Глибоко шануючи думку Наталії Лигачової, не можу погодитися з її тезою про те, що дії команди Тимошенко в напрямку заборони «недобросовісної» реклами опонентів занадто демонізуються. Згоден із тим, що ламентації на цю тему часто влаштовують без розуміння того, що насправді сталося. Та все ж у діях тимошенківців простежується загрозлива тенденція, яку необхідно відстежувати та якій варто чинити спротив незалежно від того, чи є нинішній рівень свободи слова нижчим, чи вищим за її рівень в епоху Кучми. Не тому що Тимошенко чимось загрожує свободі слова, а тому що байдуже ставлення суспільства до подібних явищ створює передумови для того, щоб рано чи пізно втратити цю свободу без бою.

Сама по собі ухвала на забезпечення позову (а не рішення) печерського судді Сергія Вовка, що забороняє розміщувати «недобросовісну рекламу», спрямовану проти уряду та Юлії Тимошенко, є радше виявом слабкості команди прем'єрки. В українських умовах сильний лідер, упевнений у своїй владі, діяв би інакше - наприклад, як Леонід Черновецький, який двічі просто наказував прибрати плакати зі своїм зображенням із київських вулиць, і йому корилися. Якби кураж, демонстрований сьогодні Тимошенко, відповідав реальній владі та впливу на ситуацію в країні, її команда серією переконливих конфіденційних розмов із медіавласниками обмежила б ареал поширення антиреклами газетою «Сегодня» й телеканалом «Україна». А на кожного оператора зовнішньої реклами завжди знайдеться відповідний наглядово-контрольний орган, який знайде в його діяльності стільки порушень, що білборди попереклеюються якось самі собою.

Власне, про ці незаконні, свавільні методи (хоча й щодо законності ухвали судді Вовка є питання, і її вже оскаржено в апеляційній інстанції) пише й Наталія Лигачова, говорячи про те, що на телебаченні не знайдеш критики на адресу Віктора Ющенка. Мені здається, що за сучасного розподілу сил та популярності провідних кандидатів у президенти відсутність такої критики - це радше випадок анекдотичного «невловимого Джо», позаяк Ющенка вже ніхто не розглядає ані як серйозного політичного гравця, ані як реального претендента на другий термін. Тож не чіпають його суто з міркувань економії часу, коштів і зусиль - адже «кривенька качечка» відсиджує останні місяці каденції та вже не є нічиїм опонентом.

Проте ми знаємо, що за часів порядкування на Банковій Віктора Балоги «вирішення питань» у сфері медіа відбувалося саме у формі домовленостей про ненапад із власниками та менеджерами ЗМІ, і робилося це настільки ефективно, що в 2007-му «Детектор медіа» била на сполох, заявляючи про загрозу встановлення тотального контролю Секретаріату президента над центральними телеканалами. Ці ниточки, за які можна було смикати значну частину найпотужніших медіа, Ющенко якийсь час тримав у руках, але не зміг утримати і втратив - іще до звільнення Балоги. Хтозна, скільки відсотків рейтингу малювали б сьогодні слухняні канали Ющенкові, якби він зміг зберегти здобутий тоді Балогою вплив на редакційну політику каналів. Натомість глава держави кричить про наступ на свободу слова, злякавшись майже невинних, у порівнянні з тогочасною діяльністю Балоги, намірів керівництва Держтелерадіо об'єднати частину ефіру обласних державних телерадіокомпаній. Словом, у те, що відсутність критики Ющенка в ефірі головних каналів є наслідком певних домовленостей, віриться мало - радше повірю, що він їм нецікавий.

Але повернімося до ухвали. Окрім демонстрації безсилля команди Тимошенко, завдяки цій ухвалі та її висвітленню у ЗМІ суспільство зайвий раз почуло, що кампанія «Вона працює» - це «соціальна» реклама. Позаяк у свідомості громадянина слово «соціальний» пов'язане з турботою про народ (соціальні виплати, соціальне забезпечення тощо), маленький українець матиме нагоду поміркувати над тим, які саме суспільні цінності пропагує ця кампанія. Екстрена зміна гасел на «Вона - це Україна», покликана втерти носа критикам та пародистам, лише погіршить становище, позаяк, за спостереженнями вашого автора, не менше половини реципієнтів реклами сприймає її як варіант сумнозвісного «держава - це я».

Справді загрозливою виглядає не сама ухвала, а риторика табору Тимошенко, що її супроводжує. Уже не один раз лунало - зокрема в офіційних прес-релізах БЮТ - пояснення, що політична реклама повинна бути позитивною. Тимошенківці не приховують, що вважають своїм правом визначати тональність і спрямованість рекламної кампанії опозиції: «Ми сподіваємось, що штаб Партії регіонів все ж таки спроможний відшукати в Януковичі щось хороше, добре і корисне для країни. Лише акцент на позитиві дозволить суспільству уникнути брудної рекламної війни на телеканалах». Щось подібне прямим текстом говорила сама Юлія Тимошенко у студії «Шустер live» 25 вересня.

Тут уже доречно говорити про відвертий цинізм. Твердження прес-служби БЮТ, що «жодний прем'єр-міністр не зазнавав такої жорсткої критики з боку опозиції, президента та ЗМІ, як Тимошенко», змушує нас перенестися в не такі давні часи - осінь 2004 року. Тоді Юлія Тимошенко, підтримавши кандидата у президенти Віктора Ющенка, виступала на його підтримку на мітингах і була одним із лідерів коаліції «Сила народу».

Чи треба нагадувати, з яким «позитивом» виступала тогочасна опозиція, зокрема пані Тимошенко, проти тогочасної влади? Трохи нагадаю:

«Віктор Ющенко очистить від кланів, від узурпаторів України нашу землю!» - Юлія Тимошенко, 11 жовтня 2004 року. В тому ж виступі вона викриває «підступи» уряду: «В Україні 37 мільйонів людей, які мають право голосувати, з них 12 мільйонів пенсіонерів. Вони (влада) цинічно поставили саме на пенсіонерів. Вони просто в конвертики будуть запечатувати доплату до пенсій з теплим посланням від Януковича».

А ось інший виступ: «... наступною на черзі після приватизованої "Криворіжсталі", розділеної між кримінальними кланами, стане "Укрзалізниця". Якщо ми їх не зупинимо, то через кілька років вся країна буде акціонерним товариством закритого типу, де будуть конкретні хазяї», - попередила лідерка БЮТ 21 жовтня у Кривому Розі.

А ось у цьому зверненні від 29 жовтня вона разом із Ющенком звинувачує владу в намірі зірвати вибори (що, до речі, навіть близько не справдилось у першому турі). Назавтра після першого туру, дізнавшись результати, Юлія Володимирівна заявила: «В Україні відбувся абсолютно кримінальний державний переворот». Ющенко, нагадаю, здобув відносну більшість голосів у тому голосуванні, випередивши Януковича.

Подібних прикладів можна навести безліч. Насправді негативу, викриття «бандитів», «злочинної влади» й т. п. у передвиборній риториці «Сили народу» було стільки, що на позитив, викладений у «10 кроках назустріч людям» Віктора Ющенка, просто не вистачало часу. Це потім з'явилося «Мир вам!» і тому подібні гасла, сформульовані вже тоном переможців. Згадувати риторику БЮТ на виборах 2006 і 2007 років не буду, ви самі пам'ятаєте, що негативу там також вистачало.

До речі, порившись в архіві «Української правди», знайшов цікавий і незаслужено забутий факт: Янукович у 2004-му теж судився за «недобросовісну» пародію на свої білборди з газетою «Україна молода», дійшов до Верховного суду і... програв. У кінці вересня, будучи ще прем'єр-міністром і користуючись прихильністю всесильного президента Кучми...

Отже, спонукаючи опонентів провадити «позитивну» рекламну кампанію замість жорсткої критики уряду, Тимошенко явно лукавить. Що, втім, нормально для професійного популіста. А ось те, що необхідністю нести позитив суспільству вона пояснює потребу в забороні цієї самої жорсткої критики - вже значно загрозливіший момент, оскільки демонструє зневагу до демократичного догмату «все, що не заборонено - дозволено». Адже прем'єрка вважає, що на додачу до встановленої законом заборони на антирекламу (якої було б цілком достатньо для виправдання позову та ухвали, якби не йшлося про рекламу незрозуміло чого під назвою «Вона» - яке згодом ще й виявилось «Україною»!) має право встановлювати заборони, засновані на її власних суб'єктивних уявленнях про справедливість, добро та потреби суспільства.

Щось подібне вже не раз з'являлося в ініціативах Тимошенко та її соратників - наприклад, у законопроекті Антона Яценка про встановлення кримінальної відповідальності за наклеп або в нормі проекту конституції так і не створеної широкої коаліції «ПРіБЮТ», що передбачала закриття ЗМІ за поширення недостовірної інформації. Виправдовуючи ці ідеї, тимошенківці так і казали: «А ось нема чого наклепами займатись» або «Так нічого поширювати недостовірну інформацію». Хоча очевидно, що за тотальної корумпованості судової системи в Україні ухвалення цих норм означало би кінець вільної преси та неможливість будь-якої критики можновладців. Слово «диктатура» так і проситься на язик.

Втім, усе це не є приводом для паніки. «З'їсть-то він з'їсть, та хто ж йому дасть?» - як відгукувався працівник зоопарку про спроможність тигра (тигрюлі? :)) подужати за раз 30 кілограмів м'яса. Нинішні претенденти - ще навіть не офіційні кандидати в президенти - поки що ділять шкуру невбитого ведмедя, і їхній шлях до здобуття абсолютної влади в державі обіцяє бути вельми тернистим. Перемога на президентських виборах 2010 року - лише перший крок. Далі необхідне створення реальної більшості в нинішній Верховній Раді та запобігання її блокуванню; закріплення або покращення результатів 2006 року на місцевих виборах навесні 2010-го; збереження більшості до 2011 року в умовах підготовки до парламентських виборів і, нарешті, здобуття понад 225 голосів на цих виборах. Є варіанти, але в комплексі будь-який шлях не буде легшим за цей. Слід також врахувати, що все це робитиметься не у вакуумі, а в глобалізованому світі на очах у міжнародної спільноти, якій ще, між іншим, кредити доведеться повертати. І Росії, яка вже попеклася на білоруському авторитаризмі, що в певний момент перестав бути ручним, і навряд чи вітатиме встановлення чогось подібного в Україні навіть в обмін на гарантії лояльності. Словом, потенційне «диктаторство» Тимошенко на сьогодні слід сприймати лише як передвиборний імідж «сильної руки». І, як на мене, не найвдаліший, навіть незважаючи на готовність понад третини громадян України відмовитися від частини своїх громадянських прав заради «наведення порядку» в країні, яку засвідчила свіжа соціологія.

Показову річ сказав у згадуваній Наталією Лигачовою програмі «Правда Романа Скрипіна» (ТВі) 9 жовтня В'ячеслав Піховшек - точніше, почав говорити, оскільки Роман, на жаль, не захотів його дослухати. Йшлося про різницю між системою темників та диктатурою (яка, на думку В'ячеслава, чекає на Україну в разі перемоги на виборах Юлії Тимошенко). «Коли ви отримуєте темник, ви думаєте, як його виконати, в яких межах, - пояснив він. - А якщо в країні диктатура, ви бачите велику, мудру жінку і вгадуєте, як їй сподобатись». Міфологічна, гіперболізована Тимошенко-диктатор - органічний, дуже яскравий образ, який легко змалювати та ствердити в масовій свідомості.

Своїм рішенням відкинути будь-яку «ліберастію» та перти навпростець дорогою гіперпопулізму, вибудовуючи свої соціальні комунікації в стилі «гламур-фашизм» (термін Олексія Мустафіна), команда Тимошенко зробила головному опоненту царський подарунок. Можливість обґрунтовано пов'язувати образ Тимошенко з авторитаризмом і диктатурою зробила можливою додаткову стратегію агітаційної кампанії Януковича, про яку він і мріяти не міг ще два роки тому. Ця стратегія полягає в рафінованій, майже доведеній до абсурду концепції «меншого зла».

Поки на головному напрямку Віктора Федоровича осипатимуть трояндовими пелюстками під приємну мелодію пісні «Лідер» як борця з помаранчевою цвіллю та створеною непрофесійним урядом кризою, його кампанія тихенько апелюватиме до не надто чисельної, але впливової меншості тих, кого від слова «диктатура» кидає в холодний піт. Мовляв, погляньте на нашого. Так, він схожий на пітекантропа, так, він сидів. І все інше, що ви тільки можете йому закинути, теж щира правда. Але наш, на відміну від цієї, навіть за бажання не спроможеться встановити диктатуру - не вистачить розуму, снаги й сили духу.

Ця седативна логіка, підкріплена досвідом 2006 року, коли Янукович разом із лівими прийшов до влади, але на жоден рішучий крок наперекір помаранчевим так і не спромігся, діятиме чимдалі краще саме завдяки заявам Тимошенко на зразок «А хто вам сказав, що люди не хочуть диктатури?» (той-таки випуск «Шустер live» 25 вересня), і принесе Януковичу в другому турі голоси частини людей, які в 2004-му голосували за Ющенка й навіть стояли на Майдані.

Таким чином, заборонивши через суд розміщення роликів Януковича з антирекламною відповіддю на кампанію «Вона працює», «воїни світла» лише підіграли своїм опонентам. І що більше ознак схильності до диктатури демонструватиме Тимошенко під час кампанії, то легше буде Януковичу, всього лише будучи самим собою в усій своїй неотесаності, збирати врожай голосів тих, кому кілька років тому й у страшному сні не наснився би подібний вибір.

Ну то й що? Та нічого, оскільки, як я вже писав, на мою думку, немає ніякої різниці, хто з цих двох переможе цього разу. Та є одне «але»: що більше заяв про необхідність диктатури, недемократичних кроків та неправедних судових рішень проходитимуть, як історія з забороною «антиреклами», без організованого протесту і відкритого неприйняття активної частини суспільства, то більше буде шансів на те, що в один прекрасний ранок, побачивши по телевізору «Лебедине озеро» замість новин, українці не матимуть ні сили, ні волі сказати «ні» вже справжній диктатурі. Абсолютно незалежно від прізвища диктатора: сьогодні це може бути Тимошенко, завтра - хтось іще. Суспільство з «убитим» імунітетом від диктатури може підчепити будь-яку заразу. Тож протести, критика й обговорення можливих засобів протистояння «сильнорукизації» суспільства - тимошенківській чи чиїй завгодно, - і є наш сьогоднішній внесок у підняття цього імунітету.

Фото - img.dni.ru