З віком таки набуваєш консерватизму. І тому Рахманінов стає тобі милішим за Шьонберга, Пікассо - за Блейка, а Агата Крісті - за Міккі Спіллейна. Від цього нікуди не втечеш.

А ще від розуміння (воно також здебільшого приходить з роками), що будь-яка справа починається зі знання певних основ цієї справи та вміння використати ці знання у своїй діяльності. Річ начебто елементарна, але у країні, де адепти «невидимої руки ринку» не відчувають потребу бодай подібно ознайомитися з ідеями Адама Сміта, де марксисти всерйоз приписують Марксу й Енгельсу відкриття явища класової боротьби, а радикальні націоналісти плутають націю з етносом, - поки що веду мову тільки про інтелектуально-політичну сферу - у нашій «країні У», як її назвав один інтелектуал, елементарне є чи не найскладнішим для засвоєння.

Ось тому - з цих двох причин - я й віддаю в останні сезони беззаперечну перевагу шоу «Танцюю для тебе» у порівнянні з різноманітними клонами «свобод слова» на різних телеканалах. Бо ж хіба Григорій Чапкіс та Амадор Лопес не більш притомні (у всіх сенсах цього слова) та дотепні люди, ніж істеричний депутат Х. та тупуватий міністр Z. (прізвища можете підставити самі, які кому до вподоби - вибір тут надто великий)?

Хіба не більш складне і, сказати б, артистичне завдання, ніж керувати хамуватими базікалами, - зібрати у прямому ефірі докупи оркестр, співаків, танцюристів, ведучих, членів журі... і щоб зустріти імпровізаціями та посмішками всі неприємні несподіванки... і щоб тримати шалений темп? Попередній прогон прогоном, але ж наживо все виглядає інакше. Вищий пілотаж, одне слово. Хоча, певен, далеко не так добре оплачуваний, аніж «свободи слова». Бо ж так ве-е-елика політика, там вплив на виборця, там цілком можна, трохи перефразуючи поета, «грохнуть свободоньку за гріш». Щоправда, далеко не за один...

А тут, перепрошую, крім усього іншого, - естетичне задоволення. І певні правила - себто виконавці того чи іншого танцю мають включити в нього ті чи ті елементи і грамотно виконати їх.

Ось тут і підходимо до другої складової переваги «Танців» (власне, будь-якої танцювальної програми, не тільки тої, про яку йдеться) над будь-яким політичним ток-шоу в Україні (включно із тим, що розігрується у стінах самої Верховної Ради). Танці - це певні знання, вміння та сила волі. Плюс, звісно, хист та інтуїція. Причому, що цікаво, тут вміння працювати язиком та тиснути на потрібні кнопки замало, на відміну від депутатства по-українськи, тут ще треба справді щось уміти, і це «щось» бачить глядач у прямому ефірі. Звісно, і тут можна пустити дурман в очі, тобто замінити якусь частину майстерності антуражем, - але тільки частину. У той же час, як засвідчують численні «свободи» і «свободки», наші дорогі (і навіть дуже дорогі) вітчизняні законодавці здебільшого компетентні тільки в одному - у служінні своїм босам. І що цікаво: численні аудиторії, як у студіях, так і перед телеекранами, часто-густо вважають, що це нормально, що тільки у танцях потрібно ретельно, до сьомого і восьмого поту вивчати різні рухи та позиції, а в політиці можна нічого не мати, крім добре підвішеного язика, здатного з кулеметною швидкістю вимовляти зв'язні слова!

Узагалі-то, в мене є передвиборна пропозиція: а чом би не влаштувати - ще не пізно! - танцювальне шоу з кандидатами у президенти? В прямому ефірі, ясна річ. Й у кілька турів - до 17 січня 2010 року ще досить далеко. І хай той, хто не здатен навчитися танцювати, вибуває з великої політики, бо це означає (а ми всі переконалися в цім за минулі сезони різноманітних танцювальних програм) лише одне - що людина ані на що не здатна або не прагне навчатися та наполегливо працювати, бо кожен, хто має клепку в голові, повагу до партнера, вміння вчитися і силу волі, спроможний танцювати. Одні краще, інші гірше, але все одно - буде достатньо елегантно та грамотно.

І справді, якщо «Танцюють всі!» - то чому серед цих начебто «всіх» відсутні політики? Їм ніколи? Але ж зал засідань Верховної Ради напівпорожній (у кращому разі!), а то й на три чверті порожній! Вони спілкуються з виборцями? То чому нам невідомі прізвища цих виборців? Вони рятують економіку? Ну, про успішність цього рятунку говорити не будемо... То в чому справа?

А справа, повторюю, в тому, що ніхто (чи майже ніхто) з тих, кого звуть політиками, депутатами, міністрами, кандидатами в президенти тощо, не здатен (чи не хоче) робити так, як це роблять ті непрофесіонали, яких закликали на танцювальне шоу: від самих азів, якщо треба, навчатися у тих, хто справді вміє робити справу. Від самих азів - і, якщо пощастить, до самих висот. Крок за кроком. Набиваючи ґулі й натираючи ноги. Незважаючи на втому і хвороби - і постійно зважаючи на журі (тобто професіоналів) і на масову аудиторію (виборців). На жаль, так роблять тільки у «Танцях», а не у Верховній Раді чи на «свободах слова».

Власне, виходячи з усього цього, зовсім не дивно, що допомогти реалізувати дитячі мрії поспішають в основному не політики та чиновники (хоча є й винятки, бо ж вибори - не встигнуть минути президентські, почнуться місцеві), а представники не надто грандіозного бізнесу (агов, олігархи, де ви? не все ж смердючих корів виставляти!). Тобто ті, кому довелося пройти так само крок за кроком у своїй діяльності, здіймаючись догори. На жаль, ціну заповзятості та професіоналізму в Україні здатен скласти далеко не кожен, хто має гроші та посади. Та й масова аудиторія нерідко купується виключно на вміння плескати язиками з упевненим виглядом. А як би було добре, коли б на виборах електорат керувався хоча б критеріями танцювальних шоу...

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Фото - iz.com.ua