нашого молодого кіна геть витіснило єдиний сенс творення таких агіток, який полягає у безпосередньому донесенні скромного режисерського послання до чорних героїнщиків, котрі навряд чи масово ходять по університетських кіноклубах.

Наступна спроба «поговорити з молоддю про ВІЛСНІД зрозумілою для неї мовою» відбулася 1 грудня близько півночі на каналі «Інтер». Йдеться про показ півгодинного відеокліпу солістки гурту «Крихітка Цахес» Каші Сальцової, який чомусь називався художнім фільмом «Обійми мене». Виготовив його у рамках спільного проекту МТV та Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) режисер Любомир Кобильчук, автор кінематографічного непорозуміння під назвою «Штольня». У зіжмаканому сюжеті йдеться не тільки про наркоманів, але й про небезпечний секс. Утіленням цієї метафори є сумна масажистка, яка не користується презервативами, але користується наркоманами, а тому кінцева станція «СНІД» - знову поруч, за найближчим поворотом.

У мене немає жодного бажання обговорювати «мистецькі якості» обох фільмів, - їх можуть розгледіти хіба що спонсори та меценати. Сюжети в обох випадках також не мають жодного значення, бо їх затьмарюють транспаранти й напучування, весь цей публіцистичний картон, який не залишає можливості вичитати бодай щось між рядків. Наркотики - зло, презервативи - добро. А станція «СНІД» - ось вона.

Представники «соціального дна» Слабошпицького мало чим відрізняються від «золотої молоді» Кобильчука, - в холодному агітаційному середовищі мають значення лише шприц і презерватив. Яким чином це публіцистичне спрощення може зачепити живу людину зі спаленими жилами? Про це навіть спонсори та меценати навряд чи знають.

У будь-якому разі, крім чергових кінопоразок, залишаються ще й добрі наміри, підтримані благодійниками. А втім, ці спроби безнадійно пролітають повз цільову аудиторію ще й тому, що вона себе просто не впізнає у цих «типових» персонажах, а непереконливе висловлювання іноді гірше, ніж мовчання. До того ж, існує неподоланий бар'єр між свідомістю людини залежної та сестрою милосердя, а на пошук «нової мови» просто немає часу.

Майже вся антинаркоманська та антиСНІДівська соціальна реклама в Україні традиційно вирізняється бездарністю та відстороненістю, ніби суспільство виконує свій обов'язок, який стоїть йому поперек горла. Саме звідси родом і кампанія «Мамо, чому я урод?», і теперішні фільми-заклики.

Потреба «щось робити», на жаль, у нас завжди закінчується спробами «робити що-небудь». Без чіткого усвідомлення, кому і навіщо адресовані ці дари немочі. Єдине, що нібито важко заперечити, так це саму необхідність соціальної реклами, агітації та інших публічних і мистецьких акцій проти стрімкого самознищення юнацтва. Хоча я, наприклад, ніколи в цю необхідність не вірив. Бо ще у восьмирічному віці побачив у програмі «Вечірня казка» мультик, який склепали майстри своєї справи. Не пригадую вже, про що там йшлося, але плакатний сенс мультфільму був не менш виразний, гіпертрофований, аніж у стрічках Слабошпицького та Кобильчука. І саме цей сенс достукався до моєї душі, вразив її, запам'ятався на все життя. В одному епізоді хлопчик знаходить у кущах здоровенну і червонющу пачку сигарет «Прима». Він ховається, закурює цю сигарету, яка більше нагадує рулон шпалер, екран заповнюється страшним, ядучим димом, хлопчик жовтіє, синіє, задихається і падає. Приїжджає швидка і його забирають до лікарні. Я довго не міг заснути після цього мультфільму. І наступного дня, ледве дочекавшись закінчення останнього уроку, купив першу в своєму житті пачку «Столичних».

Фото - val.ua