Побувавши нещодавно у Берліні, я була трохи вражена, поміж іншого, тим, що влада возз’єднаної німецької столиці змогла зберегти 200 га лісу, розташованого просто на території самого міста. А по-друге, тим, що навіть після цілого дня у прогулянках берлінськими вулицями під вечір повертаєшся у свій готельний номер практично у чистому взутті. Ну, це якщо дощ не пішов. Насправді берлінці не настільки радикально налаштовані щодо свого сміття, як мешканці Відня, які взагалі демонстративно звели футуристичну будівлю сміттєспалювального комбінату у безпосередньому сусідстві з університетськими корпусами. Проте навички поводження зі сміттям німці тренують ще з початку 90-х, коли у них з’явилися різнокольорові контейнери для паперу, скла, заліза та харчових відходів. Необхідність підходити до свого сміття відповідально не нависає над німцями як якась езотерична соціальна настанова: у пресі регулярно та популярно пояснюють, як невеликі зусилля кожного громадянина сприяють захисту довкілля та допомагають зекономити значні обсяги електроенергії.

 

Можливо, проблема сміття не загострилася б для мене настільки саме у Берліні, але як навмисно в цій поїздці у мене із собою було передостаннє число «Українського тижня» із публікацією Інни Завгородньої «Ініціатива знизу». Матеріал, у якому було викладено пропозиції від безпритульного дніпропетровця Сергія Біличенка щодо правильного поводження зі сміттям, завершувався красномовно та дещо щемливо: «Сергій часто пригадує німця, який винаймав квартиру неподалік від його підвалу: “Колись я побачив, як він приніс пакетики з окремо розфасованим сміттям: склом, папером, побутовими відходами. Підійшов до нашого величезного смітника й розгубився. Я йому кажу: та кидайте, де бачите! Він трохи повагався, але все одно не кинув, а поставив у контейнер. А потім підійшов до мене й каже: “Ваш народ ніколи не буде багатим”». 

 

Медіаприсутність теми сміття та його утилізації, наприклад, у випусках новин на загальнонаціональних українських каналах є симптоматичною. Про те, що така проблема взагалі існує, глядачеві повідомляють, як правило, коли відбулося щось скандально-катастрофічне на кшталт пікетування міського звалища («Вікна», СТБ, 8 липня о 18:00) чи коли «раптово» стає відомо, що київський ландшафтний заказник «Жуків острів» перетворюється на смітник (сюжет у підсумковому «ТСН», «1+1» за 15 вересня). У своїй реальності, далекій від завалених сміттям столичних вулиць, мовить ТРК «Київ». У найкращих традиціях радянської журналістики телерадіокомпанія звітує (передусім, схоже, своєму головному патрону і так, щоб його зайвий раз не засмучувати), що «влада активно переводить столицю на європейський збір сміття» або що «кияни поступово звикають до європейської системи роздільного збору сміття, а у будинках, де запроваджено експеримент, навіть малеча виявляється на диво обізнаною у питанні, чому у дворі стоять контейнери з різнокольоровими наліпками та кришками» (03.06.2008 20:20).

 

У дійсності ж будь-яка твереза людина, яка бачить той же Київ зовсім не з вікна Бентлі, муситиме констатувати, що далі експериментів сміттєва проблема досі не рухається. На тому ж фактично нульовому рівні мотивації залишається й зацікавленість київського та взагалі українського громадянина у тому, щоб сортувати свої відходи, оскільки як викидати, так і переробляти відсортоване все одно нема де (з-поміж наших мільйонів кубометрів твердих побутових відходів лише 3% підлягають переробці). Між іншим, я гадаю, невипадковим є й те, що тема сміття висвітлюється інформаційними телеслужбами за залишковим принципом – так само, як і події у різних сферах культури. Ця тенденція демонструє гострий дефіцит розуміння в інформаційників, що проблема сміття є не стільки техногенною – вона є культурною, ментальною. Але для вітчизняних новинарів і культурна проблематика залишається залишковою, так що нема чого дивуватися… В наших головах назбиралося загрозливо багато сміття, раз репортери та випускові більш охоче думають про рейтинги та про сумнівні засоби їх досягнення, а не про те, чи вистачить нашим дітям питної води, і – не менш показово – раз на все це знаходиться масовий глядач та слухач.

 

Парадоксально, але, як і раніше, залишаючись на дистанції багатьох десятиліть від утілення європейських стандартів життя, український істеблішмент навчився говорити про них нескінченно багато, але безвідповідально та нічого по суті. Тим часом різнокольорові баки для сміття на вулицях Берліна – один із найбільш переконливих та автентичних проявів цих стандартів і культури споживання. Як і, скажімо, забиті смітники біля будинків, а також джипи, що нахабно паркуються просто на пішохідних тротуарах, «стройка вєка» в історичному центрі Києва, Бріоні та Картьє як обов’язкові атрибути народних обранців та інші реалії нашого життя – ознаки зовсім інакших «стандартів» та геть відмінного почуття міри у споживанні. Міркуючи про все це, я звернулася із кількома питаннями до Каші Сальцової. Лідерка гурту «Крихітка Цахес» відома і як активна представниця екологічної ініціативи «Торба – Природі» www.torbanature.org, спрямованої на зменшення побутового споживання пластикових пакетів, які є небезпечним для навколишнього середовища сміттям. Якщо ви не вважаєте себе Людовіком ХV та маєте сумніви щодо правильності його кредо «після мене хоч потоп», по-дружньому рекомендую сходити за посиланням та вивчити компетентну думку щодо того, що слід знати про сміття сучасній людині.

 

До речі, ще кілька слів про відходи у новинах. Минулого тижня «ТСН» показав себе як упевнений рекордсмен із виробництва побутового інфотрешу. Так, 2 жовтня ТСНівці під шапкою «Сумний подарунок до Дня вчителя» повідомили, що у Бориславі дев’ятикласник учинив самогубство, у якому звинуватив учительку. Вона начебто насварила Назарія і викликала батька до школи. А вже наступного дня команда «ТСН» спромоглася розповісти, що у Запорізькій області на уроці фізкультури помер десятикласник, як луганські школярки знімали сцени побиття та знущання знайомої дівчини на мобільний, а також про те, як дві 15-річні подруги з Козятина здійснили спробу самогубства одночасно. Такі обсяги «чорної хроніки» із життя школярів різних регіонів України справді можуть пояснюватися святкуванням Дня вчителя, і тим самим особисто мене лише стверджують у підозрі, що творці концепції «6 С та 1 Г» мають помітні некрофільські схильності. Адже будь-якій життєлюбно налаштованій людині зрозуміло, що на відміну від комерційного зиску подібних «новин» в ефірі загальнонаціонального каналу, соціальна користь від такого «інформування» є очевидно зворотною, ба навіть більше – такою, що викликає протест у глядачів.

 

Прикладом подібного протесту став виступ у студії «Шустер live» (3 жовтня в 21:30) Ольги Гіржевої, матері одного з українських моряків, що перебувають на борту захопленого сомалійськими піратами судна «Фаїна»: «… Ще я б дуже хотіла звернутися до засобів масової інформації. Будь ласка, не вбивайте нас, не вбивайте! Тому що відкриваючи газети і дивлячись, що там написано: “мы готовы к штурму” або “Ющенку легше затопити “Фаїну”, як ви думаєте, що ми можемо відчувати? Я розумію, що журналістів годують смажені факти, але хто подумає про наші нерви? Ми ж не залізні, ми ж не можемо цього всього витримати… Хай краще зовсім не буде ніякої інформації, ми будемо знати від компетентних людей, ніж отака інформація, яка нас просто вбиває. Вірите, ми вже не можемо. Ми сидимо на одних ліках» (звідси). Родичам моряків, запрошених на ефір до Савіка Шустера, «пощастило» хоча б озвучити свій протест. Натомість мовчазними залишаються, скажімо, батьки школяра, який помер на уроці фізкультури. Або вчителька, яку ТСНівці вже поспішають звинуватити у самогубстві підлітка, брутально нехтуючи принципом презумпції невинуватості. Цим «маленьким українцям», по-моєму, краще взагалі не дивитися новини на «1+1», щоб не отримати вбивчу дозу «чорної хроніки», опинившись у становищі одного з багатьох разових інгредієнтів, необхідних для приготування «смаженого».

 

Ну, і ще трохи спостережень за телевізійним життям. По-перше, в ефір повернулася Христина Бондаренко, що вже не є новиною. Намагаючись розібратися, з яких причин новий проект Христини «На межі» то стоїть у програмі у відведений йому день та час (субота о 22:25, з повтором у неділю о 18:20), то загадково зникає звідти, я звернулася до прес-служби 5-го каналу. За словами Тетяни Лисюк, це відбувається «з чисто технічних причин», а також почасти тому, що останні 2-3 тижні канал мовить у вечірньому праймі у режимі марафону. Втім, прочитавши інтерв’ю із гендиректором 5-го каналу Іваном Адамчуком, я зрозуміла, що для замовчування, в умовах якого стартував проект власного виробництва, і для такого спорадичного його існування в ефірі (а на додачу – за відсутності його грамотного анонсування та без оригінальної графіки) не потрібні навіть «чисто технічні причини». Відповідаючи на питання, чи з’являться в ефірі 5-го каналу нові проекти, Іван Адамчук каже: «А суть не в тому, чи з’являться свіжі шоу, чи нові проекти на каналі. Я хотів би, щоби всі зрозуміли дуже просту істину – це є інформаційний канал і шарахатись постійно в бік оновлення, збільшення програмного продукту – я не бачу в тому, за великим рахунком, потреби. Треба зробити так, щоб ті програми, у першу чергу новини, що виходять на 5-му каналі, і довколановинний продукт відповідали запитам глядачів».

 

Уявляю собі, яких зусиль має докласти журналіст, що хоче спробувати себе в ролі творця авторського проекту, щоби достукатися до свідомості свого шефа, який сприймає нові ідеї як шкідливі акти «шарахання» невідомо куди. «Залізобетонне» налаштування пана Адамчука, виходячи з того, що він вербалізував у своєму інтерв’ю, плюс ігнорування виробничої необхідності промотувати проект, що все ж пробився в ефір 5-го, – не найсприятливіші умови для роботи потенційної автури каналу. Так що той факт, що 23-річній Христині Бондаренко вдається це зробити вже вдруге, – ознака її неабиякої цілеспрямованості, міцності натури та (це вже моє суто суб’єктивне припущення) деяких акторських здібностей.

 

Пояснюючи в тому ж інтерв’ю, за якими критеріями приймається рішення, чи запускати той або інший проект, пан Адамчук каже, що «головне – щоб ці проекти були значущі, як мінімум на рівні ідеї. Щоб можна було в першу чергу відчути, а потім зрозуміти, що цей проект не запускається просто задля того, аби задовольнити чиїсь амбіції чи потреби, або просто заповнити ефір». У мене як у глядача, що мав час і натхнення подивитися всі чотири випуски «На межі» (про лікарьскі помилки – 14 вересня, атракціони-вбивці та злочину індустрію розваг – 20 вересня, про негуманне ставлення до літніх людей – 28 вересня та про геїв і лесбійок у нашому суспільстві – 4 жовтня) склалося, навпаки, стійке враження, що у професійному розвитку Христини все ще дається взнаки її давня жага «блищати», спогади про «академконцерты в музыкальной школе, какие-то танцы, хоры...». Одним словом, Христю знову «потягнуло на сцену» телеформату «епатажної соціалки», і протистояти цій дівочій амбіції акторствувати не зміг ніхто.

 

Раз уже невдало спробувавши себе у ролі гламурної ведучої проекту соціальних розслідувань, екс-репортерка примудрилася й другий свій вареник видати на-гора якоюсь неапетитною грудкою. Ще більше манірності у поведінці в кадрі, ще помітніша штучність, награність інтонацій, брак життєвого та професійного досвіду у сприйнятті героїв програми (особистий рекорд Христі у неадекватності – розмова із сільським геєм Євгеном) і, як наслідок, очевидна неорганічність, удаваність соціального спрямування самого формату. Так само, як і у «Проти всіх», брутальна та інсценована експлуатація живих людей із драматичними історіями, ті ж думки експертів мимохідь, які нікому не допоможуть. Із відмінностей – веселий кліповий монтаж та міні-постановки у вигляді «експериментів», що передбачають зустріч жертви та кривдника (жінки, якій помилково вирізали грудь, і лікаря; побитого гея із міліціонером тощо). Очевидно, що ці «експерименти», згідно з авторським задумом, знову травмують людей, які пережили нещастя. Ці моменти у програмі покликані стати (псевдо)контрапунктами, насправді ж вони потрібні хіба для ефектності режисури, а не для того, щоби злочинець таки зазнав покарання. Словом, за ту якість «розслідувань», яку Христина Бондаренко демонструє «На межі», може виникнути бажання не тільки не прибрати від авторки рук, а навпаки – надавати їй по руках, як полюбляють висловлюватися аноніми на форумах «ТК» :). Бо це вже не на межі, а за межею. Добра і зла – напевне.

 

Нарешті, ток-шоу «Гірка правда» (виробництво компанії Film.UA Television за німецьким форматом Bittere Wahrheit) – ось продукт, регулярне вживання якого здатне позбавити глядача апетиту аж до остаточної втрати інтересу до телевізора. У головній ролі нового проекту ТРК «Україна» – Людмила Ободзинська, яка, як і Христина Бондаренко, комбінує талант ведучої і навіть психолога із вокально-артистичними вміннями. Людмила так само часто декларує, що головне – докопатися до правди та змусити героїв програми зізнатися в усьому. Комізм ситуації (геть не пропорційний тим кривавим історіям, які озвучуються в студії) у тому, що Людмила не гірше за будь-якого досвідченого глядача, що присвятив перегляду «Гіркої правди» хоча би п’ять хвилин, знає, що добиватися правди нема в кого: на студійний майданчик один за одним виходять найняті на гонорарній основі актори. По-справжньому вражає кількість дорослих чоловіків та жінок, які під виглядом акторів невпевнено та у переважній більшості ситуацій без особливого драйву озвучують черговий злет маразматично-сценаристської думки. Незважаючи на наявність експерта-психолога (не рахуючи Людмили), у студії розгортається дійсно хвороблива вистава. «Гірка правда» – зразок script reality, малобюджетного аналогу серіалу для трансляції у передпрайм.

 

Можливість посперечатися про те, що є на сьогодні для глядацьких мас найважливішим із усіх мистецтв – серіал чи script reality, – залишаю для телепродюсерів і хочу поставити тільки одне запитання: з яких причин цей замінник серіальної хроніки, побудований за мотивами реальних історій (щоправда, за чутками, не з нашого, а з німецького життя), виявився таким кричуще неякісним?

 

Щоби викликати зацікавленість та довіру у глядача, треба бути в захопленні самому. Щоби віддавати енергію іншим, треба мати що віддати. Незрозуміло, чому Людмила нехтує цією простенькою логікою, корисною як у роботі телеведучої, так і просто в житті. З емоційно та мімічно закам’янілим виразом на обличчі (може, наступного разу класти трошки менше гриму?), зазираючи у свої картонні картки із заготовками реплік, вона щосили намагається зобразити афект та зіграти правдошукацький порив. У результаті – має непереконливий та млявий вигляд, навіть коли хтось із гостей-акторів зрідка дасть іншому ляпаса. А найголовніше – дуже помітно, що сама Людмила не отримує справжнього задоволення ані від усього, що відбувається у студії, ані від самої себе. Її очі не запалюються вогниками, як у Дмитра Нагієва, який майстерно та зі смаком розігрував втілення зла у найрізноманітніших побутових варіантах.

 

У мережевому сленгу активно вживається фразеологізм «унылое говно» (далі – УГ). Слід розуміти його не дослівно/примітивно, а творчо та філософськи – як онтологічну категорію, що означає життя без усвідомленого потягу до задоволення, виконання своєї справи – без драйву та щирої самовіддачі. УГ варто тлумачити як актуальну метафору (і в загальнокультурному, і в особистісно-психологічному масштабі), яка може позначати саме результат зусиль, коли людина від їх докладання не отримала справжнього задоволення. А це на телебаченні неприпустимо, тому що в рази помітніше, аніж у реалі :). Інакше кажучи, оскільки ми залишаємося телеглядачами українського телебачення, до явлення нового Роднянського ще жити і жити, а подітися від «жовтухи» нема куди, варто боротися за свої глядацькі права суто в одному напрямі – щоб гівно хоча б не було сумним та депресивним, а сміття, за можливістю, було розкладено по купках.