«Всі брешуть!», - каже Грегорі Хаус, і на тому стоїть. «Вустами немовляти глаголить істина!», - твердить народна мудрість. А п'ятирічний хлопчик з дебютного фільму Георгія Данелія  «Серьожа» доводить це на практиці, кажучи дорослому дядькові, котрий під виглядом цукерки запропонував дитині порожню обгортку і потішився з цього: «Дядя Петя, вы - дурак». Звісно, дитина в такому віці - явно не немовля, але те, що дітвора справді гостро відчуває брехню, таки факт.

Саме на цьому побудоване нове ранкове шоу «Очам не вірю», що стартувало в ефірі ТРК «Україна» 1 травня і надалі виходить щосуботи о 9.00. Це - чергова адаптація іноземного формату. Але, як на мене, саме сьогодні й саме зараз, в часи відкриття другого фронту в боротьбі за очищення телевізора від брехні, українські діти віком від 6 до 12 років (саме такий віковий ценз учасників шоу) можуть дати приклад, як у кожній конкретній ситуації артикулювати хаусизм «Everybody lies» без ризику отримати від української «партії влади» звинувачення у безвідповідальності. Та  навіть дістати за це приз - відеокамеру. Коротше, чим більше брехні викриває дітвора на ТРК «Україна», тим більше в неї шансів заслужити винагороду.

Учасники кожної гри також мають право збрехати самі, а команда-суперник мусить їхню брехню викрити. Тобто кожна дитина - сама собі поліграф, і, на мій суб'єктивний погляд, хлопці та дівчата справляються із завданнями вправно, а правила гри приймають охоче. Бо брехати одне одному - це щось на кшталт розминки між раундами. Адже основне завдання - відгадати шляхом логічних міркувань, який із трьох запропонованих в черговому турі відеороликів - справжнє, автентичне найкумедніше домашнє відео, а який - постановочний, знятий творцями програми спеціально для того, аби забити дітям баки.

Забігаючи наперед, скажу: з усіх пропонованих завдань мені як глядачу подобається завдання завершити сюжет того чи іншого ролика. Наприклад, ось наречені виходять з будинку урочистих подій, чоловік намагається взяти жінку на руки, далі запис уривається і починається гадання: впаде дядя з тьотею чи встоїть на ногах. Діти завжди чомусь у подібних випадках дають дорослим шанс, відпускаючи гальма фантазії, тоді як насправді кожен подібний ролик завершується однаково - всі падають. Це свідчить, з одного боку, про обмеженість уяви тих, хто ролик знімає, будь то реальна ситуація чи постановка: нічого смішнішого за падіння догори дригом поки не придумали. Зате інший бік ситуації - розвинена фантазія дітей, які щоразу дають дорослим дядям і тьотям шанс не впасти під загальний регіт, хвицьнувши ногами, а придумати щось більш оригінальне.

Загалом же, відрізнити брехню від правди юні учасники гри можуть не завжди, здебільшого проколюючись на першому турі, зате надолужуючи ближче до фіналу, коли їм дають третю спробу і хлопці з дівчатами трошки навчилися на власних помилках. Ну, а придумані ними побрехеньки з власного життя, у які часом вкрапляються реальні «неймовірні історії», підтверджують наявність у нас готових письменників та сценаристів, якщо, звісно, ці діти не охолонуть до процесу вгадування сюжетних історій. Якраз ця частина шоу, умовно названа мною «Хто кого перебреше», виглядає найменш штучною - адже тут демонструється не чужий обман, а власні фантазія та здатність образно мислити і грамотно викладати свої думки.

Хто в цій ситуації почувається менш природно, так це ведуча. Чудова, справді хороша актриса Ірма Вітовська зізналася: «В мене невеликий досвід спілкування з дітьми молодшого та середнього віку». І це помітно, особливо - в перших випусках. Пані Ірма, звертаючись до дітей молодшого та середнього віку, запитує в них про «консенсус», а в одного хлопчика поцікавилася, в кого він такий кучерявий, явно сподіваючись отримати якусь несподівану відповідь, типу, «в дядю Льошу».

Проте серед моїх знайомих дуже мало таких, хто так само щиро, як Вітовська, зізнається, як йому складно знаходити спільну мову з дітьми. Думаю, серед ваших знайомих подібних умільців теж небагато. Тут треба бути на дитячій хвилі, а дорослим це доволі складно. Мабуть, тому на українському телебаченні справді мало програм для і за участю дітлахів: ігровий контакт дітей та дорослих перед незворушним об'єктивом камери, який точно ніколи не бреше, виглядатиме здебільшого нещирим та натягнутим (хоча російське телебачення чомусь дитячі розважальні телеформати успішно опановує). Одначе від програми до програми Ірма Вітовська тримається з юними учасниками більш упевнено, хоча навіть змонтовані випуски часом показують на екрані, як складно бути дорослому на рівних із дітьми.

Але шоу «Очам не вірю» мимоволі спонукає до появи іншого шоу, можна навіть за участю дітей. Скажімо, подивляться люди віком від 6 до 12 років телевізійні новини, а потім скажуть, де, на їхню думку, сюжет «джинсовий», де - постановочні зйомки, а де український політик бреше українському народу, розповідаючи мікрофону журналіста чергову «байку народного обранця».

Може, справді залучити дітей, котрі більш-менш вправно розпізнають неправду («він подивився на камеру, в таких випадках так не буває», «це манекен, бо головою так не стукаються» чи інші спостереження) до моніторингу новин чи звернень чинної влади до народу? Якщо вже дорослі перестали розпізнавати брехню або, що набагато гірше, готові брехати за гроші (в тому числі й самому собі), то чи не є «Очам не вірю» тренінгом для хлопчиків та дівчат, здатних незабаром сказати якомусь черговому «королю», що він - голий.