Тільки не треба відразу плюватися - мені й самому вже гидко вживати слово «мораль», котре останнім часом настільки приросло до славетного державного органу, оздобленого надмірним цинізмом святенництва, що всі дотеперішні сенси почуваються в ньому, як вода в решеті. З іншого боку, деструкція суспільних цінностей почалася не вчора - варто хоча б згадати, якою анекдотичністю обросло поняття «духовності»; а починалося ж усе так само - з прикріплення цього чудового слова до держаків державницького дбання; утворений таким робом інструмент порятунку нації від початку більше нагадував граблі, непридатні для сільськогосподарського чи садового використання, а лише для того, щоб якомога частіше на них наступати. «Духовність» (а віднедавна і «мораль») - це вирвані зуби сучасної української культури; щелепи народної душі щось там шамкотять про втрату й імплантати, але ж на це ніколи немає грошей, тим більше - в бюджеті нещасної неньки.

Для медійного простору що духовність, що мораль - вічна зайвина. Нею традиційно наповнюються хіба що ефірні помийниці, де залюбки торохкотять про глибини й тяглість, про поруйнування й скалічення, про забуття та прекрасний вчорашній день, який вперто не хоче прослизати в моторошне завтра. Зрошені росами-сльозами, ці вирвані зуби культури однак не проростають і не зцілюються, тож за відповідними експериментами публіка стежить з нехіттю. Інші ефірні помийниці, де вирує справжнє життя і непідробний ентузіазм гнойових черв'яків, дуже насторожено реагують на щиросерді усмішки вітчизняної культури - від такого усміху комашня гризе спину.

Всі ритуали останніх місяців, усі ці риторичні голосіння та магічні підскакування довкола втрачених зубів - лише продовження відчайдушної співпраці з диво-граблями, які гатять автоматично, без огляду на доречність тих чи інших фінгалів. Так сталося, що на посаду головного шамана наших днів пробилася донедавна суто віртуальна структура мораль.гов.юа. Відтак і критичні згустки багна добре знають, куди летіти. Інша річ, що посада шамана ніколи не була виборною. Шаман завжди з'являється в суспільстві, яке потребує такої ультрасучасної оборони від демонів та потойбічних загроз, навіть якщо це суспільство вважає себе демократичним. Співіснування демократії та шаманських практик - одна з найхимерніших властивостей нашого соціокультурного буття, а в політиці, здається, вже остаточно все звелося до заклання тварин та ворожіння на нутрощах.

І феномен сучасної боротьби за мораль, цієї епічної битви за вирваний зуб, зумовлено аж ніяк не існуванням конкретної конфігурації НЕК на чолі з Костицьким. Це лише одне з породжень нашої шамано-демократії, в якій кожна суспільна проблема - замкнуте коло, титанічний гордіїв вузол, який намагаються розв'язувати за допомогою таємних ворожінь та нашіптувань, а не меча. Швидкість і якість творення таких вузлів перевершує магічні властивості нашого уряду, тож люди сподіваються лише на нових шаманів - тих, хто пропонує «рятувати країну» (істинний шаман не може пропонувати мало). Мораль у цьому процесі бере безпосередню - хоч і суто містичну - участь. Можна, зокрема, пригадати безкінечні обговорення у студіях трьох телевізійних «Свобод» суто культової проблеми: мовляв, чому наша влада настільки дискредитована, брехлива, зрадлива, корумпована тощо? Політики на цю подачу реагували безпомильно: а ви, дорогі виборці, на себе подивіться, а вже потім - на тих, кого вибрали. Це перше коло громадсько-політичного пекла має бездоганний вигляд: аморальний народ вибирає аморальну владу; тож немає сенсу сподіватися на появу інших політиків - спершу народ має змінитися. Як? Ну, звісно ж, підтягнути показники духовності й моралі до такого рівня, щоб сьогоднішні можновладці горіли й вибухали у просторі народної чистоти, як вампіри у фільмі Роберта Родрігеса «Від сутінок до світанку». І найадекватнішим способом досягнення такої мети є запрошення кваліфікованого шамана, який би взявся за мораль поза всіма контекстами, який би не дуже переймався пащекою культури та її обридлим шамкотінням, ба навіть на релігію та основні християнські конфесії позирав з олімпійської моральної височини.

Чого ми чекаємо від ритмічного перегуку бубнів, що долинає з-під маски мораль.гов.юа? Очищення й катарсису? Технології обрубування недостойних кінцівок, що тягнуться до нечистот з метою їх плекання, розмноження та розповсюдження? Чи все ж таки суто метафізичного ефекту зцілення, який настає після сеансу пропасниці? Таке, звісно ж, іноді трапляється. За умови, що шаману вірять більше, ніж собі. А до цього стану зневіри та розпачу нашому суспільству ще треба дожити.

Насильницьке утвердження високих моральних стандартів через систему заборон - досвід не такий уже й екзотичний. Інша річ, що повірити в його реалізацію навіть у координатах нинішньої шамано-демократії непросто. Було.

В цьому місці дозволю собі одну важливу ремарку. Взагалі-то застосування вуду-практики зі спасіння рядової моралі в сучасному світі, - й про це вже накричали достатньо, - є голим і смішним абсурдом. Але він об'єктивно існує, плює на раціональне мислення і квітне, як волошки в житі. Вимагати ліквідації цього абсурду, себто - екстреної зупинки літака під час польоту, - можна і навіть треба, хоча маю великий сумнів, що екіпаж лайнера і більшість пасажирів пристануть на таку ініціативу й радісно хапатимуть парашути.

Тому давайте пофантазуємо про те, що абсурдність нинішньої боротьби за мораль багатьом із нас тільки ввижається. Ну, хоча б унаслідок особистої розбещеності та нерозуміння істинних механізмів шамано-демократії, в якій взаємини народу та влади побудовано на масовій потьмареності та вродженій просвітленості керівництва. Тобто, шаман завжди знає і вміє більше.

Тепер погляньмо некритично на методи й техніку моральної санації суспільства, котра - як тепер стає помітно - є частиною тотального державного плану з виготовлення нової - очищеної - української свідомості.

Факт випадання моралі зі щелепи культури також можна коментувати сакраментальним «самі винні, що довели до цього», але в такому випадку аморальний народ нікуди не потягнеться. Набагато краще пояснити цю халепу зовнішніми лихими впливами, спрямованою атакою, чиїмись зазіханням на здоров'я нації тощо. Комплекс терапевтичних заходів очевидний: обмеження контактів з імовірними джерелами інфекції, гігієна та стерильність, посилений медичний нагляд та регулярне промивання інтоксикованих душ.

Погодьмося, що все це - необхідність, альтернатива якій - ампутація щелепи. Врешті-решт, хіба більшість сьогоднішніх запеклих критиків «морального плану» бодай рік тому могли намарити собі, що виступатимуть проти такої благочестивої місії?

Бактерії та бацили, що від них потерпає суспільна мораль, взагалі-то незмінні з біблійних часів. Просто раніше ніхто не міг додуматися, що самі ці бактерії можна знищити, - просто частіше мили руки.

Почалося з «поганої книжки» Олеся Ульяненка - на думку багатьох оптимістів, роздутої випадковості. Далі - пасторське напучування вітчизняних телевізійних каналів, щоб «вели себе харашо». Підписання хартії про партнерство між державними органами і представниками мас-медіа - лише заради <вилучено авторською самоцензурою> фіксації добрих намірів. Наступний крок - «порнозакон», без якого українському суспільству довелося б негайно горіти в пеклі. Водночас - пальпація ЗМІ з метою виявлення злоякісних пухлин ненормативної лексики. Переконаний, що сеанси хіміотерапії не за горами. Й, нарешті, останній прецедент - вперше використане право на заборону, внаслідок чого цнотливість телевізійного ефіру не потьмариться фільмом жахів «Хостел-2».

На тлі попередніх дискусій це показове спалення нечистого вже й не викликає суспільного резонансу, хоча дебют НЕК у сфері безпосередніх заборон заслуговує на щонайпильнішу увагу. Може, ця смолоскипна хода таки справді вказує нам шлях? Може, усі ці заходи витягнуть нас із болота розбещеності й лицемірства? Страшенно хотілося б у це вірити. Але чому ж тоді навіть один із небагатьох безперечних і правдивих моральних авторитетів сучасності, кардинал Любомира Гузар, висловлює критичні застороги до діяльності моральних шаманів: «Це має бути не поліцейська інституція, а структура, яка таврує все морально нездорове. <...> Комісія не повинна знімати відповідні рекламні щити на вулицях чи розбивати телевізори, а повинна звертати увагу людей, видавців, телевізійних компаній на наслідки. Вона має бути турботливою матір'ю, яка вказує своїм дітям, - ввічливо, але рішуче. Комісія не повинна уподібнюватися інквізиції». У відповідь - навіть не глухота впертої матері, а розбудова інквізиторських намірів, що руйнують останні надії на порозуміння. Зокрема, з нещодавньої Заяви голови НЕК України з питань захисту суспільної моралі В.В. Костицького я довідався, що «в Україні намітилось два напрямки реалізації державної політики в галузі захисту суспільної моралі: перший передбачає посилення кримінальної репресії, і другий - демократичний, який полягає у вдосконаленні регуляторної діяльності». «Посилення кримінальної репресії» заради моралі?! Невже це і є адекватний вокабуляр для посібника добрих пастирів? Та й, правду кажучи, другий, «демократичний», шлях навіює не менш загрозливі асоціації, адже «вдосконалення регуляторної діяльності» - це передусім її посилення (інакше навіщо вона взагалі потрібна?).

Отже, турботлива матір, яка ще вчора «нічого не забороняла, а лише рекомендувала», нині відкрито закликає до посилення кримінальних репресій. Поблажливий тон залишився в минулому, і тепер право на заборону навряд чи іржавітиме після першого застосування. Тим більше, як запевняють герої забороненого фільму «Хостел-2», що за сприятливих обставин жертва може перетворитися на чудового ката.

Як людина законослухняна, я охоче поділяв би і мету, і методи стратегічного порятунку суспільної моралі в умовах шамано-демократії, навіть зарікся би згадувати абсурдність цієї ідеї. Але є дві речі, які мені заважають. По-перше, це надмірність у засобах (як у тому ж таки «Хостелі»), що з'являється внаслідок здобуття повної свободи дій. А по-друге, вся послідовність технічних робіт з порятунку вітчизняної моралі поступово перетворюється на третій шлях насильства, запровадження контролю над особистістю, а відтак підштовхує до криміналізації всього «морального проекту», в якому відповідальність лягає не тільки на плечі тих, «хто проти нас», але й тих, «хто не з нами». А в цей перелік надзвичайно важко не потрапити.