Зазвичай у п’ятницю ввечері я дивлюся «Свободу» Савіка Шустера. Але 27 червня вкотре вислуховувати взаємні звинувачення політиків чомусь не було натхнення. Тому я почала перемикати канали у пошуках цікавої програми або фільму.

Спершу затрималася на стрічці про Самуїла Маршака на російському «24док»: не аналізуватиму картину, зроблену 1992 року «Ленфільмом», просто зауважу, що мене захопила ця повільна, вдумлива робота, хоч там і не було сенсаційних заяв, «смажених фактів» про особисте життя поета й ексцентричних ведучих, що таємничим голосом і «с видом знатока» оприлюднюють нарешті розкриту істину.

По завершенню цього фільму я опинилася на телеканалі «Київ», де саме Ольга Сумська вела програму про кіно. Після підводки актриси-ведучої розпочався сюжет про дні ізраїльського кіно в українській столиці. Моїх уваги й терпіння вистачило приблизно на хвилину-півтори. «Що ми знаємо про ізраїльське кіно?» – запитувала за кадром Ольга Сумська. І відповідала: нічого, крім того, що воно нове. Далі актриса повідомила, що заповнити цю прогалину мали допомогти дні ізраїльського кіно, влаштовані з нагоди 60-річчя Ізраїлю у кінотеатрі «Жовтень», найстарішому в Києві (інформація про вік кінотеатру пізнавальна, але до чого вона в цьому сюжеті? що додає вона до розкриття обраної теми?). Потім пішли синхрони людей, котрі завітали до «Жовтня»: хтось сказав, що йому цікаво познайомитися із сучасним ізраїльським кіно, хтось припустив, що наступна картина, яку демонструватимуть, буде важкою для сприйняття, бо вона висвітлює непрості сторінки ізраїльської історії.

Після радісного зізнання однієї з глядачок, що кінотеатр «Жовтень» – її улюблений заклад, я знову подалася у мандри телеканалами. Бо мене стомили, по-перше, неякісне зображення (через те, що фахівці називають «зворотніми полями», картинка мерехтіла, особливо на панорамах), а по-друге – відсутність інформації. Можливо, більш терплячі глядачі програми і дочекалися вичерпного аналізу ізраїльського кіно, але з мене було досить.

На що витратили автори цього сюжету цілу хвилину ефірного часу? Як на мене, на пусті балачки. Не може ведуча спеціалізованої програми про кіно, тим паче актриса, констатувати, що вона, як і пересічні глядачі, нічого не знає про кіно якоїсь країни. Бо то її справа – відстежувати кіновиробництво по всьому світові, орієнтуватися у нових тенденціях, порівнювати традиції та авангард. Або, принаймні, робити вигляд, що вона відстежує, орієнтується, порівнює. А якщо сюжет у програмі про кіно нічим не відрізняється від слабенького репортажу журналіста-початківця у провінційних теленовинах, то, даруйте, дивитися такий сюжет нецікаво.

Після стрибків із каналу на канал я потрапила на «Еру» і мала нагоду вперше побачити одну з нових програм каналу – «Культурний погляд». У студії ведуча Тетяна Гончарова запропонувала глядачам інтерв’ю з Олегом Скрипкою, котре вона взяла напередодні, поза студією, з приводу влаштованого співаком фестивалю «Країна мрій».

По тому Тетяна Гончарова знову з’явилася у студії і відрекомендувала володарку унікального голосу, солістку Національної опери України Сусанну Чахоян. Поговорили (перелічую не в хронологічному порядку) про проекти співачки, про те, чому вона рідко отримує головні партії в театрі, про те, що дехто критикує Чахоян за її надмірний артистизм. Розмову на останню тему частково перекрило відео з виступів співачки.

У якийсь момент ведуча програми зауважила, що її гостя гарна й сексуальна жінка, і використала власні слова як «гачок», на який «підчепила» підводку до сюжету про прем’єру у Києві кінострічки «Секс і місто».

З тексту матеріалу я запам’ятала наступне: попри очікування, що фільм зацікавить виключно жінок, на нього приходить і чимало мужчин; четвірка розкутих і немолодих героїнь «Сексу й міста» для багатьох жінок світу стали прикладом для наслідування, тому виробники різних товарів охоче розмістили у стрічці рекламу своїх брендів; неабияку популярність отримав після серіалу і коктейль «Космополітен», який глядачки із задоволенням пили і на київській прем’єрі кіно.

Відео було таке: екран у кінозалі, де йде «Секс і місто», глядачі, що дивляться стрічку, вечірка з приводу прем’єри; також до сюжету було включено кілька епізодів, чомусь дубльованих російською мовою (оскільки сама я ще кіно не бачила, не візьмуся стверджувати, але все ж таки висловлю припущення, що то були епізоди не з фільму, а з серіалу, який – із російським дубляжем – можна придбати в Україні на DVD).

Після сюжету Тетяна Гончарова запитала гостю, чи бачила та «Секс і місто». Поки Сусанна Чахоян секунду збиралася з думками, ведуча встигла додати: мовляв, кажуть, що чоловіки не цікавляться цією стрічкою, а жінки – навпаки, дуже; так от, чи дивилися ви? Цей коментар ведучої, по-перше, суперечив тому, що було повідомлено авторкою сюжету, а по-друге, як на мене, був зайвим. Як і більшість схожих доповнень ведучої до власних питань; склалося враження, ніби Тетяну Гончарову лякають чи турбують навіть кілька секунд тиші, потрібних гості, аби набрати повітря перед відповіддю, тому вона заповнювала паузи непотрібними словами (зокрема, уточнювала й без того зрозуміле питання, пропонувала варіанти відповіді).

Взагалі, часом, як на мене, Тетяни Гончарової було забагато: вона переривала співрозмовницю, аби щось уточнити, додати, погодитись, і в такі моменти було не розібрати слів ані ведучої, ані її співрозмовниці. Крім того, кожні кілька секунд під час відповіді гості (і наступного гостя) лунало «угу» ведучої: у повсякденному спілкуванні ми таким чином даємо співрозмовникові зрозуміти, відчути, що слухаємо його; але в телевізійному інтерв’ю такі вигуки ведучих заважають телеглядачам.

Прощаючись із Сусанною Чахоян, Тетяна Гончарова повторила, що співачка володіє унікальним тембром (аби не помилитися, навіть не намагатимуся пригадати, яким саме). Але голосу солістки Національної опери я разом із іншими глядачами так і не почула. Спів, що лунав як інтершум, коли показували уривки з концертів Чахоян, аби ілюструвати розмову про її артистизм, гадаю, не рахується.

Не отримали глядачі «Культурного погляду» повноцінного уявлення і про вокальні дані наступного гостя програми – Алекса Луни (наголос на «у»), якого ведуча теж відрекомендувала як володаря унікального тембру. Звідки цей хлопець з’явився на естраді, де навчався, в яких проектах бере участь, скільки кліпів та альбомів має, я не почула. Натомість поговорили про розуміння Алексом популярності, трохи про плани. А потім несподівано культурну бесіду про творчість Тетяна Гончарова перевела у площину з’ясування світських чуток. Вона повідомила, що дехто про Алекса якось зауважив, мовляв, не зрозуміло, хлопчик він чи дівчинка, бо надто вже гарний. Співак сказав, що власною зовнішністю задоволений і завдячує нею мамі. Ще ведуча хотіла знати, чи справді Алекс Луна має якісь стосунки зі Світланою Лободою. Співак дав зрозуміти, що має бажання говорити не про особисте, а про творче життя.

Наприкінці програми Тетяна Гончарова запропонувала глядачам анонс найближчих культурних подій. Попри те, що програма транслюється на всю Україну, здається, лише одне повідомлення стосувалося не столичних заходів. Бракувало анонсові не тільки широти охоплення, а й видовищності: розповідь про прийдешні події перекривалася статичними знімками й малюнками, показ яких тривав по 20–40 секунд.

Незважаючи на те, що після кількахвилинного перегляду програми у мене набралося чимало критичних зауважень щодо її технічного втілення, поведінки ведучої і невідповідності змісту передачі її назві (я почула розмови з культурними діячами, побачила репортажі про культурні події, але культурного погляду не помітила), загалом «Культурний погляд» мені сподобався.

По-перше, самим фактом своєї наявності в ефірі загальнонаціонального каналу, хай навіть у таку пізню пору – за десяту вечора. По-друге, тим, що сюди запрошують не тільки розкручених осіб. По-третє, сюжетами про цікаві мистецькі заходи, які редактори новин великих телеканалів незаслужено обходять увагою (між розмовами із Сусанною Чахоян і Алексом Луною показали репортаж із виставки робіт художника Сергія Подерев’янського). Є за що похвалити і ведучу Тетяну Гончарову: вона невимушена і, схоже, знає більше, ніж говорить глядачам, що свідчить про її справжню обізнаність із культурним життям, принаймні столичним.