Після монгольського масла маємо грув від Стефана і 3 Джі: Грузія, вирішивши кілька місяців тому не брати участі у «Євробаченні» у Москві, змінила свою думку і тепер планує везти до Росії у травні пісню з текстом, який легко може стати суперечливим, якщо не сказати провокаційним.

 

 

Якщо не знати історії складних взаємин Москви і Тбілісі, пісня видається достатньо стандартним попсовим номером із нальотом диско-фанку й техно-попу (терміни запозичено в «серйозних» музичних критиків). Якщо знати – а потім ще й послухати, що каже про наміри грузинського поп-істеблішменту продюсер пісні Каха Ціскарідзе, то виникають серйозні сумніви, чи вміститься вона в рамках пісенного конкурсу, який вимагає від учасників лишатися за межами політики.

 

Каха Ціскарідзе каже, що «хоче послати сигнал Європі, а передовсім Москві» від цілої Грузії. Керівництво Євробачення визнало, що текст пісні таки «делікатний», але рішення, чи допускати її до конкурсу, буде винесено 16 березня.

 

Беручи до уваги, що слів «Росія», «Путін» (є словосполучення put in, але це можна потлумачити як збіг обставин), «війна», а тим більше «Південна Осетія» й «серпень 2008 року», в пісні немає, можливо, номер таки пройде до конкурсу. Тим більше, що речниця грузинського телебачення запевнила, що жодного політичного підтексту в пісні не спостерігається, що це просто весела диско-пісня, під яку добре танцювати.

 

«Сподіваємося, в нас не буде проблем у Москві, бо ми не хочемо скандалу», – сказала речниця.

 

Щирість цих слів можна обговорювати, а от те, що скандалу не уникнути, – практично очевидно. Маємо не лише грув, а гру в слова, впритул наближену до питомоукраїнського «Лаша Тумбай».

 

Ключові рядки пісні: «We don't wanna put in, the negative move, it's killin' the groove; I'm gonna try to shoot in, some disco tonight, boogie with you». Значення цих слів може варіювати від простого «ми не хочемо негативу, не хочемо, щоби нам хтось заважав, додамо-но справжнього диско!» до контроверсійних натяків на насильницьку розправу над одним із керівників сусідньої з Грузією держави.

 

Питання не в тому, для чого Грузія це робить, а в тому, чи хороша це ідея і чи досягне вона бажаного результату – потрапити-таки до фіналу, бажано перемогти і таким чином передати Європі той сигнал, про який говорив продюсер Ціскарідзе.

 

Попри те, що «Євробачення» від моменту створення намагалося відмежуватися від будь-яких політичних уподобань, посилань чи асоціацій, багато разів за історію конкурсу пісні його учасників були сповнені метафор свободи та надій на зміну політичного режиму.

 

Так,1974-го – в рік історичної перемоги Абби, – Португалія відправила на конкурс пісню, яка не перемогла, але пізніше стала гімном квітневої революції. Подібно до того, як через 31 рік Україна відправила на конкурс групу «Ґринджоли», тільки вже після того, як пісня стала гімном революції Помаранчевої. У 80-ті роки французи виступили з піснею «Це не Америка», яка, як вважається, містила негативні натяки на рейганівську адміністрацію. Іспанці під час війни на Фолклендських островах виступили на конкурсі, який того року проходив у Британії, з аргентинським танго. Після падіння Берлінської стіни одразу кілька країн виступили з відповідними піснями, а 1992 року Італія виступила з піснею-прославлянням Європейського союзу.

 

Бувало, що події впливали не лише на зміст пісень, але й на виступи виконавців. Після Мюнхенської трагедії 1972 року, коли було взято заручниками і вбито значну частину ізраїльської олімпійської збірної, конкурсант від тієї країни співав у бронежилеті. Греція і Туреччина почергово відмовлялися від участі у «Євробаченні» в 70-ті роки через розподіл Кіпру, або блокували виступи одна одної в телевізійних трансляціях.

 

Грузинському номеру вже можна пророкувати барвисті пригоди – із саспенсом довкола участі в конкурсі, з можливою зміною тексту, з навмисно чіткою артикуляцією слів, щоби вони не лунали, як чиєсь ім’я, а лише як невинні диско-промовляння. «Євробаченню» не звикати до політичних підтекстів: це як платформа з багатомільйонною аудиторією (за різними даними минулого року, конкурс мав понад 100 мільйонів глядачів по всьому світі), до нього намагаються потрапити виконавці, які крім особистої адженди мають ще і політичну. Що і добре для конкурсу, бо додає йому релевантності у світі, де вибороти місце у свідомості споживача масової культури стає дедалі важче.

 

Блискітки блискітками, але хіба матимеш із них стільки газетних (та інтернетних) дюймів, як із суперечностей, базованих на подіях, свіжих у пам’яті тих же мільйонів глядачів? І хто після цього скаже, що «Євробачення» – маргінальний захід шоу-бізнесу, а не місце для актуальних геополітичних дискусій?