Сльози перед камерою

18 Грудня 2009
21514
18 Грудня 2009
09:15

Сльози перед камерою

21514
Програма «Критична точка» популярна в найпершому значенні цього слова. Це — щось більше за рейтинг і частку
Сльози перед камерою

Роки з півтора тому на адресу «Детектор медіа» почали надходити листи, надіслані явно не за адресою. Листи зі скаргами, закликами розібратись, вимогами втрутитись і благаннями про допомогу. Писали про несправедливість судів, бездіяльність місцевої влади, свавілля забудовників, рейдерство, хабарництво, рекет, недбалість лікарів, безнадійні хвороби дітей, сімейне насильство, невиплачені компенсації й багато іншого. Незграбні листи з купою орфографічних помилок, що видавали людей, незвичних до писання взагалі. Підписані цілими родинами, багатоквартирними будинками або селами. Часом таких листів надходило по кілька на день.

 

Не розуміючи природи цього явища, я деколи чемно, деколи трохи роздратовано відписував, запитуючи, чому ці люди звертаються саме до галузевого видання у сфері медіа зі своєю зовсім не медійною проблемою. Практично ніхто не відповідав, та й не завжди дописувачі вказували у формі зворотного зв'язку свою адресу, тому минуло досить багато часу, поки я довідався, в чому річ. На той час наш сайт був першим результатом, який видавали пошукові сервери за запитом «Критична точка».

 

Писали переважно люди з глибокої провінції, де доступ до Інтернету є й досі великою дивиною. Тому й звертались помилково до нас, не розібравшись, що за сайт відкрили, тому й не відписували - можливо, для багатьох із них це був перший у житті досвід користування мережею. Їхні звернення надходять на адресу ТК дотепер, хоча останнім часом із зворотним зв'язком у ТРК «Україна» набагато краще. Сотні таких листів краще за будь-які логічні аргументи переконали мене в тому, що «Критична точка» - справді народна програма. І саме з огляду на них, хоч практика й свідчить про те, що наші читачі віддають перевагу іронічній критиці, а в «Критичній точці» є що висміяти - простацький мелодраматизм, совковий пафос, замогильний голос за кадром, обмеженість сюжетних ходів, конвеєрну штампованість репортажів і багато іншого, - іронізувати з приводу цієї програми зовсім не хочеться.

 

Очевидно, що за два роки програма знайшла свого глядача - про це свідчать, окрім потоку народної кореспонденції, прийнятні для каналу показники. Також ясно, що цей глядач - не бізнесмен, не кандидат наук і не тинейджер на скейті: недаремно програма після нетривалої міграції прайм-таймом закріпилась у передпраймі, коли біля екранів переважно безробітні, домогосподарки й пенсіонери. Зрозуміло й те, що нині творці програми апелюють саме до цього глядача. Людина з критичним поглядом на життя й не абсолютною довірою до всього, що показують по телевізору, просто не витримає майже 10-хвилинного сюжету про збитого машиною селянина, який на чверть складається з великих планів голосіння вдови й осиротілої дочки. Вона, скоріш за все, вирішить, що її емоціями намагаються маніпулювати, й перемкне канал. Цільову ж аудиторію «Критичної точки» тримає біля екранів притаманна відповідним категоріям населення сентиментальність та емпатія, проекція чужих бід на свій власний досвід і, не в останню чергу, природна цікавість до приватного життя інших людей.

 

Але, дивлячись один за іншим випуски «Критичної точки» з її слоганом «програма, що допомагає людям», часом дивуєшся, пригадуючи відчайдушну віру дописувачів у те, що програма справді може допомоги. Адже, на відміну від інших проектів соціальних репортажів і розслідувань, які були чи є на нашому телебаченні, вона не завжди ставить перед собою мету втрутитись у хід подій, добитися справедливості, натиснути на кривдників. Репортери деяких інформаційних служб дошукуються винних значно завзятіше й прискіпливіше, тоді як у «Критичній точці» сюжети, в яких наслідки втручання журналістів є очевидними, в меншості. Звісно, в деяких випадках саме оприлюднення історії, або ж сама поява журналістів, що цікавляться нею, є досить вагомим чинником впливу. Також хворі діти, сироти та інші стражденні отримують шанс, коли їхня історія з'являється в програмі. Серед листів, що надходили на адресу ТК для «Критичної точки», було чимало прохань дати координати тієї чи іншої хворої дитини, яка потребує грошей, донорської крові чи поради. Нерідко журналісти й герої сюжетів прямим текстом просять про допомогу, а контакти для зв'язку публікуються на сайті програми.  

 

Справді, перша й головна функція, яку бере на себе програма, - надання допомоги і, що не менш важливо, надання можливості допомогти. В «історіях успіху» - сюжетах про людей, яким програма реально допомогла, - йдеться про десятки й сотні людей, що висилають або власноруч передають гроші, пропонують підтримку чи намагаються втішити словами. Потреба робити добрі справи є далеко не лише в показушних олігархів-благодійників - підозрюю, що у малозабезпечених людей вона насправді значно більша й щиріша. Деколи результату досягають і самі журналісти, звертаючись до правоохоронців чи чиновників, як от у сюжеті про бездомного інваліда Віктора з Краматорська, для якого «Критична точка» буквально «вибила» з міліції нові документи.

 

Однак не в кожному випадку журналіст насправді може щось зробити. Надворі вже не ті часи, коли після фейлетона в районній газеті летіли голови, а репортер, уповноважений «розібратись і написати», міг вирішити на місці будь-яке питання. Грізні орли зі страшними перами мутували в надокучливих мух, на яких чиновники навчились не звертати уваги. До того ж, можна уявити навантаження на знімальні групи щоденної півгодинної програми. Тут би встигнути хоч щось зняти і змонтувати.

 

Феномен розради від програми, яка не завжди може надати допомогу, стає зрозумілим, коли зазирнути глибше у колективне несвідоме.

 

І від розслідувальних, і від соціально-кримінальних проектів «Критичну точку» відрізняє похмуро-елегійна стилістика. По суті це той самий дух і настрій, що сповнює давні народні пісні, а за ними - «Кобзар», над яким ридали, щойно навчившись читати, десять поколінь українців. Утім, не лише настрій - у згадуваному сюжеті про збитого селянина достатньо трохи попереставляти слова, й вийде: «Слізьми умиваються обидві родини: там - вдова сердешна й донька-сиротина. А там - батько й мати єдиного сина не хочуть втрачати, хоч і збив людину...». Лексикон програми багатий на характерні епітети - «бідолашна», «знедолена», «нещасний», «жорстокий», «жахливий», «найдорожча», «осиротілий», «бездушний», «нелегка доля» тощо. Або, наприклад, сюжет про жертв п'яного водія лісовозу починається з детального плану кетягів калини - загальновідомого національного архетипу. Трагічна фонова музика, специфічна лексика й фразеологія, постійне повторення мотиву безпорадності перед несправедливістю долі, влади або лихих людей, схематичність висновків або їх повна відсутність, а головне - режисура, що не дозволяє глядачеві переключити увагу, багато разів протягом сюжету повертаючи його до емоцій постраждалих - усе це ознаки належності «Критичної точки» до цього традиційного для української культури дискурсу. Сюжет із села Піски про долю сердешного Чіпки Варениченка, або репортаж про трагедію буковинської родини Федорчуків мали б удатися кореспондентам програми блискуче.

 

Укорінені в тисячолітній традиції, ці історії про те, як усе погано в житті конкретних людей, як несправедлива до них доля, якими лихими можуть бути чужі й ближні, аж ніяк не безглузді, хоч і не містять ані рецепту вирішення проблем, ані заклику до боротьби за краще життя. Програма бере на себе функцію плакальниці - полегшувати страждання ритуальним голосінням над чиєюсь бідою. На погляд сучасної людини, що звикла сприймати горе особистих втрат як суто приватну справу, традиція химерна. Однак живуча - з античних і біблійних часів збереглась донині, до того ж, у багатьох культурах, практично не пов'язаних між собою. І в наш час є чимало людей, яким справді легшає, якщо хтось розділить із ними їхнє горе, навіть у порядку службових обов'язків. А багатьом допомагає саме усвідомлення того, що про їхнє горе довідалось якомога більше людей. У нашому сповненому умовностей суспільстві, де навіть піти на похорон малознайомої людини вважається нетактовністю, «Критична точка» тут поза конкуренцією.

 

Ще одна традиційна соціальна функція, яку бере на себе «Критична точка», - громадський суд. Наприклад, сюжет «Забута мама» побудований саме за такою схемою. Починається з обвинувачення - мешканці будинку розповідають, що їхня сусідка засмерділа весь під'їзд, не дає спати, створює небезпеку пожежі... Камера показує глядачеві страхітливий гармидер у квартирі, де давно немає ні води, ні газу, ні електрики, загиджений туалет, людей, що затискають носи, аби не чути смороду... Партія обвинувачення завершена, починається партія захисту: жінка, мовляв, не завжди була такою, винні її близькі - син і дочка, які спершу довели жінку до зубожіння й алкоголізму, а потім і до безумства, і нарешті - покинули напризволяще, змусили годуватись чужими недоїдками. Зауважмо, і обвинувачення, й захист ведуться переважно прямою мовою представників громади - закадровий голос лише доповнює деякі розповіді мешканців.

 

І ось кульмінація захисту: камера знаходить саму обговорювану жінку, страшну, вочевидь божевільну, занедбану й самотню, яка не може не викликати співчуття навіть у людини з каменем замість серця. Жінка стоїть неподалік і байдуже споглядає дворове віче, яке вирішує її долю. Вона сама вже виправдана - починається пошук винних: спершу під гарячу руку громади потрапляє співробітниця жеку, що прийшла складати акт про стан помешкання (вона, як і належиться справжній винній, невдало відкручується від відповідальності, підтверджуючи тим самим свою провину). Далі до відповіді намагаються притягти місцеву владу, де також мляво відхрещуються від жінчиних проблем.

 

Нарешті - обвинувачення знову набирає неабиякої сили - переходять до дітей, які могли би полегшити життя матері (камера вже майже невідривно стежить за знедоленою жінкою), але не хочуть перейматись її долею. Зі слів громади, дочка, яка вже рік не відвідує матір і відмовилась від неї, виглядає безперечно винною. «Я хотела спросить, как ты спишь ночью спокойно, как ты берёшь в руки кусок хлеба, а мать здесь голодная?», - звертається до віртуальної дочки одна з сусідок божевільної. Нарешті дають виправдатись і дочці, яка непереконливо запевняє, що хвилюється за матір, але не може відвідувати її, бо має мале дитя (голос за кадром неприховано сумнівається в щирості цих виправдань). «Сподіваємося, що донька Наталії дотримається свого слова - знайде хоча б хвилинку вільного часу, аби провідати рідну матусю. Подарує їй хоч крихту щастя і нарешті позбавить бідолашну самотніх страждань», - це рішення суду, за яким дочці приписано таки подбати про матір.

 

Знімальна група каналу відіграла в цьому імпровізованому громадському суді ключову роль: звела докупи всі сторони, організувала «розслідування» й пошук винних і нарешті сформулювала присуд. А також виступила своєрідним гарантом виконання цього присуду, позаяк після того, як сюжет побачили мільйони людей в усій Україні, дочка божевільної жінки відчує те, що за радянських часів перестали відчувати люди, відірвані від громади, - прадавній страх відторгнення, вигнання й осуду. Від якого не так легко відмахнутись, як від чергового телефонного дзвінка розлючених сусідів. Так само, як і негативному героєві сюжету «Втрачене щастя» - чоловіку, який покинув жінку-інваліда з двома дітьми й відмовляється сплачувати аліменти, виписано «присуд» згадати про знедолену родину.

 

У сюжетах, де йдеться про невідплачений злочин, функція суду трансформується у відновлення  (на словах, але це теж не абищо для постраждалих) справедливості. Так, сюжет про мотоцикліста, який збив односельця, але замість покарання відправився на строкову службу до війська, завершується реченням: «Чи потрібні українському війську такі захисники Вітчизни, як Микола? Питання риторичне». Наче й наївно, але ці слова для рідних загиблого можуть бути бодай частковою моральною компенсацією несправедливого, на їхню думку, рішення суду. В сюжеті «Привселюдне вбивство» чоловіка, який убив свою колишню дружину за те, що пішла від нього, просто-таки морально розчавлюють, демонструючи свідчення його дочок, які плачуть і зрікаються батька. Матеріал, між іншим, знятий з елементами докудрами - досить якісним відтворенням злочину, а також свідченнями обвинуваченого, спеціально вивезеного міліцією на місце подій. Невже всі ці старання лише для констатації того, що «рідну матір дівчатам уже ніхто не поверне»? Ні, тут щось глибше: глядачеві демонструють, що карою за вбивство є не лише в'язниця, але й публічне знеславлення.

 

Характерно, що в розповіді про майже аналогічну ситуацію - «Сокирою - по знущаннях» - у жінки, яка вбила свого ревнивого чоловіка, розрубала його сокирою на шматочки й викинула у смітник, знаходяться захисники в особі психологів і вчинок її змальовано зовсім не такими чорними фарбами. Такий диференційований підхід, можливо, здивує мешканців мегаполісу, однак цілком зрозумілий із погляду етики цільової аудиторії програми.

 

Не менш важливою є дидактична функція, так само запитана нащадками зруйнованої сучасним суспільним ладом патріархальної громади. Повчальний елемент є практично в усіх матеріалах «Критичної точки», що наочно демонструють добрі й погані приклади поведінки. Однак, не покладаючись повністю на інтуїцію своєї аудиторії, журналісти нерідко допомагають їй розібратися, «що таке добре і що таке погано», даючи мораль прямим текстом. Наприклад, так: «Іноді людській байдужості просто немає меж. Одні приносять пиріжок, куплений за останню копійку, і співчувають. Інші бездушно закарбовують на мобільний телефон чуже горе. Більшість за купою сміття та обірваним лахміттям не помічають добрих очей, витончених рис обличчя. Один поворот фатуму з успішної людини перетворив Віктора на нижчий прошарок суспільства, на того, від кого шарахаються, як від чуми... Мало хто цікавиться їхньою долею і життєвою історією. А вони ж колись, як і всі, кохали, навчалися, працювали і повноцінно жили». Це про бездомного Віктора.

 

Тут особливості стилю «Критичної точки» особливо помітні у співставленні з іншими програмами - наприклад, із випуском проекту «На межі» Христини Бондаренко (5 канал) 15 грудня, присвяченим тій самій темі. Будуючи програму на життєвих історіях кількох бездомних, авторка, природно, викликає у глядачів співчуття, жалість, сором за власну безтурботну забезпеченість. Та є у програмі й інший погляд на це явище - нарікання на розведені безпритульною жінкою «бруд і антисанітарію» з уст багато вдягненого молодого чоловіка, а також мало не викривальні коментарі психологів: мовляв, бездомні маскують своєю бездомністю психологічні проблеми та ще й отримують моральне задоволення від того, що опинилися на дні. Наведено тут і позитивний приклад, але дуже специфічний: 60-річний професійний музикант, «побувши бомжем» (три тижні поночувавши на вокзалі), знайшов роботу й тепер поступово налагоджує своє життя. Усе, мовляв, у ваших руках - хоча насправді 90% бомжів не мають тих передумов, які дозволили чоловікові повернутись до відносно пристойного життя. У фіналі програми Христина з мікрофоном дефілює сходами поруч із бомжем, що спить біля стінки (певна річ, актором), підбиваючи підсумки, а насамкінець, порадивши суспільству «простягти руку» бездомним, безцеремонно розштовхує людину й тягне її сходами вгору.

 

Така картина, можливо, прийнятна для глядачів прайму 5-го каналу, але цільову аудиторію «Критичної точки» шокувала б і образила. Навіть якщо ці люди самі щойно виганяли бомжів із своєї сходової клітки, у їхньому одвічному прагненні створити видимість пристойності вони не хочуть чути ніяких «альтернативних» поглядів на проблему бездомних, окрім таврування ситого суспільства й закликів до милосердя. Й неприхований пафос у цілому правильних речей, які говорить закадровий голос, їх не насторожує.

 

Стратегічно правильним рішенням каналу було після звільнення Катерини Нестеренко відмовитись від пошуку «зіркового» ведучого й віддати перевагу «самородкам» - журналістам проекту Олександрі Адаменко та Миколі Сироквашу. Молоді люди без зайвих претензій вдало виконують ту, в принципі, не надто значну роль, яка виділена ведучому в «Критичній точці», поєднуючи ведення програми з репортерською роботою. Адже завдання ведучого подібного проекту - в жодному разі не затуляти своєю персоною долі героїв, із чим, наприклад, блискучому Костянтинові Стогнію навряд чи вдалося би впоратись.

 

Отже, «Критична точка» - рідкісний для України випадок справді соціального телепродукту, популярного в найпершому сенсі цього слова, себто близького народові. Безперечно, за якістю програма могла би бути кращою, і допомога людям, яку її журналісти називають своїм головним завданням, надавалася б якісніше й результативніше за умови більшої кількості ресурсів чи меншого завантаження. Проте навіть у теперішньому вигляді у «Критичної точки» немає головних негативних рис, притаманних українському телебаченню, - егоїзму, зверхності, цинізму, глухоти до реальних потреб аудиторії. Вона вловлює й задовольняє ті потреби аудиторії, про які забуло телебачення й інші соціальні інституції. Це «соціалка» для простої людини, та аж ніяк не «для барбоса».

 

І, до речі, для забезпечених глядачів, представників середнього класу, «Критична точка» може бути корисною як екскурсія у світ простих людей, можливість поглянути на світ їхніми очима, подолати ганебні уявлення щодо «плебсу», «бидла», «нищебродов», які вбиває в їхні голови оточення.

 

... Якби ж тільки не ці сльози перед камерою. Навіть розуміючи все сказане вище, все одно важко переконати себе, що тобою не маніпулюють за допомогою тривалих синхронів із риданнями. Рефлекс перемикання каналу спрацьовує. Може, якось можна обійтись без них?

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
21514
Читайте також
19.03.2010 16:50
Отар Довженко
20 470
15.03.2010 02:35
Отар Довженко
21 485
12.03.2010 12:56
Отар Довженко
13 314
16.02.2010 08:06
Отар Довженко
33 013
05.02.2010 19:45
Отар Довженко
45 293
29.01.2010 09:07
Отар Довженко
28 137
27.01.2010 06:01
Отар Довженко
15 405
22.01.2010 09:37
Отар Довженко
30 744
15.01.2010 13:57
Отар Довженко
1 232 558
12.01.2010 17:25
Отар Довженко
22 845
24.12.2009 18:29
Отар Довженко
13 044
24.12.2009 17:12
Отар Довженко
24 114
16.12.2009 08:07
Отар Довженко
17 049
10.12.2009 16:00
Отар Довженко
27 181
01.12.2009 12:51
Отар Довженко
24 270
26.11.2009 23:49
Отар Довженко
23 786
25.11.2009 15:29
Отар Довженко
17 431
24.11.2009 15:07
Отар Довженко
, Марина Баранівська, Олена Коркодим
27 315
19.11.2009 23:28
Отар Довженко
16 741
17.11.2009 09:09
Отар Довженко
54 101
12.11.2009 21:04
Отар Довженко
18 087
10.11.2009 08:08
Отар Довженко
19 287
Коментарі
2
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Otar Dovzhenko
5242 дн. тому
max, знаку "на правах реклами" немає, бо цей текст не має нічого спільного з рекламою. Щодо російської програми, про яку ви говорите - на жаль, ніколи її не бачив, тому не знаю.
max
5242 дн. тому
а где же знак "на правах рекламы"? Отар, чем уникален проект, а? разве формат не слизан с нтв-шного Чистосердечного Признания? имхо, КТ в каждом слове пытаются подражать ЧП. и в расхваленной вами режиссуре, и в стилистике и в выводах.
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду