От і сталося те, що сталося. Після того, як минуло аж 11 років. За змістовим наповненням - ціла доба. Відтепер «Сучасність» - це тільки видання, де можна друкуватися (чи не друкуватися), а не журнал, у якому я працюю, за продовження життя якого і за професійні та моральні чесноти (що в даному разі практично те саме) якого я відповідаю як заступник головного редактора. Тепер журнал робить повністю нова команда, й оце до читачів щойно надійшов останній номер - №3-4 за 2009 рік, - над яким я працював, участь у формування якого брав і за який відповідаю. Все!

Хоча, звісно, зовсім не все.

Бо ж отой самий тягар відповідальності залишається. І не тільки за ті номери, що виходили впродовж цих 11 років, а й за майбутні. Адже майданчик, з якого стартувала нова команда, збудували ми. І далеко не найкращим вийшов цей майданчик, на жаль. А якщо чесно - просто сумно й гірко, що за твоєї участі (і за твоєї наївності й дурості) унікальне видання дійшло до кризового стану, ба більше - до межі катастрофи. Не лише фінансової, а й змістової. Єдине, що тут тішить - майже річна війна за те, щоб «Сучасність» із її позитивною репутацією не стала поряд із якимись псевдоінтелектуальними шмарками на кшталт «Переходу IV», все ж завершилася перемогою.

І здобутий у тій війні та напередодні неї досвід, як на мене, виходить за межі суто особистого і може стати в пригоді всім, хто в Україні робить і робитиме далі «товсті» журнали в добу, коли декому паперові видання видаються несусвітнім анахронізмом, а відтак знайти кошти на них та організувати коло читачів стає непростим завданням. Зрештою, хай розумні люди - хто хоче, звісно, - вчаться на чужих помилках...

Узагалі-то це було диво: універсально-гуманітарний журнал, який вміщав у собі літературу, культурологію, історіографію, філософію, літературну критику, політичну публіцистику, малярство - і не як сукупність текстів, а як своєрідний мікрокосм, що синтезує і збирає докупи досить-таки розрізнені осередки українського інтелектуального та мистецького життя. Ви лише уявіть: всі тексти надавалися без жодної претензії на гонорар, журнал аж до 2008 року працював на безгонорарній основі! І при тому редакційний портфель - за винятком останнього часу - завжди був пухким, і обирати було з чого. Не називатиму прізвища знаних (чи тих, що стали після публікацій у журналі знаними) авторів - одних згадаю, інших ні, хтось образиться... Та за всіх обставин це був реальний чинник культурного життя країни - і це при тому, що колектив журналу, навіть технічні працівники, працював фактично теж на ентузіазмі.

Ясна річ, нічого цього не було б, якби не авторитет головного редактора, а з 2001 року - голови редакційної ради Івана Михайловича Дзюби.

А водночас із вочевидь кращими сторонами того, що нерідко зневажливо звуть «інтелігентщиною», журнал демонстрував і її гірші сторони. Певен, що число потенційних передплатників «Сучасності», мабуть, десь так удесятеро перевищувало число реальних отримувачів журналу - близько 2000 на початку 2000-х років. Але менеджмент журналу був організований... А ніяк він не був організований, якщо чесно. Переконаний, абсолютна більшість потенційних читачів навіть не знала про його існування, а з тими, що знали, справа була не краща. Пам'ятаю, як один доцент Могилянки здивовано запитав мене: «А що, невже "Сучасність" ще виходить?».

Що ж, за умов дикунсько-феодального українського ринку нічого дивного в цьому не було. Хоча авторитету «батьків» видання вистачало, щоб на нього з різних джерел (без жодної політичної умови!) час від часу надходили такі-сякі гроші, але організувати грамотну маркетингову кампанію ніхто із нас не зумів. Та й, чесно кажучи, різні це справи - написання й редагування текстів - і маркетинг. То й жили, як жили. Аж поки певні особисті обставини в житті кількох чільних «енерджайзерів» журналу не зламали на два роки ритм його видання і надходження коштів для друку нових номерів.

Те, що впродовж цих років кількість передплатників упала вдвічі, не дивно. Дивом, як на мене, є те, що вона впала лише вдвічі! Що люди були згодні по півроку чекати, чи вийде друком передплачений ними журнал, а потім - під час нової паузи - ще півроку, і ще...

А от коло автури помітно скоротилося. І справа не тільки в тому, що якраз у ті роки з'явилося кілька видань, що так-сяк, але платили за художні та науково-публіцистичні тексти. Просто автор хоче бути певним, що його ідеї дійдуть до аудиторії. Хай і без гонорару - але дійдуть гарантовано і вчасно.

Отакі два уроки. А третій - що редакція повинна мати певні «запобіжники» від того, щоби двоє-троє людей не зупинили - не зі злої своєї волі, а за фатального збігу обставин - випуск журналу.

Ну, а далі почався кошмар. На який після вимушеної зміни головного редактора начебто ніщо не вказувало - в тому числі й авторові цих рядків, який устиг побути палким апологетом нового керівництва «Сучасності». На жаль, аж кілька місяців, хоча небезпечні тенденції проникливі люди побачили майже одразу - і відповідно відреагували, наприклад, Микола Рябчук і Наталка Білоцерківець (обоє лауреати премії «Сучасності»), навідріз відмовившись друкуватися в оновленому виданні.

Хоча кошмар той був насправді цілком прогнозованим. Бо не можна брати на місце головного редактора видання з понад сорокарічними (і не найгіршими) традиціями людину із зовсім іншого середовища, яка ніколи не мала справи з «товстим» журналом і не може бути в принципі сумірною із такими попередніми редакторами, як Іван Кошелівець, Юрій Шевельов, Тарас Гунчак, Іван Дзюба та Ігор Римарук. Тим більше при залученні людини до редагування особливого за своїм єством журналу (який стояв в опозиції до радикально-бездумного націоналізму і змавпованого ультралібералізму, до непрофесіоналізму будь-яких ентузіастів і цинізму партбосів усіх мастей) слід було ретельно вивчити її біографію. Бо ж служба у певних структурах ідеологічної безпеки совдепівських часів, як виявилося, назавжди накладає потужний відбиток на методи роботи цієї людини, хай її і вважають сьогодні щирим українським патріотом.

Не буду заглиблюватися в деталі - головне, що неймовірними зусиллями Івана Михайловича Дзюби вдалося зупинити друк номера, де в «дискусійних» статтях відверто оспівувалися гітлерівський нацизм та деспотична форма правління, начебто ідеально придатна для України. І якби ж то ці статті було написано на рівні бодай мінімальної політологічної грамотності - йшлося про примітивну базгранину з фальшованими цитатами з класиків...

А головне - інше. Головний редактор розгорнув витончену залаштункову кампанію цькування Ігоря Римарука (Царство йому Небесне; тале тоді  він у новій редакції вів відділ літератури), демонструючи водночас своє феноменальне невігластво у царині культури, вбивши водночас клинці між журнальною командою, що давало йому можливість гнути свою лінію.

І от результат: за рік роботи цього редактора в журнал було вкладено коштів (разом із розкішними презентаціями, звісно), думаю, більше, ніж за 10 минулих років. А число передплатників зменшилося - замість того, щоб зрости. Ненабагато, але зменшилося. Отож, шановні колеги, в нашій справі гроші справді не розв'язують усіх проблем, а часом їх тільки створюють...

А водночас було нещадно «відредаговано» (фактично знищено) блискучий текст Оксани Пахльовської, Ірині Жиленко відмовлено в друці закінчення її спогадів, відсунуто «на потім» статті Івана Дзюби, Станіслава Кульчицького, - про менш значних авторів я просто мовчу. На кожну ж спробу колективу зауважити, що робляться неправильні речі, відповідь була однаковою: «Це мій проект, я його створив!». Не переповідатиму, що мені написала Оксана Забужко, коли їй стали відомі ці претензії, але зауважу ще один урок: не так багато маємо живих і плідних традицій у журнальній справі, щоб допускати до них персонажів із гіпертрофовано завищеною самооцінкою і бажанням здійснити (хай із патріотичних міркувань) те, що колись оспівав Павло Тичина у сумнозвісному вірші «Партія веде», а саме - «традицій підрізацію».

Зрештою, готовий на все більшовик - це не партійність, а стан душі. Або симптом її відсутності...

(Принагідно не можу не сказати кілька слів про традиції. Як на мене, це просто ганьба, що в сучасній Україні не відроджено бодай такі видання, як УЖ («Універсальний журнал»), «Літературно-науковий вісник» та «Арка», - хоча б їх, бо йдеться про певні напрями і певний досягнутий колись рівень, до якого варто тягнутися й нам.)

На щастя, журнал знову виходить. На щастя, він має нового головного редактора - Тараса Федюка, який був постійним автором й активним членом редакційної ради ще старої «Сучасності». На щастя, вже не йдеться про «традицій підрізацію». Але все ж, боюся, повністю новій команді буде досить складно водночас й оновити журнал (а цього він потребує), і зберегти все краще з минулих років (у тому числі й автуру, яка втримала видання у його складні роки - не пропущено жодного номера, хоча деякі були спареними).

Ще складніше буде для початку хоча б повернути «стару гвардію» читачів і залучити нових - а їхнє потенційне коло, як на мене, сьогодні становить 20-25 тисяч, попри всі кризи. Дуже важливо знайти формулу «товстого» журналу в добу інтернету і попси. А ще... Та досить. Це вже не моя проблема. Так склалося, і, мабуть, це правильно - у житті ж мають бути зміни.

Отож залишається сказати: «Ave, "СУЧАСNІСТЬ" (саме так, з Нарбутівським N), ми, стара команда, бажаємо тобі гідного і плідного життя! А якщо треба буде - підставимо плече, як і належить».

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників