Нагадуємо, що «Детектор медіа» вже розпочала дискусію навколо нового всеукраїнського екстремального проекту каналу «Інтер», у якому 26 команд із 26 міст країни змагаються за право назвати своє місто Найкращим містом України. Слідом за Павлом Кнуром Андрій Кокотюха продовжує дискусію.

Для телеканалу «Інтер» проект БУМ (Битва українських міст), який стартував 7 березня, - передусім адаптація іноземного формату. Для глядачів - видовище. Причому особисто я як глядач сприймаю це видовище так само, як коли стою за спиною когось, хто грається в комп'ютерну іграшку, і не беру в ній участі. Лише фіксую, пройшов гравець черговий рівень чи ні.

Але самі автори проекту свідомі того, що з кожним наступним разом кількість глядачів теоретично повинна збільшуватися. Тому щоразу перед початком старанно розповідають про всі рівні, які треба буде пройти черговій групі учасників. І коли чуєш цю інформацію вже втретє, починаєш втрачати інтерес до власне видовища.

Зрозуміло, що змагання команд-учасниць на смузі перешкод у БУМі відрізняються від пригод у форті Буайяр одноманітністю: тут стрибок, тут калюжа, тут батут чи тарзанка. Хтось хвацько впорається, хтось впаде. Причому на того, хто падає, дивитися завжди цікавіше.

Але прізвища того, хто впав, як і його обличчя, ми не запам'ятовуємо. Їх упізнають хіба родичі та знайомі учасників - реальна цільова аудиторія БУМу. Бо чотирьох дніпропетровців громада Дніпропетровська не вповноважувала стояти за честь міста в Аргентині. Так само, як киянам байдуже, хто змагається за Київ: він же все одно столиця. І з того ж таки Тернополя чи Львова висхід до чергового вавілону, на який перетворюється головне місто країни, все одно триває. Тому переможуть у битві мешканці Сум чи Сімферополя - від цього стратегічне значення та столичний статус все одно залишиться за Києвом, а Житомир не стане «мільйонником». До того ж кілька років тому найкомфортнішим для проживання українським містом взагалі було названо Львів, і перемога іншого міста в змаганні нічого не змінить у вказаному статусі міста Лева.

Ще одне спостереження: в трьох випусках БУМу, які пройшли в ефірі на сьогодні, жодне з міст України не представлено окремим кольором. 7 березня гравці в синіх футболках захищали честь Дніпропетровська, 14 березня цей же самий колір майок мали бійці за Луганськ, а 21 березня уніформі кольору аргентинського неба члени наступної команди стояли за честь Хмельницького. Зрозуміло - команд 27, кольорів - менше, і може при розподілі виникнути суперечка, подібна до тієї, яку почали персонажі фільму Квентіна Тарантіно «Скажені пси»: «А чому я містер Коричневий? Це схоже на лайно!» - ну, в такому дусі. Проте уникнути «кольорової» дискримінації можна було б, якби командам запропонували обрати собі не лише назву, а й колір обладунків чи візерунок на них.

Таким чином, учасники знеособлені, перемога - умовна і нічого не змінить, переможців із перемогою батьківщина не надто чекає, а фанатів із плакатами нема. Отже, кінцеву мету шоу не визначено, тож саме дійство втрачає якщо не весь смисл, то щонайменше - половину. Хоча, з іншого боку, який прихований смисл може бути в видовищі? А «Битва українських міст» - це насамперед видовище. Старанно підготоване, режисоване, постановочне, змонтоване та позбавлене технічних вад як продукт, призначений для сімейної розваги.

БУМ передбачає колективний перегляд. Але я дивлюся цю програму сам, щоби позбавити дитину можливості переглядати рекламні блоки, і відчуваю дискомфорт. Коли стежиш, як незнайомий тобі чоловік долає смугу перешкод, хочеться все одно супроводжувати його злети й падіння криками: «Давай-давай!». Проте кричати самому в кімнаті, та ще й заради підтримки якогось окремого учасника, скажімо, в жовтій футболці, перемога якого мене не потішить, а поразка не засмутить, щонайменше тупо. Дорослих людей це видовище взагалі якось не гріє. Власне, середній вік учасників - 27 років: ці молоді люди ще вірять у свою можливість піднести статус рідних, наприклад, Сум шляхом перестрибування з батуту на батут і здобуття секунд-бонусів.

Взагалі-то змагатися можна і не за підвищення позитивного іміджу рідного міста. Скажімо, київське «Динамо» змагається з донецьким «Шахтарем» за лідерство їхніх клубів та - як мінімум - за вплив на український футбол. Проте футбольні баталії - справді битва клубів і процес, де результат не надто важливий: доки футбольна команда грає (нехай і програє), доти існує бренд. Те ж саме - з командами КВК. І в зв'язку з цим, яку ж регіональну спільноту представляють четвірки гравців у БУМ, очолювані спортсменами та музикантами, котрі мешкають здебільшого в Києві? Відбувалися відбіркові тури, мало місце жеребкування? Взагалі, хто вони, ці герої-учасники для свого рідного міста, що зробили для нього?

Але, як писав Юрко Позаяк, є в житті приємні сторінки. Це учасники, ті самі бізнесмени, ресторанні співаки та менеджери середньої ланки, які мають спортивну підготовку і долають смугу перешкод в Аргентині заради... будьмо чесними: заради того, щоб поїхати в Аргентину й подолати там смугу перешкод. Бо, як уже писала «Детектор медіа», за ці стрибки їм не платять. Тому, можливо, гонораром за стрибки в грязюку для мешканців наших українських міст є сама можливість впасти в багно не в Житомирі, а за океаном. Тобто літак і добові - ось наш український гонорар, який міг зацікавити кого завгодно, але не набридливих «суперзірок». За свої міста ведуть битви переважно пересічні громадяни, для яких це - єдина можливість вирватися зі своїх міст. Все інше в програмі робиться, як кажуть у народі, наобум Лазаря: тільки вперед, як пощастить, без жодної мети.

По суті, тут працює принцип, коли телебачення йде в народ, шукаючи там або талантів, або спортивно підготованих менеджерів середньої ланки. Це ж треба так довести мене як вдячного телеглядача, щоби я дякував телебаченню за можливість побачити незнайомі обличчя: на рекламних білбордах, у телешоу, в студіях.

Висновок: на прикладі проекту «Битва українських міст» ми бачимо результат роботи команди, котра працює заради процесу. Яке місто переможе в битві - мало кого цікавить, бо, повторюся, значення не має жодного. Народними героями, як люди з шоу «Україна має талант!», менеджери в футболках не стануть. Літературні та кінокритики називають таких персонажів «картонними», і полюбити їх можна так само, як гравці в комп'ютерний квест люблять своїх супергероїв. Яких можна ввімкнути та вимкнути. Проте кинути всі сили на філігранне й дороге видовище - теж подвиг, який не кожному під силу. І тут БУМ може стати зразком шоу з криками вболівальників, яке не викликає жодних емоцій.

Фото - www.tv.net.ua