До кожного свята в Україні президент Ющенко щедро роздає державні нагороди, почесні звання й інші державні відзнаки. А потім державне й недержавне телебачення розповідає про це - хто одним-двома реченнями, а хто й із крупними планами відзначених. Не стали винятком і п‘яте та шосте червня - відповідно День довкілля та День журналіста.

Звичайно, можуть зауважити, що це - традиція пріснопам‘ятних радянських часів (тільки «червоні дні календаря» тоді були інші), підтримана за часів президентства Леоніда Кучми, а потім, після певної паузи, дещо несподівано для активістів Помаранчевої революції відновлена Віктором Ющенком. Але мова не про те, а про інше. Хоча й не зовсім інше - про те, як складають списки і кого відзначають державними нагородами і званнями у такі дні. Бо ж якщо такі нагородження існують і тривають до сьогодні, відзначеними повинні бути справді достойні люди, а не відібрані новітньою номенклатурою особи.

Ні, я зовсім не збираюся стверджувати, що ордени, медалі і звання одержали у ці дні негідні персонажі (декого з них я знаю особисто і користуюся нагодою щиро їх привітати). Але ж і у минулі часи серед номенклатурної орденоносної публіки траплялися достойні люди і гарні професіонали. Проте принцип добору кандидатур, видається, як був, так і залишився старим.

...Уже майже два тижні Україна обговорює вбивство Олексія Гончарова, який став відомий країні незадовго до трагедії завдяки телебаченню. Гончаров захищав заказник «Жуків острів» від хвацьких бізнесюків, які організували гідронамив піску з річища Дніпра поблизу острова. Тим часом Центр громадських зв'язків Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Києві повідомив, що з кількох версій убивства підтвердження знайшла та, яка виходить з конфліктів, що їх мав покійний з підприємцями, які незаконним шляхом видобували пісок і яких він неодноразово звинувачував у цьому через ЗМІ. Вже затриманий один замовник убивства, другий переховується від міліції і найближчим часом буде оголошений в розшук. Власне, столичні громадські активісти та екологи одразу ж пов'язали вбивство Гончарова з його природоохоронною діяльністю, і їхня думка - хоч, на мою думку, і не так широко, як належало, - була поширена телебаченням та іншими мас-медіа.

Отож людина сміливо захищала довкілля і віддала за цю справу свою життя. Що ж найукраїнськіший, на думку декого, з усіх українських президентів? Чи скористався він нагодою відзначити, бодай посмертно, реального активіста реального природоохоронного руху? Ні. Схоже, що ані глава держави, ані працівники його секретаріату не дивляться телебачення і не користуються Інтернетом. Надто вже список нагороджених (не сумніваюсь, що в ньому гідні люди, але чи всі гідні люди туди потрапили?) нагадує підготовлені в номенклатурних надрах аналогічні списки радянських часів - науковці, управлінці, робітники та службовці...

Варто згадати, що Олександр Гончаров не перший еколог-практик, хто в Україні загинув, ставши на шляху певним персонажам. Назву тільки одне прізвище - Віктор Фреліх. Цей буковинський еколог і журналіст розслідував причини чернівецької алопеції, від якої тяжко постраждали сотні дітей. Хвороба ця виникла внаслідок забруднення міського середовища якимись дуже й дуже токсичними речовинами (ймовірно - витік ракетного пального в останній рік існування СРСР), але результати офіційного розслідування були суворо засекречені. Фреліх, очевидно, вийшов на слід реальних винуватців... і загинув 1995 року від ураження нирок і печінки невідомою отрутою - найкращі лікарі Буковини нічим не змогли йому допомогти. Але хто зараз, крім колег, пам‘ятає Фреліха? Принаймні, державні мужі і дами не вважали і не вважають, що він займався правильними справами...

Без малого тридцять років тому Олександр Градський у пісні, присвяченій пам‘яті Висоцького, написав:

У нас в стране умеют чтить героев,

Но лишь когда в могилу упекут.

То було давно і неправда, в іншій державі? Як сказати... Українська держава в особі свого керівництва, як бачимо, нездатна вшанувати і мертвих героїв.

...Звичайно, це звучить наївно в контексті сказаного вище, але чом би державі не спробувати відзначити тих, хто її обстоює, ще за їхнього життя?

Є такий унікальний регіон України - місто-герой Севастополь. У ньому в силу цілої низки об‘єктивних і суб‘єктивних причин дуже й дуже специфічна соціально-політична ситуація. Тут не місце аналізувати, як вона виникла та як її докорінно змінити на краще. Зафіксуємо факт: чи не єдиними ЗМІ у місті, які послідовно обстоюють інтереси Української держави і гідно протистоять прихильникам «ефективного менеджера Сталіна» та «матушки імператриці Єкатерини», є флотські мас-медіа: газета «Флот України» та ТРК «Бриз», очолювані Павлом Шуньком та Мирославом Мамчаком.

Я не буду розповідати про пікети сталіністів, обливання українських журналістів помиями (у прямому та переносному сенсі цих слів) та погрози розправитися з «бєндєровцами» з «Флоту...» і «Бризу» (більшість із яких мають властиво бандерівські прізвища на кшталт Дмитрієв, Храмов чи Маркарян) і про спроби позбавити «Бриз» ефіру. Лише один показник, що дає змогу належним чином оцінити діяльність флотських тележурналістів та газетярів: це десятки офіційних і неофіційних інвектив з боку командування Чорноморського флоту РФ - мовляв, ви нам розкладаєте офіцерський склад своїми публікаціями... з історії Росії та з міжнародної тематики.

Очевидно, таки справді розкладають - маючи в десятки разів менші технічні можливості та фінансування, ніж відповідні структури Чорноморського флоту. І що цікаво: розкладають, розповідаючи про часом неприємні, але цілком правдиві речі, та ще й, буває (газета двомовна), українською мовою!

І от найукраїнськіший з усіх українських президентів, він же Верховний головнокомандувач, на ознаменування Дня журналіста... Ні, не нагороджує капітана першого рангу Мирослава Мамчака орденом, і не присвоює звання заслуженого журналіста капітану першого рангу Павлу Шуньку. Боюся, він просто не знає про існування таких осіб. А якщо й знав (бо якось бував у Севастополі), то давно забув. Так само, як не знали/забули й працівники його секретаріату. А й справді: це ж не з Тимошенко воювати...

...Я згоден із тими колегами, хто вважає, що всі ці почесні звання та державні нагороди журналістам до свят - це релікт минулого. Як й представникам інших професій. Ба більше - очевидно, взагалі держава не повинна від свого імені надавати звання «заслуженого журналіста» (бо найперші заслуга й обов‘язок журналіста - це тримати під контролем державну владу, бути від неї незалежним). Але допоки такі звання існують, не можна обійти тих, хто справді заслуговує на відзначення ними. І не до свят, не «по рознарядці», не за номенклатурно підібраним списком. Схожим чином і з державними нагородами для журналістів. Їх мають давати не за повсякденну роботу, а за щось справді екстраординарне. Розслідування Віктора Фреліха і діяльність Мирослава Мамчака - це і є по-різному, але екстраординарні речі, це робота, виконувана із загрозою для власного життя. Ну, а щодо природозахисників, то тут теж не варто чекати формальної нагоди...

Але люди, які роблять щось справді вагоме, здебільшого залишаються невизнаними. Адже вони - «не форматні». Вони - незручні. У них складні характери і завжди знаходяться персонажі, котрі ллють на них бруд. Ці люди надто вибиваються із загального ряду загалом заслужених і професійно грамотних діячів у тій чи іншій царині. Настільки вибиваються, що декого із них уже немає з нами, бо вони посміли заважати комусь надто впливовому.

Чи не тому вони чужі чи, принаймні, невідомі тій державній інституції, яка мусить дбати про гарантії конституційних прав українських громадян та про належне відзначення заслуг тих, хто на своєму місці сумлінно і з ризиком для себе обстоює ці права? Тому, що зважають не на впливовість, а на щось інше? Одне слово - незручні люди...