Після того як на інавгурації в живому ефірі Віктор Федорович Янукович під час виконання державного гімну країни, президентом якої його обрано, навіть не робив вигляду, що співає, тільки клінічний ідіот, на мою думку, може заперечувати: саме цей президент - наш. Плоть від плоті - такий самий байдужий до своєї країни та її атрибутики. Визнавати це неприємно, прикро і боляче. Але визнати треба.

Мільйони громадян України готові підписатися під фразою: «Янукович - не мій!». Але, хоч як це парадоксально, він усе ж таки «наш». Говорячи так, я тим самим не відокремлюю себе від своєї країни. І з прикрістю повторюю: не мій, але наш.

Насправді мені можуть закинути: я не маю права на такі слова, тому що я навіть на вибори не ходив. Тим не менше таких, як я, - щонайменше півмільйона. Напередодні другого туру президентських виборів, аби виправдати свою нездатність навіть до такої форми тихого опору, як свідоме ігнорування виборів без вибору чи на крайняк голосування «проти всіх», розгублена українська інтелігенція придумала казку про «три способи проголосувати за Януковича: не піти на вибори, проголосувати проти всіх або проголосувати за Януковича». Хоча насправді «проти всіх» - давня форма справді радикального протесту (слухати тут) А ті, хто сьогодні полює на таких відьом, як ваш автор, не хочуть зрозуміти просту річ: був четвертий спосіб голосувати за Януковича - віддати голос за Тимошенко.

Бо якщо за Тимошенко прямо агітувала така шанована людина, як Мирослав Попович, то не треба забувати: при цьому він є чинним членом одіозної НЕК і не бачить у цьому ніякої трагедії. Між тим цінності, декларовані НЕК, - це цінності невігласів, до яких наша інтелігенція дружно відносить і нового президента вже так років зо п'ять. Те ж саме можна сказати і про ще одного нібито противника всього, що несе з собою Віктор Федорович, - нашого улюбленого актора Богдана Бенюка. Отже, формально будучи проти Януковича, фактично ці та інші люди його кандидатуру підтримують.

Янукович і наше банкрутство

У 2004 році українці пішли проти своєї природи та ментальності, докладно описаної психотерапевтом і письменником Олександром Стражним у книзі «Український менталітет». Вперше від часів Київської Русі ми дозволили собі полюбити владу, повіривши їй та назвавши її «нашою». Хоча «нашої» влади не буває за визначенням, принаймні в Україні. Тому Віктора Януковича, якого не призначили президентом п'ять років тому, обрано головою держави нині.

Нам гостро, на підсвідомому рівні захотілося мати такого голову держави, якому майже офіційно можна не вірити і від якого можна не чекати виконання передвиборних обіцянок. Ми всі підсвідомо хотіли, аби діючу українську владу уособлювала така людина, як він. Бо Янукович - це ми самі. Тільки боїмося це визнати.

Є кілька демагогічних слоганів, які особисто в мене викликають фізіологічне неприйняття. Один із них: «Обираючи президента, ми наймаємо його на роботу!». Якщо, обравши Ющенка (сам ставив хрестик, бо вважав тоді, що так правильно, хоча й суперечить моїм переконанням), ми, народ України, не змогли змусити ані його, ані Тимошенко за п'ять років працювати на нас та задовольняти наші потреби, значить, ми з вами - погані працедавці. Фактично - банкрути, якім потрібна тимчасова адміністрація.

Але хіба тільки Ющенка ми не змогли змусити працювати на себе? Невже для нас і на нас працювали Кучма та Кравчук? І полюбили Ющенка ми тільки за те, що сільський і спілкується українською, вважаючи: раз, згідно зі слоганом, без мови немає нації, то з мовою вона, нація, відповідно є. І зовсім не прислухалися до змісту слів, сказаних українською.

З усім, що відбувалося до 25 лютого 2010 року, коли Янукович отримав президентську булаву, ми були, в принципі, згодні. Насамперед із тим, що підписання з Віктором Федоровичем у 2006 році так званого Універсалу - вияв національної єдності, порятунок для країни. Ми не опиралися і не протестували, тому за три з половиною роки заслужили Януковича в якості «порятунку».

Янукович, ми і шансон

Цю проблематику вже окреслив, щоправда, в дещо іншій формі, Отар Довженко. Двома словами: тепер все українське може зникнути з вільного доступу, а гімном України може стати «Владимирский централ». Але скажіть, любі друзі, чому ми тільки тепер про це заговорили? Адже ця композиція, як і взагалі шансон, - наша улюблена музика. Причому як до 2004 року, так і після, коли «ми їм повірили».

Це ми їдемо в маршрутках і слухаємо шансон із динаміків. Ні, я не маю нічого проти шансону. В мене вдома теж є відповідні диски, і я їх часом слухаю. Але коли нікого немає вдома, бо підліткова любов до шансону - моя особиста справа. У нас на районі в часи моїх отроцтва та юності іншого просто не визнавали. Більше того: я за появу україномовного шансону! Проте слухаю я вдома не лише шансон. І головне - про мої музичні вподобання не знають пасажири натоптаних маршруток, поїздів далекого слідування, відвідувачі супермаркетів і торгівельних центрів по всій Україні.

Скажіть, це Віктор Федорович Янукович, будучи колись прем'єр-міністром, змусив свій Кабмін проголосувати за те, щоби всюди в громадських місцях горлав навіть не Віктор Павлік чи «Ласковый май», а саме шансон? Це під страхом позбавлення роботи водії маршруток врубають його на повну котушку навіть в екскурсійному автобусі з Києва до Софіївського парку в Умані (знаю про це з власного досвіду)? І коли їх просиш хоча б зробити тихіше, вони в кращому випадку не реагують, у гіршому - скандалять...

Ні, це з вами ми не опираємося шансону. Ми не опираємося навіть власне натоптаним маршруткам, які теж придумав не Янукович замість муніципального транспорту. Безвідносно до шансону та маршруток ми не заперечуємо, коли хама Філіпа Кіркорова роблять народним артистом України. Пробачаємо українським музикантам народне депутатство, агітаційні тури (причому - за різних кандидатів), членство в політичних партіях та заангажованість у партійних штабах. Нам подобається шансон у маршрутках, Ніколай Басков у «Вечірньому кварталі», Настя Каменських з «УкраїноЮ» в серці - перелік подібних уподобань можна продовжити. Не дивно, що президент на інавгурації дозволяє собі, скажемо так, виконувати державний гімн про себе...

Янукович, ми і Чехов

Не лише українська інтелігенція, а й звичайні громадяни сміються з помилок, які робить Віктор Федорович у прізвищах класиків російської літератури. Особливо не може вона простити йому «поета Чехова». Адже Чехов - це «все» для інтелігентів, це їхній речник та виразник їхніх настроїв. Але я хочу запитати нас, не кожного індивідуально, а нас, як народ, який сміється з неосвіченого президента: а що ми знаємо про Чехова, Бабеля, Ахматову і Гулака-Артемовського крім того, як правильно писати та промовляти їхні прізвища?

Що ми самі читаємо? Чехова, Бабеля, може - взагалі Бебеля? За межами Києва та міст-мільйонників книжкових магазинів нема. Особливо - в райцентрах, не кажучи вже про села. Бібліотеки руйнуються і не поповнюються. Книжки не пишуться і практично не видаються, а як видаються - обмеженими тиражами. Читати більшість із них звичайним людям, а не тим, хто справді цитує Чехова сторінками, таки немає чого. Ми кричимо про засилля російської книги - але в районних центрах про це нічого не знають, здали книгарні під секонд-хенди і давно розучилися читати навіть газети (крім сакральних «Бабушки», «Порадниці» та «Доктора Нострадамуса»)! Друковане слово хоч в Антрациті (Донбас), хоч у Яремчі (Гуцульщина) тепер мало що значить. При тому, що, ночувавши якось у хаті колишнього пересічного колгоспника на Черкащині, я знаходив у кімнаті, куди мене, п'яного після чужого весілля, мостили спати, стопочку книжок видавництв «Дніпро» та «Радянський письменник».

Ми покірно попрощалися з книгарнями, а заодно - кінотеатрами та кінопоказами в сільських клубах. Як і з самими сільськими клубами й танцями в них. Ми не вимагали від жодної влади, щоби нам повернули можливість купувати й читати книжки, а також місця, де б вони продавалися. Для чого, коли розважальне кіно завезуть із-за океану, артхаус та просто серйозне кіно - з Європи та Азії, книжки - з Росії, там їх пишуть і перекладають. Та й це ми не поспішаємо читати: хоч поезію Чехова, хоч прозу Ахматової нам заміняє телевізор. Окей, аби по телевізору ми могли дивитися щось для себе і про себе, з категорії «для душі». Ті ж самі серіали, як тепер кажуть, для внутрішнього користування. Ні, ми дивимося те, що найбільше ненавидимо: політичні ток-шоу. «Свобода слова», «Велика політика», «Шустер live», «Я так думаю», 5 канал як такий - і всюди замість розмов про культуру та просвітницьких і пізнавальних програм - політика, політика, політика. А в політиці - Янукович, Янукович, Янукович. Стабільний та мовчазний, мов сфінкс, на фоні Ющенка з Тимошенко. Перший нагороджує Сергія Ківалова званням Героя України, а друга хіхікає на адресу свого (чи теж не свого?) президента в присутності Володимира Путіна. Треба пояснювати, чому Віктор Федорович - елемент нашої підсвідомості?

Янукович, ми і світ

Тепер, кажуть далекоглядні українці з вищою освітою, цивілізований світ від нас точно відвернеться. Адже навряд чи Україну сприйматимуть позитивно з таким президентом. Але давайте визнаємо: Янукович може вільно пересуватися світом в будь-якій іпостасі ось уже скоро як десять років. Причому іноді навіть взуває для пересування туфлі зі шкіри страуса. Його всюди приймають, всі з ним вітаються, нехай вітання - дипломатичні, а посмішки - гумові.

Чого не скажеш про нас, пересічних українців. До 2004 року нас за західний кордон випускали з таким самим рипом, як і тепер. І вважали якщо не поляками, то росіянами. Потім президентом став «наш», але ставлення до українців в іноземних амбасадах не змінилося. Звучать поодинокі протести (певний резонанс мав відкритий лист професора Мирослава Мариновича), але на них світова спільнота практично не реагує: нам не раді, хто б нашим президентом не був. Для того, щоби поїхати за кордон, нам треба або купити туристичний ваучер, або мати запрошення на бланку з печаткою від далекого закордонного друга, або переплачувати спритним ділкам у тих же фірмах чи біля популярних амбасад. Що ж, якщо раніше ми, талановиті, дружелюбні та європейські за духом, намагалися зрозуміти, чому ж таке ставлення та приниження, то тепер цьому є, нарешті, пояснення: бо маємо відповідного лідера та не маємо самоповаги.

Отже, Віктор Федорович підсвідомо був потрібен нам на цій посаді. Треба ж якось пояснити, чому кожна ділова поїздка за межі України в західний бік - приниження, мотання нервів та надвитрати. Чому український закордонний паспорт не дає жодних гарантій того, що за кордоном до нас приязно поставляться навіть у наших консульствах. Нарешті, чому українських заручників із «Фаїни» визволили не президент чи прем'єр нашої країни, а її неоднозначний громадянин - хай мільярдер, проте навіть не народний депутат Віктор Пінчук.

Зрештою, ми вже маємо обличчя столиці України - київського міського голову Леоніда Черновецького. Нам за нього чомусь не соромно, хоча до Києва приїздять високоповажні і їм теж показують київського мера. Раз у столиці такий очільник, раз ми обрали його в обмін на гречку і чомусь не змогли переобрати, значить, нас він влаштовує. Отже, країна, столицею якої керує Леонід Михайлович, цілком готова до того, щоби всією нею керував із таким же успіхом Віктор Федорович.

Янукович, ми і наші душі

Повторюся: кожен окремо ми, громадяни України, проти таких розкладів у владі. Але всі разом ми не заперечуємо проти стану речей, який існував до Януковича і буде, як це не прикро визнати, існувати при ньому. Після 2004 року модно було говорити: «Ми стали політичною нацією». Політичною - так. Нацією - ні. Тотальна заполітизованість, півтори сотні політичних партій при відсутності бодай якоїсь окресленої державної ідеології та національної ідеї призвели до втрати нами протягом жовтня 2009 - лютого 2010-го останніх моральних авторитетів.

Чесну працю в Україні давно перестали цінувати - в честі вірнопідданство. Минулого року запропонували попрацювати на один політичний проект і озвучили суму, пообіцявши, що моє прізвище ніде не фігуруватиме. Я погодився, вважаючи це чесним заробітком. Та згодом співпрацю було припинено, а гроші не заплачено: виявляється, я повинен був не лише заробляти бабло, а й просякнути їхніми ідеями, полюбити моїх тимчасових і не цікавих нічим, крім означеного «бабла», наймачів. Але більшість нас усе ж таки готова за зарплату не лише віддатися політикам, а й полюбити їх. Хоча чесне заробітчанство все ж таки повинно відрізнятися від вірнопідданства, нехай так само чесного.

Мені здається: восени 2004 року ми, повіривши владі, таки справді продали душі. Тоді втіленням світового зла, Дартом Вейдером у кубі поставали Янукович та Донбас. З радістю прийнявши цей образ ворога, тепер ми, п'ять років як позбавлені дементорами від «нашої» влади душ, запросто готові довірити тим, кого навіть не готувалися щиро любити, свої тіла.

Якщо це не так - то в кабінетах чиновників на тій же Галичині з понеділка не висітимуть стандартні Януковичі в рамках замість таких же стандартних моложавих (до отруєння) Ющенків. Де написано, що за відсутність у чиновницьких кабінетах портрету президента, якого на кухнях не люблять, порушника буде розстріляно? Тим часом не повісити в кабінеті портрет того, хто не твій президент, - це вже опір.

Ми здатні хоча б на цю малість - не кланятися портретам президента? Ми здатні визнати свої помилки і хоч тепер не повторити їх, аби за п'ять років так само демократично переобрати Януковича? Чи навпаки - здатні ми своїм опором змусити нову владу переконати нас, що президент та його команда, так би мовити, хороші і не такі страшні, як інтелігент малює? Не знаю...

Фото - www.neftegaz.ru