Андрій Куликов: «Іноді фігура і технологія умовчання може бути небезпечнішою, ніж пряма брехня»

Андрій Куликов: «Іноді фігура і технологія умовчання може бути небезпечнішою, ніж пряма брехня»

19 Листопада 2026
0
142
19 Листопада 2026
16:20

Андрій Куликов: «Іноді фігура і технологія умовчання може бути небезпечнішою, ніж пряма брехня»

0
142
Голова Комісії з журналістської етики Андрій Куликов провів онлайн-майстерню «Сіра зона в журналістиці».
Андрій Куликов: «Іноді фігура і технологія умовчання може бути небезпечнішою, ніж пряма брехня»
Андрій Куликов: «Іноді фігура і технологія умовчання може бути небезпечнішою, ніж пряма брехня»

Голова Комісії з журналістської етики Андрій Куликов провів онлайн-майстерню «Сіра зона в журналістиці», під час якої обговорив із журналістами теми, що залишаються поза суспільною увагою, та виклики роботи медіа в умовах війни. Учасники говорили про межу між професійною відповідальністю та самоцензурою, висвітлення корупції й незручних для влади тем, дотримання журналістських стандартів і безпекові обмеження. «Детектор медіа» публікує виступ Андрія Куликова та його дискусію з учасниками.

Пряма мова Андрія Куликова:

«Сіра зона» в журналістиці — це поняття в нашій професії має принаймні два найбільш поширені тлумачення і застосування.

Приблизно з 2018 року в журналістикознавстві в різноманітних країнах починається дослідження цього явища. Не сіра зона в журналістиці, а радше журналістика в сірій зоні. І в цьому сенсі це поняття тлумачиться як наявність гібридного політичного середовища, де співіснують демократичні й авторитарні практики, що змушує журналісток і журналістів маневрувати, лавірувати, обходити різноманітні системні та спонтанні перешкоди, опиратися політичному тиску і такому цікавому явищу, з яким ми стикалися в минулому і стикаємося в іншій формі зараз, як захоплення контролю над засобами масової комунікації.

Часто-густо це відбувається непрямо: не шляхом перепідпорядкування від незалежного власника державі, як, скажімо, це можна зробити з банком і як це було в нашій нещодавній історії. А коли знаходяться різноманітні важелі, що дозволяють установити контроль, часто такий, який не усвідомлюють колеги, редактори й редакторки, але який тим не менше вдається встановити, що може впливати на поведінку засобів масової комунікації. Вони починають писати, публікувати те, що вигідно владі.

А буває такий контроль, коли, навпаки, їм перекривають доступ до спілкування з важливими представниками влади. От мені здається, що в Україні зараз, власне, вже не перший рік і ще до початку широкомасштабного російського вторгнення нинішня владна команда шляхом обмеження доступу до комунікації з ними цілої низки достатньо впливових засобів масової комунікації в такий спосіб здійснює вплив на медійне поле.

Звичайно, переважно засоби масової інформації, комунікації за законодавством вільні, і начебто існують усі законодавчі, нормативні, піднормативні, підзаконні підстави для вільного існування. Вони плюралістичні за конституційними й законодавчими положеннями, але політичні й економічні еліти систематично маніпулюють полем засобів масової комунікації. Вони дають гроші або в інший спосіб впливають не тільки на засоби масової комунікації, але й на різноманітні громадські, професійні організації, що мають відношення до медіа, для того, щоб поставити їх або у співпрацю з собою, або на прямий захист своїх інтересів.

І в таких умовах журналістки й журналісти не діють за умов повної, скажімо, диктатури, але й не працюють у цілком забезпеченій демократії. Вони мають постійно — ми з вами маємо постійно — вимірювати рівень ризиків, побоюватися й уникати таких ситуацій, коли на нас можна начебто в законний спосіб здійснити тиск або коли іноді бувають також раптові напади на пресу. Я маю на увазі тут не фізичні напади, не тілесні напади на колег, які теж трапляються, а напади на той чи той засіб масової комунікації, у якого можна відібрати або не поновити ліцензію, якому можна обмежити доступ до платформ трансляції тощо, коли засоби масової комунікації фактично позбуваються великої частини своєї здатності бути отими самими вартовими псами демократії.

Хоча я і не повністю поділяю це визначення, тому що вартовий пес хоч і вартує начебто демократію, але дуже часто або сидить на ланцюгу, або бігає вздовж дротового паркану, який теж обмежує і відстань, на яку може відійти пес, і те, що він може зробити. В Україні ця ситуація перебуває під величезним впливом і тиском зовнішньої агресії.

Я вважаю, що дуже багато з тих обмежень, які ми зараз переживаємо і які часто-густо успішно долаємо, пояснюються не тільки прагненням керівної еліти зберігати свій вплив на засоби масової комунікації, але й тим, що просто необхідно робити під час відбиття ворожої навали. Але об’єктивно це потрапляє приблизно в те саме річище, що й те, що сталося, наприклад, у Тунісі й Лівані, а саме — дослідження 2018 року становища в Тунісі й Лівані породило широке використання терміну «сіра зона». От у такому сенсі, коли не в журналістиці існує сіра зона, а журналістика існує в сірій зоні.

Ліван і Туніс були найдемократичнішими суспільствами після так званої Арабської весни. І певний час здавалося, що знову ж таки демократія там перемогла. Хто не пам’ятає, було велике захоплення тим, що це ледь не перші революції, які здійснилися завдяки соціальним мережам.

Це мені нагадує приблизно те, що у нас зараз є водночас і захоплення, і острах перед штучним інтелектом. Так, ніби, по-перше, це явище нове, а по-друге, нібито штучний інтелект може більше, ніж людина, і ми не можемо з ним упоратися. Так само і революція, скажімо, в Тунісі була проголошена першою у світі революцією соціальних мереж. Насправді, після приблизно року демократичного розвитку і перемоги так званого народного кандидата, який не був пов’язаний із провідними фінансовими чи політичними групами, на президентських виборах з’ясувалося, що для того, щоб здійснювати проголошені демократичні реформи, цьому народному кандидату треба було розпустити або обмежити права парламенту. Та от вам і результат. І внаслідок цього і в Лівані, і в Тунісі, і в багатьох інших арабських країнах, де начебто намітився перехід до демократичного суспільства, відбувся відкат як не до тоталітарного, так до авторитарного режиму.

І нас зараз в авторитарний режим або в суспільство, в якому виникають ознаки авторитарного режиму, штовхає, звісно, війна. От що мені не кажіть, але, попри те, що я критично ставлюся до багатьох заходів нинішньої влади, в тому числі й у галузі засобів масової комунікації, я вважаю, що і першопричина, й імпульс до багатьох дій полягають у російській агресії та в тому, що Росія створює не тільки проти нас війну й агресію, а й довкола нас чимало такого, що може спричинити існування сірих зон у сусідніх державах. А якщо не в сусідніх, то принаймні в тих країнах, від яких великою мірою зараз залежить розвиток світу.

Зараз дослідники міжнародних відносин і ролі засобів масової комунікації в міжнародних відносинах звертають увагу на те, що Росія вибудовує архітектуру сірої зони в країнах так званого Глобального Півдня. Вони вже досягли, принаймні є така думка, того, чого могли досягти в розвинених демократичних країнах.

І оскільки в Європейському Союзі, наприклад, почалося згортання або обмеження діяльності RT, Sputnik та інших російських державних каналів, Москва перекидає свою увагу на Глобальний Південь і там інвестує в навчання журналісток і журналістів у тих країнах. Вони особливо активно зараз інвестують і фінансують програми навчання журналістики з використанням штучного інтелекту, тому що це приваблює людей. Курси медіаграмотності зі своїм ухилом і професійні мережі в Африці, Азії, Латинській Америці й на Близькому Сході. Якщо раніше метою російської діяльності за кордоном було поширення російської оповіді, так званого російського наративу, в Європі, меншою мірою — у Сполучених Штатах Америки, просто тому, що там це вимагало набагато більших вкладень, то нині якраз ставлять за мету сформувати неєвропейський медіаландшафт, через який сприйматимуться Європа, Україна, НАТО, Коаліція рішучих і так далі. І через який можна буде впливати на те, як уявляють міжнародний план, який зараз зазнає великих змін. Отже, мета росіян, як мені здається, — це створення якщо не всесвітньої сірої зони, то принаймні потужних регіональних сірих зон, у яких існуватиме журналістика.

Деякі теоретики в галузі масової інформації, масової комунікації також використовують термін «сіра зона» для того, щоб передати плюралістичну, відкриту, багатокультурну публічну арену, яка необхідна вільним засобам масової інформації для функціонування. І в цьому контексті якраз термін «сіра зона» нам видається таким, що представляє терпимий демократичний простір, де журналістки й журналісти мають змогу розпитувати всіх учасниць і учасників, усі сторони історії, ставити виклик владі за умов, коли їм не загрожує насильство або цензура у відповідь. От чому це називається таким непривабливим терміном — «сіра зона», тому що в цьому є антитеза отому розділенню на біле і чорне. Тож не все так однозначно, хоча ця фраза у нас має не дуже хорошу репутацію. Але зрештою, пам’ятаємо, скільки відтінків сірого нараховували в кіно. Я би, чесно кажучи, називав це інакше — не сірою зоною, а вільною зоною. Але термін є термін.

І нарешті про сіру зону в журналістиці. Ми зараз більше говорили про сірі зони, в яких існує журналістика, але в журналістиці теж існують сірі зони. Це ті теми, ті питання, ті явища, яким ми з вами з тих чи тих причин не надаємо тієї уваги, на яку вони заслуговують. Або ми вважаємо, що це занадто чутливі теми і їх краще зараз не чіпати для того, щоб не збудити в суспільстві те, що ми вважаємо шкідливою або ризикованою реакцією. Або часто буває, що нам бракує кваліфікації для того, щоб переконливо і глибоко ці питання досліджувати і відповідним чином передавати нашій аудиторії.

Такі сірі зони існують, безперечно, і в українській журналістиці: завжди існували, існують і зараз. Час від часу вони або розширюються, або звужуються. На початку нашого повномасштабного спротиву широкомасштабному російському вторгненню такою сірою зоною було питання корупції у вищих ешелонах української влади, коли переважно за замовчуванням існувала згода про те, що ми не будемо тимчасово про це писати, в тому числі й найгостріші наші розслідувальниці й розслідувальники. Не будемо про це писати, щоб не зашкодити, по-перше, образу України у світі, по-друге, зусиллям тих самих людей, які були причетні до корупції і, як хотілося вірити, у той час залучали зброю та інші види допомоги, які були потрібні Україні, кожній і кожному з нас, для того, щоб боронитися. Я не знаю, скільки шкоди нам наробило оте тимчасове замовчування. Я не певен, що воно принесло бодай якусь користь, але не завжди ми можемо діяти безпомилково.

І коли ми переносимо нормальну людську реакцію, нормальну людську логіку і звичайні для нас припущення на інших людей, ми можемо дуже часто помилятися, тому що те, що для однієї людини природно і чинно, для іншої людини може бути зовсім інакше. Вона керується зовсім не такими принципами і уявленнями.

Ще є дуже важливий аспект: сіре іноді трактується як нейтральне. Ні чорне, ні біле, а якесь перехідне або таке, що нічого не стосується. Цей термін часто використовують для того, щоб описати небезпеку розмивання так званого нейтрального статусу журналіста за умов активних бойових дій.

Наприклад, репортажі, які стосуються військових операцій у секторі Газа, на думку багатьох закордонних дослідників і журналістських організацій, підсвітили таку собі сіру зону, де державні органи або розвідувальні органи дивляться на місцеві засоби масової комунікації та на працівників і працівниць місцевих засобів масової комунікації в смузі Гази через призму, пов’язану перш за все з міркуваннями безпеки, а не з міркуваннями журналістики, права на свободу слова, права на діставання і поширення інформації. А саме — через те, чи становлять ці журналістки і журналісти небезпеку для дій, у цьому разі ізраїльських військових сил, або для безпеки агенцій. Але і в нашій війні відбувається те саме, коли ворог розглядає присутність на лінії фронту або поблизу лінії фронту наших колег як небезпеку, як загрозу для неї. Тому що дізнавання і поширення правди, на мою думку, є одним із засобів, якими росіянам можна завдавати болісних і дієвих ударів.

Відповіді Андрія Куликова на запитання учасників майстерні

— Як правильно висвітлювати події, щоб не розголошувати інформацію, яка може зашкодити національній безпеці? Наприклад, деталі про стан відновлення енергетичних об’єктів. І водночас забезпечувати достатній рівень конкретики, щоб люди могли об’єктивно оцінювати реальний стан справ.

— Тут, на мою думку, треба мати на увазі рівень стану справ: чи загальноукраїнський, чи в якомусь регіоні, чи в конкретному, скажімо, населеному пункті. Тому що для конкретного населеного пункту і часто для регіону найкращим способом тут усе ж таки залишається людська історія.

Ми навряд чи можемо дізнатися про реальний стан, не контактуючи з відповідними органами. На око оцінити, навіть за достатнього рівня компетентності, що робиться за високим парканом, якщо він не зруйнований, або всередині якогось укриття, яке охоплює енергетичний об’єкт, ми з вами не можемо. Тут потрібно все одно брати інформацію з офіційних джерел. Інша справа, що можна проаналізувати, наскільки інформація з одного офіційного джерела збігається з інформацією з іншого і підтверджується нею. І отут уже можна робити певні висновки.

А достатній рівень конкретики ми можемо забезпечити якраз завдяки тому, що розповідаємо не просто про стан, а включаємо в нашу розповідь певні поради, як поводитися, щоб вижити. Ну, а з моїх розмов із людьми, які працюють в енергетиці, я знаю, що насправді час від часу ми отримуємо інформацію, яка, м’яко кажучи, не зовсім достовірна, тому що з метою ввести ворога в оману бувають повідомлення про те, що завдано більшої шкоди, ніж насправді. А іноді буває, що для внутрішньої аудиторії рівень цієї шкоди применшують, щоб не викликати паніки.

І отут я готовий визнати рацію в першому випадку, себто коли йдеться про те, щоб ввести противника в оману, але вводити в оману власну аудиторію завжди контрпродуктивно. Це пов’язано, знову ж таки, з питанням дієвості чи недієвості пропаганди, яка може дати, на мій погляд, іноді дуже великий, негайний або швидкий результат. Але згодом, коли розкривається, що це були безпідставні твердження, настає розчарування і знеохочення великої кількості людей.

Тому мені здається, що в цьому дуже слушному і складному для відповіді запитанні бракує однієї важливої складової: не тільки як правильно висвітлювати події, щоб люди могли об’єктивно оцінювати реальний стан справ, а й для чого людям об’єктивно оцінювати реальний стан справ. Для того, щоб відповідним чином поводитися і відповідним чином зменшувати подальші ризики.

Себто в кожному разі, якщо ми хочемо і якщо ми розраховуємо на увагу аудиторії, наша публікація має містити прямо або непрямо висловлену пораду, скеровану на збільшення опірності, на те, щоб ми й далі одне одному допомагали. Хтось може сказати: наївно, але досвід показує, як люди користуються тими знаннями, які вони отримують із засобів масової комунікації. Користуються і для того, щоб спробувати налагодити своє життя за нинішніх умов.

І під час тимчасової окупації у 2022 році багатьох районів, які потім були звільнені, користувалися повідомленнями засобів масової комунікації, щоб видістатися з окупації, щоб знати, куди не йти, а куди можна йти з огляду на присутність росіян, знати, яке становище на фронті, тощо.

— Як зацікавити аудиторію конструктивними матеріалами, коли негативні новини традиційно отримують більше переглядів і реакцій? Чи може журналістика сьогодні змінити цю тенденцію?

— Моє глибоке переконання: може. Час від часу змінює, але бракує системності й вимогливого ставлення насамперед до себе. Коли я читав ці запитання, виявилося, що багато з них я ставлю сам собі. І запитання, яке ми одне одному і собі насамперед маємо ставити: як я можу підвищити, вдосконалити свій професійний рівень?

Розуміти, що якщо ми з вами працюємо в тому річищі, яке вважаємо правильним, створюємо конструктивні матеріали, то виникає питання: якщо ми знаємо, що вони корисні аудиторії, чому вони не зацікавлюють її достатньо? І відповідь не в тому, що традиційно людина більше звертає уваги на негатив. Відповідь у тому, що я не знайшов відповідного гачка, не знайшов відповідної риси, якою можу додатково зачепити цю людину. І знову ж таки, я не знайшов тієї поради — прихованої або явної, — яка допоможе цій людині пережити, допоможе їй удосконалитися.

Це запитання пов’язане з наступними кількома запитаннями, я так розумію, від людей із місцевих засобів масової комунікації про те, як розповідати про конструктивні ініціативи місцевої влади, щоб уникнути звинувачень у тому, що вони під контролем влади, тощо.

Люди добрі, якщо ви реально знаходите користь у тих діях, працюйте й розповідайте про це, тому що ефект від цього буде набагато більший, ніж будь-які звинувачення на вашу адресу.

Чисте сумління — дуже потужний засіб.

— Де проходить межа між висвітленням суспільно важливої правди та безпекою, коли інформація потрапляє в сіру зону?

— А межі між правдою і безпекою, на мою думку, немає. Вони перетинаються. Межа є між правдою і брехнею. І брехня якнайчастіше якраз провокує небезпеку або створює небезпеку. Вона, ця брехня, каже нам: «Повоювати треба буде лише два-три місяці, а потім або рішуча перемога, або все заспокоїться, і ми знову заживемо нашим мирним або квазімирним життям». А в результаті ми втрачаємо людей, втрачаємо територію, втрачаємо нашу потужність для опору. І ми, обманувши, ввівши суспільство в оману, насправді робимо його слабшим, тому що відбираємо пояснення, чому потрібно бути зібраними, чому потрібно приділяти увагу одне одному.

Ми знову повертаємося до тієї проблеми зі, скажімо, повідомленнями про корупцію або авторитарні тенденції в наших владних ешелонах. Та інформація чутлива і вона перебуває в сірій зоні до певної пори. Перебувала в сірій зоні, ну, приблизно 4—6 місяців 2022 року, доки ми не переконалися, що неоприлюднення цієї інформації завдає більшої шкоди, ніж її оприлюднення. Тому що, будьмо відверті, не так уже й шкодить Україні інформація про корупцію у вищих ешелонах влади, а от інформація про те, що це розслідується і дехто навіть несе покарання, працює на нас.

Щодо образу України, на жаль, у нас була у світі дуже несприятлива і, я вважаю, несправедлива репутація. От поки ми просто вживаємо слово «корупція», доти у нас і буде цей образ найкорумпованішої країни. Якщо слово «корупція» вживається для того, щоб її викривати, і це спричиняє певні викриття — не завжди успішні, не завжди доведені до кінця, — але кожна обґрунтована публікація, яка доводить, що у нас є громадська або державна спроможність боротися із цим явищем, — це нам на користь.

— Як привертати увагу читачів, збільшити відвідуваність сайту, якщо не писати чорний контент: смерті, руйнування, затримання колаборантів, аварії, насильства, які дійсно збирають охоплення? Як заохотити людей читати те, що може їм допомогти розв’язати якісь питання або надихнутися історіями тих, хто щось робить корисне або цікаве?

— Знову ж таки, відповідь на це запитання кожен і кожна мають знайти для себе.

Треба подумати, чому моя чудова, класна тема, яку я знайшов і про яку написав, не збирає стільки людей. Значить, там є щось, на що я не звернув уваги. Щось, що я відніс, наприклад, у кінець повідомлення, до якого не всі дочитають, а треба було поставити на початок. Щось, що відрізняється, — те саме, що йде на контрасті зі звичними темами: смерті, руйнування, затримання колаборантів, аварії.

Наприклад, ми стежили за розвитком історії про стрілянину і вбивствами у Кракові, зокрема за тим, як почуваються поранені люди. І я прочитав повідомлення, що коли один із поранених поліцейських прийшов до тями, його перше запитання було: чи живий його колега? Він бачив, що в нього теж всадили кілька куль. І перше запитання, яке цей поліцейський ставить, коли приходить до тями, — не про себе, а про колегу. Тут не треба багато пояснювати. Тут багато-багато сказано.

І хоча це оповідь про трагедію, у ній є великий позитив, велика позитивна теза про солідарність, про увагу одне до одного і про те, що небайдуже.

— Чи не стає під час війни самоцензура однією з найбільших сірих зон журналістики, коли журналісти свідомо не порушують певних тем, щоб не нашкодити державі, війську чи суспільній довірі?

— Усе йде в тому самому річищі, про що ми говорили. Як зрозуміти, де відповідальність, а де вже самоцензура?

Ми не зовсім справедливо використовуємо термін «самоцензура», коли йдеться про редакційні міркування. Самоцензура — це приблизно таке, на мою думку: «Ой, це небезпечно для мене, тому я не буду цього публікувати. За це мене можуть вигнати або не пустити кудись, або мобілізувати. Я не буду цього публікувати».

Або міркування: «Я ще не зібрав достатньо фактів, щоб підтвердити мою публікацію. Я ще не прорахувала всі можливі наслідки не тільки на другий, третій, четвертий день після публікації, а й на другий, третій, четвертий тиждень. Тому я поки що не опублікую це». Це вже, так би мовити, редакційні міркування.

І тому в понятті самоцензури треба розрізняти, де що. Тому що, хоч воно і «само», але саме слово «цензура» і явище цензури, безперечно, негативні. І навіть військова цензура, котра справедливо в багатьох випадках пояснюється міркуваннями безпеки, — це все одно негативне явище. Це у створений вами матеріал втручаються. Ну, кому це може подобатися? Але самоцензура в багатьох випадках — це якраз прояв відповідальності. І ми іноді плутаємо це.

— Чи не виникла в українській журналістиці під час війни нова сіра зона, коли журналіст боїться ставити незручні запитання або критикувати певні рішення, щоб його не звинуватили в роботі на ворога?

— Я згоден, що вона виникла. Знову ж таки, тут потрібно, на мою думку, брати до уваги, що, коли ми говоримо «під час війни», ми маємо думати про 2014 рік і далі. Тому що те, що відбувалося і відбувається з 2022 року, не на порожньому місці виникло.

Так само, як у попередньому запитанні: чи не стає під час війни самоцензура однією з найбільших сірих зон журналістики? Ну, не під час війни воно в нас з’явилося. Навіть до 2014 року, за часів Януковича, і в інші часи питання самоцензури і відповідальності стояло так само гостро. Просто були інакші обставини.

І якщо тут ми боїмося чи передбачаємо, що можуть звинуватити в роботі на ворога або в потуранні ворогу, то раніше звинувачення було в тому, що ти потураєш ворогам прогресу і демократії тощо. Воно все переходить з одного стану в інший, просто увиразнюється тими надзвичайними обставинами, в яких ми є.

— Чи не ризикують регіональні медіа, які працюють у прифронтових регіонах, настільки зосередитися на висвітленні війни, що інші важливі суспільні теми залишатимуться поза увагою? Як інтегрувати ці теми в редакційний порядок денний, не розмиваючи основний фокус медіа й водночас не перетворюючи його роботу на щоденний воєнний звіт?

— Мені здається, тут важливо пам’ятати, що щоденний воєнний звіт ми можемо знайти практично в будь-якому засобі масової комунікації. А от про те, що відбувається саме у вашому регіоні, у вашій місцевості написати і повідомити можете тільки ви. Ну, може, там ще якась друга чи третя редакція у вас є. Тому в багатьох випадках нагальну обстановку на фронтах або на фронтах у певному регіоні, мені здається, залишаємо на відповідальність і обов’язок інших засобів масової комунікації — загальноукраїнських чи регіональних. Місцеві зосереджуються на місцевості.

Ясна річ, що я не можу говорити про всіх вас. Але я стежу за кількома регіональними або місцевими засобами масової комунікації. Успішніші з якраз працюють здебільшого з суто місцевими, суто регіональними темами, не пов’язаними безпосередньо зі становищем на фронтах.

— Чи змінилося ваше уявлення про журналістику за роки роботи в цій професії?

— Воно змінилося, змінюється і, гадаю, ще змінюватиметься стільки, скільки я працюватиму в цій професії. І, до речі, я вважаю за необхідне сказати тим, хто досі цього від мене не чув, що перші сім чи вісім років я взагалі працював не журналістом, а пропагандистом. Хоча і в загальному полі нашої інформаційної діяльності. І, звичайно, у людини, яка працює пропагандистом, змінюється уявлення про журналістику. Спершу змінюється уявлення про справедливість і потрібність пропаганди. Потім вона починає робити справжню журналістику, і от тоді воно кардинально змінюється.

— Чи є нерозуміння різниці між так званим паркетом і розтлумаченням аудиторії важливих рішень влади будь-якого рівня? Це поширена проблема для українських медіа чи радше рідкісний випадок?

— Я гадаю, що, по-перше, це варіюється від регіону до регіону і від певного періоду до певного періоду. Так, мені відома практика, коли будь-яка поява людини з влади, людини з місцевого самоврядування або розповідь про конференцію, засідання чи сесію трактується як паркет. А це синдром дмухання на холодну воду.

На мою думку, усе залежить від того, як ти це подаси. Скажімо, «Українська правда» регулярно публікує те, що сказав президент Зеленський у своїх телеграм-зверненнях чи де він там любить публікувати свої відео. Це ж не означає, що «Українська правда» прислужується президентові Зеленському. Особливо коли ми знаємо, що «Українську правду» не запрошують на пресконференції Зеленського. Це означає, що «Українська правда» визнає суспільну значущість того, що говорить президент. У будь-якому разі далі це можна пояснити і розтлумачити.

Тому я думаю, що особливо в людей мого покоління, а можливо, і в тих, хто в нас навчався, ця спроба уникнути паркету досягається не тим, що ми докладаємо зусиль, щоб знайти способи висвітлення і по-новому подати матеріал, а тим, що не будемо ризикувати, не будемо про це розповідати. Якщо ти про це не розповів, то тебе і не звинуватять у тому, що розповів неправильно.

— Як покращити висвітлення екологічної тематики?

— Знову йдемо, шукаємо різноманітні конкретні приклади, людські історії. Не просто, що ліс дає нам на 30% краще повітря. А хто і як бореться за те, щоб на Полонині Руні не було встановлено шкідливі енергооб’єкти. Себто драма і показ того, хто здобуває вигоду, нехтуючи екологічною тематикою, а хто тим, що намагається покращити чи вберегти наше довкілля, робить добро нам усім і в чому саме.

Тема Полонини Руни — це конфлікт. Конфлікт є в будь-якому питанні. То справа в тому, щоб пояснити, у чому цей конфлікт і які можуть бути його корисні та, навпаки, шкідливі наслідки. А журналісти не обов’язково, на мою думку, мають спеціалізуватися на екологічній тематиці, щоб підготувати гарний, нормальний матеріал. Вони мають спеціалізуватися на вмінні зібрати й опублікувати інформацію.

От щодо того, що є різноманітні дослідження, — на мою думку, вони дуже рідко відповідають реальному стану справ, тому що навіть у соціологічних дослідженнях, які роблять великі фірми за великі гроші, є похибка. У дослідженнях завжди звужене поле, і ми особливо не звертаємо уваги на регіональні відмінності.

— Де проходить межа між допустимими професійними компромісами, зумовленими обставинами, і порушенням журналістських стандартів? Чи може складна ситуація виправдовувати відступ від професійної етики?

— Ми знаємо, що за певних умов і для того, щоб здобути суспільно значущу інформацію, відбувається відступ від професійної етики, але він відбувається в межах відступу, передбаченого професійною етикою.

Уже саме те, що ми, скажімо, вдаємося до прихованого запису та стеження або здобуваємо інформацію в інший спосіб, поза офіційними запитами, якщо це потрібно для розкриття суспільно значущої теми, яка становить суспільний інтерес, стосується нашої суспільної безпеки, зміцнює або послаблює нашу обороноздатність тощо, означає, що іноді доводиться вдаватися до способів здобування інформації, до яких за інших умов ми б не вдалися.

Але оскільки передбачено, що ми можемо це робити, якщо це достатньою мірою виправдано суспільним інтересом, то тут відступ від професійної етики якраз і диктується професійною етикою. Це єдність і боротьба протилежностей, як в історичному матеріалізмі. І водночас — заперечення заперечення.

Відступ від професійної етики, який робиться заради того, щоб просто прикрасити свій матеріал чимось, що вразить і здобуде тобі більшу популярність, — оце неприпустимо. Якщо це не додає суспільної користі, то ні.

І тут, звичайно, ми багато дискутуємо щодо тих самих зображень та образів, фотографій, відеоматеріалів, які використовуємо для ілюстрації, скажімо, наших втрат і того, що роблять росіяни під час атак на наші міста та інші об’єкти.

Отже, коли йдеться про здобування й оприлюднення суспільно важливого матеріалу, відступ від професійної етики можливий, якщо він продиктований загальним тлом дотримання професійної етики.

— Наведіть конкретні приклади сірих зон в українській журналістиці.

— Я вважаю, що сірі зони різні за охопленням, за значущістю. Я думаю, що все ж таки залишається сірою зоною питання обізнаності чи необізнаності президента і його найближчого оточення щодо корупції та зловживання владою. І якщо, скажімо, люди з найближчого оточення час від часу все ж таки потрапляють або під публікації, або під видимі спроби судового чи іншого переслідування, то щодо президента вряди-годи постає запитання, більше в такому риторичному дусі: «А він же ж, мовляв, не може не знати про це». Але далі постановки цього запитання справа не йде. Хоча вже саме те, що його ставлять, — це, на мій погляд, позитивно, що ми про це думаємо. Але, напевне, важливо підійти до цього глибше і спробувати дати відповідь, яка буде конкретнішою, ніж просто твердження: «Він не може не знати».

Сірою зоною залишається питання наших дій на випадок, скажімо, збільшення зони російської окупації. Ми не обговорюємо, що робити людям, які можуть потрапити під окупацію. І це стосується, зокрема, питань партизанської війни. І, в принципі, питання підготовки до партизанської війни на всій території України залишається сірою зоною.

Сірою зоною, на мою думку, залишається питання ставлення до російськомовної меншини в Україні. Я вважаю, що ми тут часто-густо перегинаємо палицю з огульними звинуваченнями на адресу цих людей, забуваючи, що ще зовсім недавно багато хто з нас належав до тієї самої російськомовної меншини.

Є питання історії, які в нас залишаються сірою зоною. Ну, наприклад, роль Кремля у поваленні Януковича в тому вигляді, в якому це відбулося, а також питання глибшої історії. Ну і чимало інших питань. Вони бувають регіональні, бувають місцеві, бувають загальноукраїнські.

Мені нещодавно студентки і студенти університету імені Грінченка ставили запитання про умовчання. І це дуже мудре запитання насправді: іноді фігура умовчання і технологія мовчанки можуть бути небезпечнішими, ніж пряма брехня. Тому що коли просто брешеш, то тебе можуть викрити, а коли мовчиш, то начебто і викривати нема чого. Але ти в такий спосіб усуваєш із суспільного дискурсу значущі теми.

На жаль, у моїй практиці за понад 40 років уже бували випадки, коли я обирав мовчати, а не говорити. І, з одного боку, я абсолютно щиро вважаю, що чинив тоді неправильно. З іншого боку, це мене навчало, що так чинити неправильно. І як досвід це було для мене цінно.

— Зрозуміло, що для дипломатів тема корупції — сіра зона, для політиків, навпаки, завжди актуальна. Журналісти мають знаходити золоту середину, якщо їхня місія — розтлумачення та пояснення фактів для аудиторії. А чи є ще в інформаційному просторі такі тематичні й завжди актуальні золоті середини, які важливі для журналістів, щоб одразу привернути увагу громадськості та оцінити креативність журналістики?

— Я б просто не називав це золотою серединою. Це наш обов’язок. І часто-густо до золота він не має жодного відношення, крім того, що це має бути найвищої проби. А так воно буває і залізом, і міддю, іноді просто каменюкою, яку не вгризеш.

Ну от одне можу сказати: є тематики, які дуже важливі для суспільства. І в цьому сенсі я знову і знову привертаю вашу увагу до роботи Лабораторії журналістики суспільного інтересу.

Подивіться, на що вони звертають увагу. Зверніть увагу на власні відчуття. Зверніть увагу на те, про що ви вечорами або, навпаки, вранці говорите з близькими людьми. Орієнтуйтеся в тому числі й на їхній запит, не тільки на те, що нам із вами видається найважливішим. Ну і будь-яка розмова, яку ви випадково почули у громадському транспорті, на базарі, в магазині, в бібліотеці, може бути для нас ознакою того, на що треба звернути увагу.

От у мене досить багато тем, які я потім втілюю в етерах Громадського радіо. Я знаходжу зачіпку для них у тих розмовах, які чую в метро, в тролейбусі в Києві або в улюбленому супермаркеті.

Онлайн-майстерні Андрія Куликова проводяться за сприяння OSCE projects in Ukraine / Проєкти ОБСЄ в Україні.

Фото: Юрко Бєлах

LIKED THE ARTICLE?
СПОДОБАЛАСЯ СТАТТЯ?
Help us do more for you!
Допоможіть нам зробити для вас більше!
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
0
142
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду